Іван Дзюба: безкомпромісний герой з Донбасу

221989221Сьогодні уродженець села Миколаївка Волноваського району, літературознавець і громадський діяч, академік НАНУ і екс-міністр культури, Герой України Іван Михайлович ДЗЮБА відзначає свій 80-й день народження

Наша газета впродовж багатьох років має честь друкувати матеріали про нашого земляка. Зокрема, розлоге інтерв’ю з ним публіциста Віталія Авліцова з’являлося в газеті з продовженням у кількох номерах і читалося немов на одному подиху. Друкували ми й уривки зі спогадів Івана Михайловича, де він тепло згадує покоління наших попередників із “Радянської Донеччини”, своїх колег-письменників. Власне, ті матеріали, що увійшли в книгу “Роздуми на фінішній прямій”, варто прочитати тим, хто хоче зрозуміти, яким є Донбас. А відповіді на це Іван Михайлович дає у своїх спостереженнях ще в часи своєї студентської юності. Нагадаємо, що філфак Донецького педінституту (нині ДонНУ) він закінчив на початку п’ятдесятих років.
Вся подальша доля Івана Дзюби після Донецького педінституту пов’язана з Києвом, де він написав вибухонебезпечну для тодішньої влади книгу “Інтернаціоналізм чи русифікація”, зазнав переслідувань. Був заарештований і виключений зі Спілки письменників. Але при цьому ні своїх переконань, ні побратимів-“шістдесятників” він не зрікався. І за нинішніх часів, перебуваючи короткий строк на посаді міністра культури, голови Шевченківського комітету, заслужено отримавши звання Героя України, Іван Михайлович Дзюба не став конформістом, залишався самим собою.
У своїх численних працях, у громадській діяльності та під час публічних заходів академік Дзюба залишається послідовним опонентом усіх очільників нашої держави за їх непослідовну і почасти недолугу гуманітарну політику. Особливо непримиренним є всесвітньовідомий учений до так званих реформ нинішнього міністра освіти і науки. Про це і пише, виступає, не мовчить, інакше не може. Він не прогнувся перед системою півстоліття тому і зараз, у міру своїх сил, прагне творити Україну в Україні.
Звідки родом, Іван Михайлович не забуває ніколи, завжди радий зустрічам із земляками, легко дарує свої книжки, як правило з оптимістичними посвятами: “п. Ігорю Зоцу – з повагою і бажаючи добра та успіхів. І хай не лякають нас сфінкси ні майбутнього, ні минулого” (18.12.2001), “І.З. – подвижникові українського слова в Донеччині (і в “Донеччині”) – хай працюється! І – добра Вам” (17.05.2003).
З приємністю згадалося, як у 2005 році, завдяки зусиллям І.М. Дзюби і за підтримки тодішнього ректора ДонНУ В.П. Шевченка, в Донецьку відбувся Всесвітній конгрес україністів. Івану Михайловичу тоді вручили мантію Почесного доктора наук ДонНУ, а його доповідь про Донецьку складову української культури викликала значний резонанс.
Тоді ж Іван Михайлович навідався до рідної Миколаївки, пройшовся стежками дитинства…
А років зо два тому, зустрівши Івана Михайловича у столиці, дізнався про його намір передати в дар Донецькому національному університету свою бібліотеку. В.Шевченко ідею підтримав, але самого Володимира Павловича згодом “віддячили” відставкою, викинувши слідом і його ректорську бібліотеку. Книги обох Героїв України враз виявилися непотрібними нинішнім “героям”.
Між тим, за непередбачуваними подіями в історії сучасної України на життєвому шляху вихідця з Донбасу з’явилася поважна дата. Вітаючи з ювілеєм, засвідчуємо свою повагу до Вас і Вашої праці, непримиренної життєвої позиції, шановний Іване Михайловичу. Здоров’я Вам і нових творчих звершень.


Від імені багатьох, хто Вас на Донбасі не забуває, Ігор ЗОЦ.


Уривок із нової книги ювіляра
Нагнітання мороку

Нещодавно відбулася презентація книги Івана Дзюби “Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття XXI”. Уривок із цієї книжки друкуємо з дозволу видавничого дому “Києво-Могилянська Академія”

Демократична – як вона себе позиціонувала – влада виявилася фатально слабкою, не спромоглася об’єднати не лише суспільство, а й свої власні фрагментовані “політичні сили”, зосереджені більше на з’ясуванні стосунків між собою, ніж на спільній конструктивній роботі задля майбутнього України. Не виконавши головних своїх передвиборних обіцянок (навіть тих, які були реалістичними), не розв’язавши болючих суспільно-економічних і культурних проблем України, вона скомпрометувала не лише себе, а й певною мірою українську ідею взагалі.
Те, що сталося, – велика національна поразка. Ми всі у ній винні. Вона має свої глибокі причини, що криються у всьому станові нашого суспільства, яке так і не стало сконсолідованим, сучасною політичною нацією. На цій несконсолідованості, розмитості національно-політичної ідентичності паразитують (самі її всіляко стимулюючи) добре організовані клани, для яких Україна є в кращому разі тільки територією розгортання своєї бізнесової діяльності, а в гіршому – частиною “русского мира”, в який її конче треба повернути.
Чи нова влада цілком підпорядкована їм?
Не хотілося б вірити. Час покаже. Хоч багато чого він уже показав, починаючи з “харківських домовленостей”, про які ми, мабуть, ще й не все знаємо. Певно, “регіонали” будуть твердими в обстоюванні власних “ділових” інтересів, може, навіть і в такого роду відносинах з Росією. А в обстоюванні інтересів України – лише тією мірою, якою вони не суперечитимуть їхнім інтересам. Але “баланс інтересів”, швидше за все, буде дуже ризикованим для України.
Я завжди був проти принципу “чим гірше, тим краще”, яким, на жаль, керувалися і керуються всі – поперемінно – наші опозиції, перетворюючи політичну боротьбу на взаємну безоглядну й сліпу бійку та підсичуючи хаос у житті країни. По-моєму, все-таки: чим гірше тим гірше. А чим краще – тим краще. І якщо Партія регіонів та її підпомагачі робитимуть щось добре для України – в цьому доброму їх треба підтримати. Тільки було б це добре. Поки що бачимо недобре, і воно вже викликає масові протести. Поскільки стосується соціально-економічних умов життя основної маси населення. Тут масове невдоволення сягає критичної межі.
Менше усвідомлені загрози у сфері культури і політичної та інформаційної свободи. Їх бачать переважно громадянськи активні кола і творча інтелігенція. Але так бути довго не може. Гуманітарні проблеми – невід’ємна частина соціальних. Суспільство мусить побачити, що новій українській владі доводиться дорого платити за прихильність кремлівських неоімперіалістів до неї. Тобто: дорого як для України. Влада ж намагатиметься розплачуватися тим, що для неї недороге: політичною гідністю, національною ідентичністю, інформаційним простором, історією, культурою, мовою. А це для московської “ліберальної (???) імперії” якраз і є головне, може, ще важливіше, ніж “газова труба” і збройна присутність у Криму1. Адже в сучасному світі долю народів вирішують головним чином не армії, і вистояти проти зовнішнього асиміляційного тиску можна тільки завдяки внутрішньому здоров’ю і відповідному самоусвідомленню.
Умовно назвемо це “гуманітарною сферою” (яка, звісно ж, перебуває з соціально-економічною та соціально-політичною сферами в стані щільної взаємопов’язаності та взаємозумовлюваності). Російські неімперіалістичні ідеологи послідовно здійснюють усебічний “гуманітарний” тиск на Україну. Для цього засновуються програми, фонди, інституції. Ось один із прикладів – концепція створення “гуманитарной научной структуры на территории Восточной Украины – Русского Института”. Думаєте – просто задля кращого ознайомлення українців з російською культурою? Якби ж то! Автор проекту Іннокентій Андрєєв одверто пише: “В последнее время российские элиты используют энергетические рычаги для усиления своего влияния на международной арене. Однако эти рычаги очевидно недостаточны, ибо остается без внимання фактор языка и культуры. Русского языка и культуры” (виділено в оригіналі. – І. Дз.). Особливе значення має український напрям активізації цього “фактора”. Адже “появился украиноязычный образованный класс, который является носителем враждебной России идентичности”. Ще більшою небезпекою є поява покоління освіченої молоді, яка знає англійську мову, а “качественное обучение английскому языку дает возможность в принципе не обращаться к русскому культурному фонду, что выводит развитие всех передовых дисциплин из русла развития постсоветской науки и переводит их в развитие современных интеллектуальных течений Запада”. Як приклад наводиться Києво-Могилянська академія. У цьому світлі “формирование Русского института на Украине решило бы многие задачи”, зокрема, “грамотная работа с населением, в особенности с одаренной молодежью, позволила бы укрепить русскую идентичность в юго-восточных регионах Украины”2.
Подумаймо, чи можна тут розраховувати на якусь активну протидію української влади? Чи можна розраховувати на послідовний конструктивний курс цієї влади в гуманітарній сфері? Якщо навіть попередня влада, наголошуючи свою патріотичність і маючи запропоновані їй науковцями дуже ґрунтовні розробки на цю тему, не знайшла ані достатніх засобів, ані достатньої державної волі в собі для здійснення необхідних системних програм, то чи можна цього сподіватися від влади, яка демонструє нерозуміння або й свідоме ігнорування відповідних проблем, більше того – активно заохочує продовження і поглиблення русифікації, деукраїнізації? На практиці – попри епізодичні дипломатично-камуфляжні заяви… Вона не хоче і навряд чи захоче залагіднювати мовно-культурні колізії, вгамовувати антиукраїнські пристрасті й упередження частини свого “електорату”, яка на неї тисне і від якої вона залежна (і з якою почасти й солідаризується, а деякі клани в цій владі самі ведуть перед в антиукраїнстві).
Звичайно, це лише один бік нашої реальності. Є інший: ані джерела українського культурного життя, як професійного, так і самодіяльного, ані вкоріненість у ньому або потяг до нього великої активної маси нашої людності ще далеко не вичерпані і дають енергію багатьом новим і новаторським ідеям та починанням у різних регіонах та на різних рівнях. Це – великий резерв творчого поступу. І великий резерв спротиву деукраїнізації України. Але ж і на деукраїнізацію працюють неабиякі – і краще, ніж ми, організовані, спонсоровані, профінансовані сили – до того ж уміло і всіляко підтримувані ззовні. Адже імперії критично потрібна Україна, і вона “за ценой не постоит”.
І тут хочеться ще раз нагадати: майбутнє України – як України: зі своїм минулим і своїм майбутнім, – а не як уламка “русского мира”, знову опиняється під загрозою.
Та хай це додає нам не лише гіркоти й болю, а, над усе, – сили працювати задля буття собою: у світі, де кожен або Є СОБОЮ, або ЙОГО НЕ СТАЄ.
Іван ДЗЮБА.
Академік.

1 “Нельзя удержать Кавказ, уйдя из Крыма и Севастополя” – Нарочницкая Наталья. Евразийский эллипс // Москва. – 2003. – № 5. – С. 10.
2 Андреев Иннокентий. Русская речь как щит и меч. – http://www.apn.ru/publications/print 10660.htm

Ще схожі публікації:

Ордаш Дадашов: палке серце і щедра душа...
Доля випадково звела мене із цією людиною. Він, уродженець Північного гірського Кавказу, виявився більшим патріотом Донеччини, шанувальником його історії, ніж деякі записні «краєзнавці»...   ...
Донецький вимір Биківнянського мартирологу Згадуємо Федора Олександровича Гладкова
  Багато хто з нас чув про Бабин Яр у м. Києві, Рутченкове поле у м. Донецьку або Суччю балку у м. Луганську, але мало хто знає про Биківню. Мало хто сьогодні хоче вірити в розправу над власним наро...
Йдемо далі
У навчального закладу, як і в кожної людини, є свій день народження, своя біографія, особливі події. Ось і Макіївська загальноосвітня школа І-ІІІ степенів № 19 торік відзначила своє 75-річчя. З погляд...
Прем’єра «НАЙДИ» в Покровську
У навчально-виховному комплексі №1міста Покровськ відбулася зустріч педагогічного клективу з відомим меценатом, громадським діячем Слобожанщини, письменником, професором Миколою Шакіним, а також з кін...
Село Прелесне: пам’ятний Хрест встановлено.
Проблеми рідного села, що має надзвичайну назву Прелесне, мене, як історика, хвилювали завжди. Вступивши до Національної спілки краєзнавців України, я почала розглядати історію села з наукової точк...
Змінити свою школу реально
Як Освітній марафон навчив вчителів Луганщини та Донеччини впроваджувати зміни на місцях На початку березня в Києві пройшов другий навчальний інтенсив проєкту «Освітній марафон», який об’єднав вчител...

The Author

Ігор ЗОЦ

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme