Україномовні газети Донецької області: тенденції розвитку в сучасних умовах

У своїх дослідженнях тенденцій розвитку вітчизняних і, насамперед, україномовних ЗМІ, на сучасному етапі торкалися чимало науковців. Зокрема, Василь Лизанчук у своїй книзі “Не лукавити словом” присвячує актуальній темі значний за обсягом та інформаційним масивом розділ “Кому належить інформаційний простір в Україні?”. Вчений подає визначення дефініції національний інформаційний простір з посиланням на своїх колег Бориса Потятинника, Анатолія Чічановського, Володимира Шкляра, Віталія Карпенка і зокрема, зазначає, що “в Україні не розроблено повновартісної концепції та програми державної інформаційної  політики” /1,242/. На переконання В.Лизанчука, “ситуація в інформаційному просторі України критична; український національний інформаційний простір, по суті, не існує, він перебуває під потужним російським інформаційним впливом”. /1,242/

Науковець констатує, що фактично громадяни України постійно перебувають у російськомовному інформаційному середовищі. Між тим, ситуація в українському інформаційному просторі, насамперед, не відповідає законодавству, Конституції України, вимогам держави.

А що відбувається з україномовними газетами у країні зараз, уявити важко з тієї простої причини, що моніторинг мовного формату відсутній. Ось, приміром, хто знає, скільки сьогодні в країні видань, що реально виходять державною? Приміром, Сергій Лемеха в “Прикордоннику України” (№ 6 від 19.02.2010) /2/ пише, що за підрахунками Українського фонду культури дві третини назв періодичних видань України виходить російською мовою.

А ось власні підрахунки Надії Степули (“Кримська світлиця”, 13.11.2009) /3/: “Наклади україномовних газет в Україні за останні десять років скорочуються. Якщо в 1995 році їхня частка відповідала 47%, то сьогодні це вже 30%. Російськомовні при цьому зростають — до 70% на теперішній час. Періодичні журнали виходять у пропорції 19% україномовних і понад 70% російськомовних”. При цьому авторка не посилається на джерело інформації. Мабуть, через те, що в країні відсутні узагальнені статистичні дані про мову друкованих видань. Раніше цим займалися в Міністерстві інформації, держкомітеті, однак після того, як реєстрацію друкованих ЗМІ передали органам юстиції, в країні не стало єдиної державної структури, яка хоча б стілечки опікувалася мовою газет чи журналів.

Відтак засновники, власники і редактори видань на свій розсуд визначалися, куди треба рухатися. Про це, зокрема, заявив президент Асоціації комунальних ЗМІ країни Костянтин Григоренко. Виступаючи на парламентських слуханнях 2 грудня 2009 року, він розповів, що в тих районних газетах Харківської області, де за останні чотири роки змінилися редактори (у 18 із 27), були поставлені чіткі вимоги відразу друкувати безкоштовно матеріали органів державної влади. До того ж, була обов’язкова умова — російська мова у виданнях, які мають свідоцтва друкуватися українською.

Подібна ситуація і в інших сусідів донеччан — на Дніпропетровщині. Ось у “Журналісті України” (№ 9 за 2009 р.) /4/ головний редактор газети “Південна зоря” Володимир Глядченко акцентує на тому, що це — єдина україномовна газета із вісімнадцяти, які виходять у Нікополі. На думку редактора, україномовне видання “не може бути конкурентоспроможним на інформаційному ринку з російськомовними населенням”.

“Малоросійська ментальність завжди безпосередньо впливала й на стан медіа-ринку Східної України, визначаючи якість тієї інформаційної продукції, що там випускалася і пропонується зараз”, — підкреслив В.Гвоздєв-Каневський у газеті “Українське слово”. /5/ Він звертає увагу на те, що лише мізерна частина друкованих ЗМІ, що видаються у Донбасі, — україномовні. До того ж, їх навряд чи можна охарактеризувати як впливові й популярні. Дослідник, зокрема, відзначає: “Аналізуючи причини і наслідки такого становища, слід врахувати, що медіа-ринок України, в тому числі на її Сході, формується в умовах досить жорсткої конкуренції. На жаль, у цьому специфічному регіоні газетний текст чи телепрограма українською мовою, як і раніше, здебільшого відштовхує від себе споживачів інформації”.

На думку нашого видатного земляка академіка НАН України Івана Дзюби, “Донеччина  в найгострішому вигляді акумулює успадковані з минулого мовні проблеми, характерні для всього Сходу і Півдня України, і тому саме вона б могла стати своєрідною лабораторією їх продуктивного  розв’язання. Для цього потрібна політична і культурна воля, якої досі не було” /6,37/ На думку академіка, “реально Донеччина має великі, ще не сповна використані можливості для емансипації української мови та справжнього, а не декларативного піднесення національної культури”. Іван Дзюба аргументовано вважає, що тут є достатній інтелектуальний потенціал не лише в науково-природничій, науково-технічній, але й у науково-гуманітарній сфері, мистецтві й літературі. Стосовно сфери ЗМІ вчений обмежується промовистою цитатою свого колеги, доктора технічних наук Володимира Білецького: “Певно, “екзотичною квіткою” є й тільки одна обласна газета “Донеччина” з мізерним накладом у 20-25 тисяч примірників на місяць”, “екзотичними квітками” є й 18 інших україномовних видань, тоді як “станом на 01.01.2005 в області зареєстровано 990 періодичних видань”. /7,378/

Загалом тему розвитку україномовних ЗМІ в науковій літературі висвітлено побіжно, визначене загальне коло проблем у всеукраїнському вимірі. Донбаська специфіка, вочевидь, залишається не осягнутою цілком, отож у цій роботі автор ставить за мету дослідити реальну ситуацію з україномовними газетами Донецької області. Тут варто сказати, що за останні п’ять років їх кількість помітно скоротилася. Фактично в Каталозі передплатних видань Донецької області на 2010 рік маємо з понад 250 газет і журналів,  які реально виходять, три україномовні — крім обласної “Донеччини” ще міська “Наша зоря” (Селидове) і міськрайонна “Новий шлях” (Добропілля). /8/ Відзначимо, що в усіх трьох серед співзасновників є органи влади — відповідно облдержадміністрація, міська рада і райдержадміністрація, а це створює певні фінансові умови для їх розвитку.

Для повноти дослідження зазначимо, що після проголошення Незалежності України, особливо в 1992-94 роках, в інформаційній сфері Донецької області почало з’являтися чимало ЗМІ, насамперед газет і журналів на різні смаки. Засновниками виступали, як правило, підприємницькі структури. Але вже в перші роки формування ринку друкованих ЗМІ на Донеччині було помітно, що господарі нових видань створюють їх з комерційною метою. Відтак серед зареєстрованих газет, а їх відсоток щонайбільший, журналів обмаль, переважали видання, передусім, рекламного, розважального характеру. При цьому видавці орієнтувалися виключно на російськомовного читача, враховуючи специфіку Донецької області. Варто зазначити, що за радянських часів у цій індустріальній області був зафіксований чи не найбільший попит на всесоюзну періодику і республіканські газети російською мовою. Великі тиражі поширення видань мовою міжнаціонального спілкування зовсім не співмірні з обмеженим накладом україномовних. Власне, ще за радянських часів сформувався стереотип другорядності україномовних ЗМІ на Донеччині.

І ось коли з’явилася можливість для створення конкурентного середовища, неросійськомовні ЗМІ виходили на ринок уже в якості аутсайдерів. Потенційні засновники, маючи для початку газетного бізнесу певні кошти, почали вкладати їх у ліквідний, на їхній погляд, російськомовний медійний продукт.

За таких умов в області на початку 90-х років лише кілька видань із кількох сотень спробували вийти на ринок в україномовному форматі, ще біля трьох десятків місцевих газет, чиїми засновниками виступала районна чи міська влада, продовжували виходити українською. Але все частіше на сторінках цих газет почали з’являтися матеріали російською, згодом двомовність трансформувалася в російську одномовність.

Показовим прикладом таких перетворень є ситуація з газетою “Вести” (Слов’янськ), яка починалася восени 1917 року як “Известия Славянского Совета рабочих и солдатских депутатов”, потім перейменовувалася в “Большевик”, “Коммунист”, “Ленінським шляхом”, а з 1965 по 1991 роки виходила під назвою “Комуніст” українською мовою і її разовий тираж перевищив 31 тисячу примірників.

“Події 1991 року не застали колектив редакції зненацька. Газета взяла український варіант своєї первинної назви і включилася в побудову демократичної, правової держави. Незважаючи на шалені нападки спочатку справа, а потім зліва, “Вісті” дотримуються центристського курсу, широко інформують своїх читачів про найважливіші події як у регіоні, так і в усій країні та світі, сприяють відродженню української мови та культури, утвердженню законності й порядку. Хоча зараз у Слов’янську видаються п’ять газет, “Вісті” залишаються найпопулярнішими. Їх передплачує понад 12 тисяч жителів міста і району”, — написав редактор газети “Вісті” Віктор Скрипник у своїй статті в газеті “Донеччина” (12.06.1997) /9/, присвяченій ювілею свого видання.

Здавалося, що і далі газета розвиватиметься в україномовному форматі, але сталося інакше. У травні 2001 р. новий редактор цієї газети Олександр Кульбака у своїй статті “Почему “Вісті” стали “Вестями” (“Вести”, 17.05.2001) /10/ намагається пояснити, чому щочетверга газета виходитиме російською. Виявляється, нову концепцію схвалив не тільки редакційний колектив, але й депутати районної ради. Необхідність такого кроку редактор пояснює потребою виживання в російськомовному середовищі, адже, на його думку, конкурувати на ринку з іншими місцевими російськомовними газетами можна тільки на їх мові. До того ж додав, що телепрограму “Вісті” давно друкують російською. А насамкінець очільник газети запевнив, що вівторкові й суботні випуски “Вістей” виходитимуть, як і раніше, україномовними.

Минуло ще шість років, і восени 2007 р. газета перетворилася на російськомовний тижневик “Вести”, що й визнав усе той же редактор у статті з промовистим заголовком “Отстаивать все украинское можно и на русском языке!” (Вести, 22.11.2007) /11/. Тут уже знайомі посилання на економічну складову випуску газети, яка українською є збитковою, високу конкуренцію на ринку ЗМІ, позицію депутатів і т.д.

Знайшов редактор “Вестей” і місце для критики держави, яка нічого не зробила для підтримки україномовної преси, а відтак доходить висновку, що “державі все одно, якою мовою друкуються газети”. “Тоді чому повинні бути “крайніми” редакційні колективи”, — пише редактор і далі висловлює впевненість, що “недалеко той день, коли наша газета знову стане стовідсотково україномовною”.

А поки що колишня україномовна газета вимушено виходить російською і, як показує коментар її редактора О.Кульбаки, “газете тоже “не до жиру”. Йдеться про тяжке економічне становище редакції, велику конкуренцію тощо. Тож виходить, перехід з української на російську не поліпшив, не стабілізував фінансову ситуацію видання? То, може, справа тут не в другорядності та не конкурентоспроможності, яку приписують українській, а в інших факторах. І насамперед в економічному, з чим і справді не можна не погодитися.

Ось міркування із цієї теми головного редактора обласної газети “Донеччина”: “Якщо у нас біля влади люди не вельми достойні, патріотичні чи професіонали, це ще не означає, що справа випуску україномовних ЗМІ є безнадійною. А хто, власне, заважає редакційним колективам домагатися від своїх співзасновників дотримуватися усталеного мовного формату? Адже, крім бажання журналістів, є читачі, які не розлучаються з газетою десятки років і які формулюють питання так: чому в 50-х роках минулого століття, наприклад, “Радянська Донеччина” виходила без проблем, а за роки незалежності України її весь час переслідують фінансові труднощі. Отож відповідаю, що проблеми наші об’єктивні, ринкові, адже на випуск єдиної обласної україномовної газети залучаємо значні кошти: заробляємо самі та переконуємо щороку обласну владу, щоб виділила дещо з бюджету. Це непроста справа — переконувати, що є попит, є споживач на україномовний продукт в області, що, випускаючи “Донеччину”, ми дбаємо про конституційні права українців на місцеву інформацію рідною державною мовою. Наша редакція співпрацює з десятком громадських (неполітичних) організацій, які популяризують видання тощо. Звичайно, нам складніше, ніж іншим ЗМІ в регіоні, де стійко розвивається стереотип, що читати українською непатріотично, і водночас живучий міф про “українізацію”. Певно ж, якби і справді цей процес мав такі масштаби, держава вкладала б у такі видання, як “Донеччина”, кошти для розвитку, а не виживання. Поки що ж існування україномовних ЗМІ залежить істотно від позиції їх очільників”. /12/

Вищенаведене засвідчує, що розвиток україномовної преси в країні загалом і на Донеччині зокрема, проходить в умовах далеко не сприятливих, що й зумовило скорочення кількості нині існуючих газет в області. Проте позитивні приклади є, що ми і прагнули показати.

Однак у зв’язку з кризою перед друкованими ЗМІ з’явилися нові виклики. Їх відчули вітчизняні газети, що виходять на Сході та Півдні країни саме державною мовою. Власне, вони ризикують опинитися на межі закриття. Зокрема, вже не виходить єдина в АР Крим україномовна “Кримська світлиця”.

Не додають оптимізму і багаторічні наміри провести роздержавлення преси. Цей напрямок теж несе загрози насамперед виробникам україномовного продукту. Але ж і перспективи їх розвитку відкидати не варто.

Що необхідно зробити насамперед, так це законодавчо зобов’язати власників, співзасновників видань з органів влади не змінювати мовний формат друкованих ЗМІ. Розробити такий механізм підтримки, щоб у кожній області щонайменше одна державномовна газета фінансувалася з бюджету.


Ігор ЗОЦ


ЛІТЕРАТУРА

  1. Лизанчук В.В. Не лукавити словом. // Науково-публіцистичне видання. — Львівська обл. м. Жовква: Місіонер. — 2003, с. 242.
  2. Лемеха С. Україна, мова і ми // Прикордонник України — 2010 — №6 (5211). — 19 лютого 2010.
  3. Степула Н. STATUS QUO Української мови: державність як ілюзія // Кримська світлиця — 2009. — 13 листопада 2009.
  4. Глядченко В. Не хочеться загубити справу, якій віддав майже 29 років // Журналіст України — 2009 — № 9.
  5. Гвоздєв-Каневський В. Донбас як джерело совкової ментальності // Українське слово — 2001, 12-18 липня.
  6. Дзюба І.М. Донбас — край українського слова // Уроки правди і добра: поезія і проза // Упорядник та автор біографічних нарисів В.Оліфіренко. Передмова І.Дзюби — Д.: Донбас, 2001, с. 37.
  7. Дзюба І.М. Україна в пошуках нової ідентичності // Статті, виступи, інтерв’ю, памфлети. — К. Україна. — 2006, ст. 378.
  8. Каталог періодичних видань Донецької області: Передплата 2010 // Донецька дирекція ДППЗ “Укрпошта”. — 2009, ст. 4-7.
  9. Скрипник В. Тернистий шлях часопису Слов’янщини // Донеччина — 1997 — 12 червня.
  10. Кульбака А. Почему “Вісті” стали “Вестями” // Вести — 2001 — 17 травня.
  11. Кульбака А. Отстаивать все украинское можно и на русском языке! // Вести — 2007 — № 87 (14835) — 22 листопада 2007.
  12. Зоц І. Україномовні газети зникають непомітно // Сільські вісті — 2010 — № 68 (18505) — 15 червня 2010.

Ще схожі публікації:

Чим прапор завинив?
  Збіглося в часі і мабуть невипадково. У Берліні затримали і оштрафували туристів з Китаю за гітлерівські вітання, у Варшаві за наругу над польським прапором затримали і притягують до відпові...
Слов’янськ: чому немає змін ?
Пройшло майже два роки після визволення нашого рідного і багатостраждального міста Слов’янськ.Але війна, саме війна, а не АТО, з окупантами продовжується, як і раніше рвуться снаряди, свистять кулі, г...
Олена Теліга: з Україною в серці
21 липня виповнилося 105 років від дня народження великої патріотки України, талановитої поетеси Олени Теліги. Довгий час ім'я Олени Теліги замовчувалося, бо для більшовицької влади вона була ворог...
НОВОТРОЇЦЬКОМУ  245  РОКІВ!
Є в нас гарна традиція — святкувати День свого міста, або села. День селища Новотроїцьке, що у Волноваському районі  на Донеччині, відзначається  на Покрову. Віднедавна 14 жовтня стало особливо урочис...
ПІДГОТОВКА ДО НАВЧАНЬ
  26 артилерійська бригада ім. генерал-хорунжого Романа Дашкевича. Сухопутних військ Збройних Сил України проходить підготовку на полігоні Міжвидового центру підготовки ракетних військ і артилерії. Г...
«Вільний степ» в Костянтинівському районі
Степ… Степові простори… Чи може що зрівнятися з їх безмежністю і багатством?! З давніх-давен він привертав увагу людей, що прагнуть волі та незалежності, свободи слова… Мабуть, у зв’язку з цим і виник...

The Author

Ігор ЗОЦ

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme