Іван Дзюба: зі словом у душі та істиною в серці

Іван Дзюба… Це ім’я сьогодні ані в Україні, ані в інших країнах слов’янського і неслов’янського світу не вимагає додаткових уточнень і пояснень. Воно мотивоване, самодостатнє й упізнаване кожним, хто через своє, власне, ріднонаціональне пізнає інших, оцінює і встановлює статус свого народу, своєї культури у співколі цивілізованих націй і народностей, хто не може бути байдужим до рідно материнських джерел.

Моє знайомство з Майстром (не випадково пишу з великої літери, бо Іван Дзюба належить до велично-величавих майстрів) розпочалося в сімдесяті роки минулого століття. На філологічному факультеті Донецького університету його інколи згадували, бо не так давно навчався в його стінах, але… Але – це могло бути непоміченим. Та одного дня нас зібрали в актовій залі факультету (знаменитій аудиторії 226) і «компетентний» лектор (тоді існувала спеціальна лекторська креатура ЦК (центрального комітету Комуністичної партії)) почав умотивовути і розлого пояснювати національну політику Радянського Союзу, третину ж свого виступу він присвятив праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» – мабуть, чи не найвідомішому політичному бестселеру другої половини ХХ століття, що не втратив своєї актуальності і значущості й сьогодні, особливо для встановлення “природності” процесу “злиття націй” і витворення нової спільноти – “радянський народ”.
Слухаючи «повчання» лектора про «неправдивість» тверджень Івана Дзюби, в моїй душі витворювався внутрішній активний діалог, у якому активно перемагав автор так повчально осуджуваної книги. Усвідомлювалось, що Іван Дзюба сформулював та ословив усе те, що хвилювало мою душу з дитинства: 1) чому вивчаю «родную речь» (так називалися підручники з російської мови для усіх класів); 2) чому для мене постає «родной» російська література (так іменувалися підручники з російської літератури) та багато інших питань. Згодом багато про нього розповів незабутній Тимофій Духовний.
Від першого опосередкованого ознайомлення – знайомства і до сьогодні постать Івана Дзюби постійно набувала у моїй уяві все чіткіших обрисів – від усвідомлення його Справжньої Життєвої Мудрості до постійного реагування на усі найболючіші питання сучасності, постаючи «зболеним дослідницько-критичним нервом», що не просто «болить», а бачить проблему в її загальнонаціональному і загальноцивілізаційному просторах. Пригадую мить, коли вперше мав нагоду бачити і чути його. Це було під час посвячення Івана Дзюби в Почесні Доктори Донецького національного університету, що відбулося з ініціативи Вченої ради університету під час роботи VI Міжнародного конгресу україністів 29 червня 2005 року в Донецьку. Вручали диплом Почесного Доктора в Донецькому академічному театрі опери та балету ім. Анатолія Солов’яненка, де проходило пленарне засідання Конгресу. Після цього він виступив з незабутньою і яскравою доповіддю про донецьку складову в українській культурі, яку весь зал слухав із великим зацікавленням..
Від своїх перших наукових розвідок до останньої книжки «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.» Іван Дзюба відкриває Україну із її глибини, показує складний і надскладний механізми її непростого становлення. Не можу уявити цього Майстра Слова поза дослідженням – дослідженням щонайглибших крообігів і кругобігів державо-, культуро- і мовотворення. Свідомий, що про нього двома рядками не скажеш, а в більшій їхній сукупності втратиться його Світлозорість і Вселюбність і водночас критичність і самокритичність, його дивовижна скромність і несприйняття “тріскотняви” уславлення. Щасливий уже тим, що попри величезну зайнятість і безперервний процес творіння він вважав за можливе рекомендувати мене до Національної спілки письменників України.
Сьогодні як ніколи України потребує Івана Дзюби, який любить Державу, цінує її, бачить цілісно – по-дзюбівськи – щонайважчі і щонайболючіші шляхи її розбудови. Тільки критично осмисливши пройдене і проаналізувавши втрачене, можна творити сучасне з чітким баченням майбутнього. Вітаючи Ювіляра, можна побажати усім нам такого ставлення до себе самого і своєї Землі, Мови, Культури, Історії і Нації, яке притаманне йому. Це і є найкращий дарунок йому.

Анатолій ЗАГНІТКО.
Член Національної спілки письменників України.