Біль душі і стомлених сердець

01488883042«Що є добрим і що поганим, хто є ворогом і хто своїм, яким було минуле, яким є сьогодення, яким буде майбутнє – все це визначає суспільство, а не провідна ідеологія».

Кирило ГАЛУШКО, «Український націоналізм: лікнеп для росіян».

 

У ХХ ст. українська нація пройшла крізь справжні пекельні чистилища. Світові і громадянські війни, поразки визвольних змагань, терор і геноцид завдали нації непоправних втрат. Вона стала майже не здатною до самостійних дій, до будь-якого організованого національного життя. Народ у значній масі й сьогодні перебуває в чаді суспільних химер, в стані деморалізованого, ошуканого натовпу.

Все ж розуміння того, яке страшне злодійство скоєно проти нашого народу, до нас, сьогоднішніх українців, приходить всупереч плину часу, наджорсткої інформаційної блокади, цензурі і нелюдським випробуванням тої доби та шаленому опору нинішніх прихильників тої звірячої системи.

 

Напередодні дня Незалежності в Донецьку розквітла біла акація. Аномалія – природа не знає світських законів, свят, календарів. Склались умови і акація розквітла, тобто проявила себе належним чином. Суспільство, природно, користується календарем, але в суспільних процесах також бувають аномальні явища. Їх називають опозиційною діяльністю. Саме про цю сторону суспільної діяльності нагадали мені прочитані цим літом видання. Це були «Сповідь стомленого серця» Віталія Сови з Полтавщини, «Письменники української діаспори» східного видавничого дому у Донецьку, альманах «Український вісник» № 10 зі Львова, збірка спогадів тернопільського земляцтва та інші. Світ побачив їх на початку року. Автори дописів розказують про давнє минуле, свідками або учасниками якого вони були. Неможливо не відчути той біль, що розриває їх серця і стомлює душі нащадків загиблих від політичних переслідувань і Голодоморів. Неможливо. А його, попри все, не відчувають ті, хто тримає владу, залишають недоторканими п’єдестали наших катів, та інші пам’ятки. Раптово різко згорнута робота по дослідженню і вивченню антинародних діянь, геноцидів. Чого вартий тільки демарш українських євродепутатів, що поставили і колег по ПАРЄ і власний народ в становище ошуканих. Та люди пам’ятають! Пам’ятають в Луцьку, Донецьку, Львові, Полтаві, Тернополі, Черкасах, Одесі, Сумах, Умані, Кіровограді і в кожному українському селі.

Коли сьогодні ми чуємо, що в Україні найменша в Європі середня тривалість життя людини, що 80% юнаків непридатні до військової служби, що навчальні заклади щороку недобирають сотні тисяч студентів, ми усвідомлюємо, що все це вторинні наслідки діяльності тоталітарної системи і її прихильників, що в Рутченкових, Сандармохах, Куропатах, Биківнях, Дем’янових Лазах, Салінах, тисячах інших місць і тисячах ГУТабів нищила і калічила мільйони борців і безвинних громадян. Тут, в донецькому Рутченково, свідчить Федір Моргун, ще і після війни виконували вироки НКВС щодо вояків УПА й інших бідолах. Тут лежать десятки тисяч наших громадян. У тисячах інших місць лежать ще тисячі наших братів, дідів, прадідів. Мільйони загублених душ! Вчинили це зло гравці з казино під назвою тоталітарна система. Переможець брав лише одну ставку – життя. Переможений залишав все: домівку, родину, чесне ім’я і життя в обмін на кулю в потилицю і титул «ворог народу».

Бодай один із знищених міг стати генієм, що винайшов би нові джерела енергії або засоби боротьби з хворобами людства, чи захисту навколишнього середовища. Не став, не винайшов – його знищили.

Сотні з них могли відбутись як талановиті інженери, вчені, педагоги, конструктори, військові, поети, митці, політики, яких нам так бракує сьогодні, і тим прославити Україну. Не відбулись, не прославили – їх знищили.

Вони були б зразковими солдатами і матросами, що стали б нездоланною перешкодою фашистським ордам в 1941 році, або робітниками і селянами, що забезпечили б розквіт нашому суспільству. Не стали. Не забезпечили. Їх підло знищили.

В усьому світі є закон про антисемітизм. А скажіть нам, де закон про антиукраїнізм? В принципі, є. То чому автори пасквілю «Український фашизм» не залишили державних посад? Чому тут виникає безліч «республік», прихильники яких заперечують незалежність України і геноцид саме українського народу? Чому Донецьк переповнений символами тоталітаризму і не поважає його жертв? Та аби тільки Донецьк. Чому наші політики не вимагають поваги до законів України від деяких держав? Тому, що ці політичні кастрати не дотримуються їх самі!

Пам’ять про безвинні жертви геноцидів, терорів і репресій стукає в серця українців. Тому болять їх душі і стомлені серця. Зрозуміло, що це питання гуманітарної політики вимагає від українського суспільства спільної єдиної громадської і громадянської платформи, а не байдужих сподівань на те, що з плином часу все якось владнається само і що в цій галузі зроблено вже достатньо. (До речі, саме наш земляк Іван Драч на початку Незалежності створив Концепцію гуманітарної політики для України, але Верховна Рада її відхилила!) Саме згадані тут альманахи, збірки та інші видання переконливо свідчать, що слід державі повернутись до цієї теми. Нічого тут боятись звинувачень в переписуванні історії та перейматись поглядами на нашу історію будь-якої сусідньої держави.

За кожного знищеного ми відчуваємо біль, сором і каяття. Щоб не повторилося оте страшне минуле у майбутньому наших нащадків, нам слід іти далі до логічного кінця, так вважають упорядники видань і автори спогадів, свідчень, оповідань тощо, які ви прочитаєте у згаданих виданнях. Це обов’язок всіх нас, тому що ми повинні знати кожну подію нашої історії і пам’ятати, що історія повчає і застерігає, а правда, як сповідь, очищає. Але щоб знати цю правду, треба мати мужність. У народу України мужність є.


Віктор ПРОКОПЧУК.

Голова ДОВ ВО ветеранів.

На знімку: уродженець донецького краю Віталій Сова презентує свою книжку «Сповідь стомленого серця» у Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І.Котляревського, поряд – Людмила Кучеренко, президент обласного медіа-центру.


 

Ще схожі публікації:

Анатолій Кравченко."Твори і дій сьогодні…"
  Анатолій Іванович Кравченко народився 19 квітня 1937 р. в Єнакієвому. Після закінчення середньої школи і до призову на військову службу працював на шахті. Закінчив Літературний інститут і...
«Орловський фаворит» – візитна картка Рубців
Сільгосппідприємство «Дружба» – найбільше на Лиманщині. В цьому році у ньому добилися найвищих врожаїв ранніх зернових по району – по 51 центнеру на круг озимої пшениці. І це не випадково, бо очолю...
Пізнаємо Україну разом!
На цій землі витає непереможний український дух та самобутній патріотизм У березні я отримала надзвичайну можливість відвідати один з найбільших культурних, духовних та туристичних осередків Україн...
Погляд з 20-річної висоти: що трапилося у серпні 1991 року?
Вже вкотре перечитую свої публікації 20-річної давнини, аналізую події тієї пори і знову роблю висновок, що День Незалежності України треба святкувати не 24 серпня, а 1 грудня Що трапилося у серпні...
Героям слава! Донеччанина вшанували у Вінниці
У житті Донецького національного університету, який успішно працює у Вінниці, трапилася подія незвичайна – сумна і знакова водночас. У головному корпусі ДонНУ нещодавно відкрили пам’ятний знак донечча...
Селище Шевченкове. Велич у камені або Як шануємо Пророка
Найголовнішою пам’яткою Кобзареві на Донеччині для мене тривалий час було погруддя поета біля шахти імені Шевченка в передмісті Красноармійська (нині Покровськ). Ще старшокласниками з села Успенівка, ...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme