Донбаський музей Василя Стуса єднає нас

566566555У розвої націотворення та відході від маргіналізації духовних цінностей не останню роль відіграє музей. Зокрема, Донбаський музей Василя Стуса – культурний заклад, який провадить у життя шляхетні цілі: збереження, популяризація, дослідження життєтворчості поета.

 

Урокам таких людей, як Василь Стус, ймеш віри, адже межи пекельних жорен він усвідомив важливість офірного самостояння перед лицем Божим і довів це власним життям. Дев’ятирічна плідна культурно-просвітницька, громадська, патріотична діяльність музею стала відомою далеко за межами регіону. Заклад культури, створений на громадських засадах за очільництва Олега Михайловича Федорова, згуртував і об’єднав поціновувачів літературної спадщини поета. Музей самовідданою працею виборов собі гідне місце на ниві музейництва та духовного відродження українського народу. Доброчинні заходи й різні форми роботи згуртували довкола нього людей, різних за фахом і місцем проживання в Україні й далеко за її межами.

У значному реєстрі друзів музею – рідні, друзі, колеги, побратими, однотабірники – всі, хто усвідомив: життя такої багатогранної особистості, як Василь Стус, ніколи не вміститься у хронологічні рамки, позначені життям і смертю. Довічно буде обеззброювати, дивувати й викликати захоплення його дитинно-чиста безкомпромісність, невміння пристосовуватися й водночас – безупинна робота над самовдосконаленням волі, духу й інтелекту.

Одним із важливих завдань, які ставив перед собою оргкомітет музею був пошук людей, які так чи інакше знайомі зі Стусом, задля отримання нових свідчень про нього. Ці закарбовані в пам’яті людській свідчення не увійшли до вже виданих раніше споминів у книгах «Не відлюбив свою тривогу ранню…» (1993 р.) та «Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах» (2003 р.). Цією статтею ми оприлюднюємо прагнення убезпечити від зникнення бачення сучасників Стуса, що творять, доповнюючи один одного, цілісний портрет живої людини. Щось нам уже відомо про деякі вчинки чи риси вдачі митця, а щось – ні. Головне – ці шкіци, подолавши відстань часу, відбилися у свічаді пам’яті тієї чи іншої людини з кола Василя Стуса: юнацько-студентського, київсько-аспірантського, табірного чи інших. Отеплені серцем конкретної людини спомини увібрали в себе і образ автора, і – зрозуміло – витворений образ Стуса. Головне, що у творенні колективного спогаду люди довершували портрет митця не з обов’язку чи примусу, а за покликанням і власним сумлінням. Всі в тій чи іншій мірі наголосили на домінантності таких рис Василевої вдачі, як моральна висота, людська справжність та інакшість. А ще ціннісним є те, що пріоритетним для людей Стусового кола було прагнення надати свої свідчення музеєві поета, тож виникла особлива аура спілкування однодумців: авторів, членів оргкомітету і, сподіваємося, читачів. Звісно, ця ретроспекція не може бути вичерпною, проте вона підкріпить враженнями-знаннями, убезпечивши від поверховості і збагатить (чи доповнить) відомий інформаційний пласт про Стуса як живу людину.

Так, багатьма сучасниками Василя Стуса відзначена його налаштованість на працю, самоосвіту, його ерудованість та товариськість. Історик і краєзнавець Анатолій Шевченко, колишній однокурсник Василя, в минулому – вчитель школи робітничої молоді №4 у Горлівці, констатує, що саме під впливом захоплень і розповідей Василя про Івана Франка він обрав на IV курсі тему своєї курсової роботи з літератури, пов’язану з доробком Каменяра: «Іван Франко про Тараса Шевченка» і захистив її на «відмінно» під керівництвом викладача Митрофана Степановича Лисака.

Про невеличкий епізод одного студентського дня розповіла у своїх спогадах Василева однокурсниця, колишня вчителька школи-інтернату №5 Горлівки Віра Апалько (Передрій), на жаль, уже покійна: «У колі хлопців, що вийшли під час перерви подихати весняним повітрям, стояв Василь. Хлопці про щось розмовляли, перебиваючи один одного, інколи чувся сміх, а Василь стояв на першій сходинці сходів, що вели до входу (на факультет – Л.Є.), був ніби разом із ними, а погляд його говорив, що він мріяв про щось своє» (підкреслення наше – Л.Є.). Після інституту В.А. Апалько працювала, як і В.Стус, на Кіровоградщині, тільки в іншому селі. Вони листувалися. Листи, проте, не збереглися… Пані Віра підкреслила, що Василь вирізнявся навіть тим, як писав свої листи. Вони були «не так написані і оформлені, як ми звикли: зразу стояла дата, потім опис якогось факту, що його цікавив, і роздуми відносно написаного». Приміром, в одному з листів, розповів пані Вірі про сільського попа та його з ним дискусії… Про особливий підхід Василя до всього, допитливість, уміння «докопуватися до суті» ділиться у своїх спогадах ще одна його однокурсниця, колишня викладачка Донецького технікуму торгівлі Євгенія Шевченко (Токарєва): «Ми слухали про Гегеля, а він читав Гегеля… Спокійних виступів не було. Але це – не зухвалість, Василь ніколи не підкреслював, що значно розумніший від нас. Хоч це було насправді так».

Про природну талановитість Василя ділиться у своїх спогадах колишній Василів однокурсник Олександр Мурзенко, в минулому – викладач історії в гімназії смт. В.Новосілки: «Свій талант він весь час розвивав неймовірною працездатністю. Після закінчення занять В.Стус продовжував розширювати свої знання в інститутській бібліотеці. Я підходив до його столу і дивувався, з яким захопленням він читає «Іліаду» та «Одісею» Гомера, твори Аристофана, Софокла і робить у загальний зошит окремі нотатки. Багато читав і поза програмою… Аристотеля, Платона, Гегеля, Канта та інших філософів минулого».

Один рік навчання був спільним для Олени Лаврентьєвої, нині – донецької поетеси, та Василя Стуса. Для музею пані Олена передала збірку своїх поетичних творів «Имя» (2010), друковану сторінку про Василя Стуса з її неопублікованої повісті «Священная жертва» та ліричні шкіци–спогади про час, коли вони вчилися на одному факультеті та втаємничений потяг їхніх сердець одне до одного: «Мне трудно говорить о нем, но и умолчать о том, что мне в нем открылось, я не в праве. Хотя что я могу сказать? Как он смотрел на меня? Но что такое взгляд? Не факт […]. Моя знакомая (наша общая с ним знакомая) передала эпизод. Она спросила у В. Стуса о его заветном желании. Он ответил: «Постоять с Лаврентьевой на берегу реки». Нынешнему молодому человеку это может показаться смешным. Но мы были вот такими». Пані Олена розповіла, що разом з іншими студентами, запрошеними Василем, вона побувала у нього вдома, де, «сидя возле теплой печки, попивая чай, чувствовала на себе взгляды нашего хозяина, мягкие, внимательные. Это не был праздный интерес. Может быть, мы, пишущие, просто нуждались друг в друге, и в этом все дело. Я вынесла совершенно точное ощущение, что будут еще встречи и разговоры, что он собирается сказать мне что-то важное». Сказала ж поетичними рядками сама пані Олена:

Тридцать лет с того года прошло, с той поры, как мы вместе

От вокзала шагали гурьбой к твоей старенькой хате.

Наша молодость шла. В ней ты был воплощением чести…

А потом много лет мы не знали о нашей утрате.

В эту пропасть все кануло: наши друг другу приветы,

И влюбленность, и вера…

(«Письмо без адреса», 1989 р. З архіву Донбаського музею Василя Стуса).

В інституті чи війську, в Києві чи Донецьку, у шкільному, студентському чи аспірантському гурті, у колі друзів чи ледь знайомих людей образ Василя Стуса міцно схоплювали людські серця і пам’ять.

Після закінчення інституту, вчителювання в селі Таужному та службі у війську був горлівський період: школа № 23, що у селищі Кіндратівка, та заняття в міському літоб’єднанні при газеті «Кочегарка». Про цікаві деталі з життя Василя Стуса дізнаємося зі споминів письменника, члена НСПУ Єгора Гончарова: «Помнится, осенью 1962 года в сентябре или октябре, Василий появился впервые у нас на занятиях литобъединения… Его внешний вид, манера держаться, неспешная грамотная речь – все говорило о том, что перед нами – образованный, воспитанный, интеллигентный человек […]. Моя последняя встреча с Василием состоялась в январе или декабре 1963 года, в Донецком отделении Союза писателей Украины, где был организован устный литературный конкурс на лучшее художественное произведение… В небольшом зале собрались местные писатели, поэты, начинающие авторы и любители литературы. Небольшая сцена, где стоял стол и сидели члены жюри. Участники конкурса выходили на сцену, читали свои стихи и рассказы. На этом конкурсе В.Стусу был присужден второй приз по поэзии. По прозе первый приз был присужден мне за мой рассказ «Цвет восходящего солнца». После конкурса Василий подошел ко мне и поздравил с победой, я поздравил его, мы крепко пожали друг другу руки. С тех пор Василия я больше не видел».

Доуявленню образу Стуса сприяє й невеличкий спогад про нього доктора богословських наук, доктора філософії та мистецтвознавства, професора, академіка Академії наук Вищої школи України Дмитра Степовика. З ним оргкомітет музею пов’язують тривалі дружні зв’язки. До книгозбірні музею Василя Стуса з дарчими написами він передав велику кількість книг: авторських, з україністики та релігієзнавства. В 60-х роках він працював у республіканській молодіжній газеті «Молодь України». Коли побачив Василя Стуса у приміщені редакції, подумав: «На цьому хлопцеві спочиває Божий перст! Він – не од світу цього!..» Одного разу Василь сказав: «Треба довести, що Шевченко Тарас був правдивим християнином… Дімо! Думай і доведи, що Т.Шевченко недарма названий ім’ям святого Тарасія! Доведи його православність. Ніхто цього ще не зробив, і це буде нашою передумовою – духовною передумовою – йти до самостійної України».». Дмитро Власович виконав побажання Василя і зробив таку наукову роботу. Всі, хто був навіть ледь знайомий із Василем, бачили в ньому людину, яка відчувала і мислила масштабно. Отже, Василь Стус був такою людиною, яка «складала» половину, так би мовити, того гурту, де він перебував: у літстудії, в аспірантурі, на літературному вечорі, в тюрмі, бо був, як «потужний моральний генератор» (вислів Є.Сверстюка). Додамо – ще й інтелектуальний.Цілком зрозумілим є те, що через певні проміжки часу визріває потреба введення нових текстів (наукових, мемуарних тощо). Вони дають можливість по-новому осмислити навіть незначний епізод чи деталь у життєдіяльності митця. При тому, що й автори споминів, і читачі живуть в історично-контекстуальній сфері, і – звісно – часопростір впливає на те, щоб при потребі міфологізувати чи «підверстати» до сьогодення оповідь, чи враження автора.

Нами представлена зовсім незначна частка уривків зі спогадів людей, котрі знали В.Стуса до того, як він став утіленням образу несхитної людини – борця. Через виопуклені авторські бачення прокреслюються пунктиром нові і важливі «дрібниці» життєвої драматургії Василя Стуса. Адже все сприймається людьми через призму оціночних характеристик, апеляцій до категорій сенсу чи моралі. У Донбаського музею Василя Стуса – тісні зв’язки з учительсько-учнівським колективом таужнянської школи Гайсинського району Кіровоградської області. Директорка школи Галина Євгенівна Видойна зі своїми вихованцями та колегами створила музей В.Стуса. З утаємничених людських шухляд до фонду нашого музею надійшли спогади учнів В.Стуса. З розповіді Ніни Іванівни Виговської, колишньої працівниці Вільховського лісництва: «1 вересня 1959 р. з особливою цікавістю ми чекали зустрічі з новим учителем української мови і літератури. Першим уроком якраз був його урок. До класу зайшов юнак у супроводі директора школи І.А. Івасика. Директор представив нам нового вчителя. Це був Стус В.С. Потім почалося знайомство з кожним із нас. Коли черга дійшла до мене, то він запитав мене, чи я не родичка гетьмана Виговського». Ці слова вчителя дівчинка запам’ятала, і в подальшому вони стали їй спонукою віднайти відомості про свій родовід. А колишній продавчині магазину села Таужне Колосовській Надії Макарівні, учениці 7-го класу далекого 1959-го, запам’яталося, як доброзичливо-тепло вчитель називав її Кнопочкою, бо була дуже маленька на зріст. Коли вчителя Василя Стуса виряджали до війська, він віддав усі книжки з української мови та літератури своїй вихованці, учениці 7-го класу тієї ж восьмирічної таужнянської школи, Людмилі Колосовській. Людмила Павлівна (в минулому – робітниця сільського господарства) їх довго берегла, пам’ятаючи чуйність учителя, а ще – його вражаючі знання рідної мови та увагу до чистоти мовлення учнів…

Варто зазначити, що мемуарна література в атмосфері сьогоднішньої розкутості викликає інтерес, бо змушує мислити й переосмислювати. Престижно мати знання і власні судження, бо як говорив Василь Стус: «всі ріки історії течуть назад». А він – це неординарність у всьому! Як сказав Михайло Хейфец, однотабірник Василя Стуса, «…сьогоднішнє покоління українців залишиться в історії, прикрашене Стусом. І нащадки заздритимуть тим, хто жив з ним…». Уникати дистильованості, відчувати доторки до часу і живої людини сприяють фондові й експозиційні музейні матеріали, часткою яких є продемонстровані уривки з деяких спогадів сучасників В.Стуса. Додамо, що більшість із наведених споминів друкуються вперше. За будь-яких часів така постать, як Василь Стус, буде сприйматися озонно, бо навіть довкола спогадів про нього чи музей його імені утворюється силове поле людяності…

P.S.: Однодумці, згуртовані музеєм, налаштовані передати експозиційні та фондові матеріали на баланс місцевих органів влади. Оргкомітет Донбаського історико-літературного музею сподівається, що і вся подальша робота буде витримана за Стусом. Бо на його думку, головне – перспектива шляху: не втратити пройдений і той, що попереду.


Лариса ЄРМАКОВА.

Філолог.


 

Ще схожі публікації:

Вечір пам’яті Лупиноса
3 лютого за сприяння УМШ (Українська Миротворчі Школа), Покровської міської організації товариства «Знання» , Громадської ради при міністерстві освіти  і Донецької ОДА в Новотроїцькій ЗОШ І-ІІІ ст. вш...
Микола Волинко: "Продовжуємо наближати визволення тимчасово окупованого Донецька і всього шахтарсько...
Вже ні для кого не секрет, що блюзнірське «мавпування» перетворилося на одну із головних складових політики самопроголошеної «ДНР». Наприклад, саме так тут підло позбиткувалися з пам'яті легендарної 3...
У дев'ятий десяток -- українським шляхом
Напередодні Дня журналіста України у Слов’янську відбулася значна подія в житті майстрів пера та читачів – у центральній бібліотеці пройшов захід до восьмидесятиріччя обласної газети «Донеччина». Г...
Часопис "Донеччина” від 19 квітня 2019 року № 2 (15996)
«Українська ДонбасіЯ» Уривки з майбутньої книги. Українські сліди на окупованій наразі частині Донеччини – це не тільки пам’ятники Тарасові Шевченку, Іванові Франку та Богданові Хмельницькому, ф...
Край готується до подвійного ювілею
Цього року Донбас відзначає подвійний ювілей — 80 років утворення Донецької області й 75 років утворення Заслуженого академічного ансамблю пісні й танцю «Донбас». І хоча до першої з ювілейних дат — 80...
ОТАМАН КРАЄЗНАВЦІВ І ПРОСВІТЯНИН
  Валерій Іванович Романько – відомий в Донеччині та й в Україні краєзнавець, педагог і письменник, а ще мій земляк з Покровського (Красноармійського) району і колишній вчитель у середній школі села ...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme