Пам’ятки історії та культури Прелесного потребують захисту

pamyatky-ystoryy-prelesneНародилась я на Слов’янщині, в селі Привілля, що розкинулося на лівобережжі Сухого Торця. Коли мені було три роки, батька обрали головою колгоспу в сусідньому, що за річкою, селі Прелесне. Отам і пройшло моє дитинство, там закінчила школу. А в школі у нас був учитель малювання Олександр Іванович Шевченко. Він учив нас бачити прекрасне, любити рідний край, пам’ятати його минуле. А воно, минуле, було поруч зі школою — через дорогу знаходилася садиба поміщиків Бантишів…

 

Сім’я Бантишів з’явилася на території нинішнього Слов’янського району 1718 року, коли Бантиш Василь Артемович, представник третьої лінії родоводу Бантишів, одержав грамоту царя Петра Олексійовича, згідно з якою отримав землі на території Слобідської України .

Бантиші — вихідці з Молдавії, віддалені родичі молдавського правителя Кантеміра. А прізвище Бантиш з молдавської перекладається так: Бан — пан, а Тиш — прізвище.

Петро I за допомогу в турецькому поході дарував великі земельні ділянки в степових районах України, “рангові дачі”, які не можна було продавати, дарувати, міняти. Після отримання Василем Артемовичем такого подарунку, землі довго ще не освоювалися і лише в 1768 р. спадкоємець, відставний поручик Василь Васильович Бантиш (1740 — 1812 рр.), заснував слободу Веселу. Коли пан їхав сюди, то віз людей із своєї вотчини, що знаходилася в Курській губернії. По дорозі, зупиняючись на відпочинок у поміщиків, він вигравав у карти селян, міняв їх на собак, купував. Тому, коли приїхав, привіз із собою кріпосних селян з різних регіонів зі своїми народними звичаями, традиціями та обрядами. У слободі Веселій селилися і прийшлі люди з різних регіонів України. Вони отримували на кілька років звільнення від податків і деяку допомогу на заведення господарства. Село зростало досить повільно. Воно забудовувалося на правому березі річки. Селяни ліпили хати із саману, вкривали їх очеретом чи соломою. Пізніше Василь Васильович одружився і, за легендою, привіз сюди молоду вродливу воронезьку дворянку. Їй дуже сподобалася мальовнича місцевість в заплаві річки і в захопленні вона вигукнула: “Какая прелесть!”. На честь коханої дружини поміщик перейменував слободу Веселу в село Прелесне.

Василь Васильович Бантиш багато уваги приділяв веденню господарства. Наприкінці XVIII століття в селі налічувалося 96 селянських господарств. За поміщиком було приписано 4 чоловіка й 1 жінка із “великоросійських” селян і 373 чоловіка і 380 жінок “малоросійських” селян. Крім нього, кількома кріпосними душами володіли його дружина і донька Ліза. Йому належало 4400 десятин землі, з яких 3000 десятин займала оранка, 880 — сінокос, 20 — дров’яний ліс. На родючих землях вирощували колоскові та баштанні, займалися садівництвом. Тваринництво було представлене кінним заводом чистокровних англійських скакунів, вівчарством на 5000 голів, молочною худобою, бджільництвом. Великий успіх мало лісорозведення. З технічних виробництв у маєтку були 4 млини (1 — на річці Сухий Торець і 3 вітряні), що переробляли до 8000 пудів зерна на рік, та цегляний завод, який щороку виробляв до 400 тис. цеглин. Василь Бантиш утримував шинок, мав винокурний завод.

На західній околиці села в 1770 р. було збудовано дерев’яну церкву на честь Василя Великого, при якій діяла приходська школа, де дяк навчав грамоти кількох дітей. Першим учителем був М.О. Штихов, який навчав грамоти сільських дітей з 1790 р. до втрати зору у 1817 р. та залишив після себе добру пам’ять. Про це свідчить меморіальна дошка, знайдена на місці шкільного приміщення, збудованого 1883 р., яка тепер зберігається у сільському музеї.

Отже, Василь Васильович Бантиш — перший провідник дворянства Слов’янського повіту Харківської губернії, який чимало зробив для розвитку села і навколишньої території.

З першої половини XIX ст. поміщицький маєток Прелесне належав сину підполковника В.В. Бантиша — поручику гвардії Федору Васильовичу та його дружині Ганні Антонівні Мерцаловій (дочці майора, поміщика Бахмутського повіту).

У селі було 98 дворів, в яких мешкали 353 чоловіка і 308 жінок. Під оранкою тепер знаходилося 1825 десятин (ще 120 десятин належало церкві). У 1841 р. цей маєток був віднесений до таких, що досягли найбільших успіхів в організації господарства.

У 1837 р. у найкращій частині села був споруджений панський будинок у стилі класицизму з елементами історизму, з колонами і портиком, на 12 кімнат. Навколо нього був розбитий парк на площі 66 га, в якому було висаджено понад 120 порід дерев, кущів (рослини привозили з кримського Нікітського ботанічного саду та із саду засновника Харківського університету В.Н. Каразіна ) та зроблено штучне озеро, що створювало особливий мікроклімат. Господарював у парку кріпак К.О. Олійник. На честь нього в парку був встановлений гранітний обтесаний камінь, в людський зріст. На ньому надпис: “1858 — 1908 июня Александр Федорович Бантыш поставил этот камень напамять садовнику Константину Осиповичу Олейнику, пятдесят лет трудившемуся при насаждении парка в Прелестном”. Парк зберігся до наших днів, але йому загрожує загибель.

У маєтку частим гостем був відомий російський письменник Г.П. Данилевський, автор історичних романів “Сожженная Москва”, “Княжна Тараканова”, збірника оповідань “Слобожане” та ін. Поряд з віковими деревами зберігся будинок-флігель з порталом, в якому він жив. В автобіографічному романі “Девятый вал” Григорій Петрович описує життя в цьому маєтку. У нього був роман з дочкою Федора Васильовича — Надією (1834 р. н.). Коли мати дівчини народила першу дитину, віддала її годувальниці, а сама поїхала відпочити в Париж. Але немовля невдовзі померло, жінка повернулася назад і довго сумувала. А потім дала обітницю перед Богом — за свій гріх другу дитину віддати в монастир. Дівчину з дитинства до цього готували. На озері був острів з альтанкою, де вона проводила багато часу на самоті, читала. Коли Григорій Петрович вперше приїхав до Бантиша, Надії було вже 17 років. Вони часто зустрічалися і покохали один одного. Батько був не проти їхнього шлюбу. Він сказав доньці, щоб вона виходила заміж, народжувала дітей і жила повноцінним життям. Вони були заручені і вже призначено день весілля. Коли про це дізналися в монастирі, то прислали черницю з листом. Дівчина була їм потрібна, бо разом з нею вони втрачали її майно. Надія всю ніч проплакала, а на ранок поїхала в монастир. Пізніше Григорій Петрович одружився з іншою.

Спадкоємцем цього маєтку став син Олександр (1828 р. н.).

Дочці Софії (1824 р. н.) відійшов як придане маєток Софійське Бахмутського повіту (маєток і сьогодні знаходиться біля селища Камишеваха м. Краматорська ).

Олександр Федорович Бантиш вступив до Царськосельського ліцею за протекцією І.В. Малиновського, Харківського губернатора, друга сім’ї. Після закінчення ліцею Олександр Федорович поступив на військову службу, а невдовзі вийшов у відставку в чині штабс-ротмістра. Він брав активну участь у громадському житті регіону: був головою Харківської губернської земської управи, членом Комісії з підготовки реформи щодо скасування кріпацтва. О.Ф. Бантиш та його кілька однодумців, зокрема, Харківський губернатор І.В. Малиновський, попереджали, що реформа матиме негативні наслідки і для поміщиків, і для селян. Після цього Бантиш відмовився від балотування в губернські провідники дворянства, хоча у нього були на це непогані шанси.

На початку 1850 р. церква почала занепадати й була перебудована Олександром Федоровичем. Під неї підвели кам’яний фундамент і повністю перебрали всі стіни. Нова церква була освячена після ремонту 19 грудня 1860 р.

О.Ф. Бантиш разом із Г.П. Данилевським працювали над проектом Харківсько-Азовської залізниці. І саме їм ми маємо завдячувати, що проклали її через Слов’янськ. Станцію, що знаходиться неподалік Прелесного, назвали ім’ям поміщика — Бантишево.

1879 р. в селі була відкрита початкова школа, а 1883 р. — двокласне реальне училище з п’ятирічним строком навчання, яке утримувалося на кошти панської економії. У ньому навчалося 100-120 дітей, які здобували професію телеграфіста, бухгалтера, землеміра.

Пан Бантиш запросив до себе на роботу п’ятьох братів Заводовських із сім’ями. Так була започаткована велика родина Заводовських, вихідцем з якої був Іван Дмитрович Заводовський (1860-1939 рр). Він народився кріпосним поміщика і був ним ще три роки.

Помітивши кмітливість хлопчика, пан сказав: “Цього хлопця потрібно навчати азбуці…”. Навчившись читати, Іванко часто сідав поряд з господарем і читав йому годинами. Вельможний поміщик полюбляв Івана за те, що він був здібним, розумним хлопчиком. Пізніше він послав навчатися хлопчика грамоті.

Іван Дмитрович все своє життя працював вчителем. Методикою його навчання були життєві приклади.

І.Д. Заводовський — перший вчитель, який отримав орден Леніна. Повертаючись із Москви з нагородою, він захворів на запалення легенів й помер. Іван Дмитрович був доброю, відкритою, прямолінійною людиною. Пам’ятник вчителю І.Д. Заводовському і досі стоїть на шкільному подвір’ї села Прелесного.

Олександр Федорович та його дружина Ольга Борисівна виховали чотирьох синів: Івана, Василя, Антіоха та Федора.

Іван Олександрович (1856-1888 рр.) був похований у селі Прелесному. Його спадкоємець син Олександр (1876 р.н.) був есером, відстоював революційні перетворення в Росії. Добре ставився до селян. Його обрали першим головою сільської ради в Прелесному, а в 30-х роках розстріляли без суду і слідства.

Василь Олександрович (1858 — 3.05.1915 рр.) дійсний статський радник, закінчив Ризький політехнічний інститут, з 1890 по 1909 роки — провідник Ізюмського повітового дворянства. Був членом Державної Думи від Харківської губернії.

Антіох Олександрович (1859 — 5.05.1900 рр.) був Ізюмським провідником дворянства, його вбили, поховали в Прелесному.

Федір Олександрович — статський радник, камер-юнкер.

Сам Олександр Федорович Бантиш був звичайною, простою, доступною людиною. Поміщик постійно піклувався про добробут своїх селян. Цікавився, кому потрібна яка допомога. Якщо, не дай бог, в якійсь сім’ї траплявся нещасний випадок із домашньою худобою, то він негайно надавав матеріальну допомогу. Усі бідні люди були на обліку і в разі потреби матеріальної допомоги вони її отримували. На Великдень, Різдво та інші релігійні свята кожна сім’я отримувала борошно, яйця, печені калачі, крашанки. На різдвяні свята діти отримували новорічні подарунки. Діти, які навчалися на відмінно, отримували від поміщика матеріальну допомогу на подальше навчання. Помер Олександр Федорович перед революцією. Він і його сини були поховані на території маєтку, у склепі з маленькими віконечками. На жаль, ні склепу, ні останків сім’ї Бантишів не збереглося. За свідченням старожилів села, кістки валялися у підвалі, й школярі могли брати їх без всякого дозволу. Збереглися лише надгробні плити з надписами. Можливо, настав час спокути і сьогодні необхідно провести розкопки, знайти останки шанованої сім’ї й поховати їх належним чином?

У маєтку в 30-х роках минулого століття було облаштовано будинок відпочинку для працівників Донецької залізниці. З 1950 по 1959 роки працювала школа-інтернат для дітей-сиріт, а з 1960 року — піонерський табір, який з 1992 р. не працює. Майже 20 років пам’ятка історії та культури XVIII – XIX століть в запустінні. Поступово гине бездоглядний парк, заросло очеретом озеро, потребують ремонту палац та флігель. Керівництво Слов’янського району неодноразово зверталося до Донецької залізниці, Міністерства транспорту з проханням передати садибу в комунальну власність району або області. Тоді б її можна було об’єднати з Прелеснянським музеєм народної архітектури, побуту та дитячої творчості, який є філією Донецького обласного художнього музею, створити тут туристичний центр, привабливий не тільки для футбольних уболівальників Євро-2012, а й для нашої молоді, всіх, хто цікавиться історією та культурою рідного краю.

Та хто вплине на залізничників, які поводяться, як собака на сіні: “І сам не гам, й іншому не дам”?


Тетяна ЛИСАК.

Викладачка історії, заступник начальника Слов’янського коледжу Національного авіаційного університету, член НСКУ.


 

Ще схожі публікації:

Часопис “Донеччина” від 17 березня 2017 року № 11 (15949)
«Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха» – закликав Драч і багато інших поетів впродовж сторіччя. Але наша українська на- тура і далі продовжу...
Незвична презентація книги «Слов’янськ у війні 2014 року»
Шостого липня, на другий день святкування дня визволення Слов’янська від проросійських окупантів, у центральній бібліотеці, яка слугує центром розвитку української духовності, відбулася незвична презе...
ДУМКИ НАПЕРЕДОДНІ ВИБОРІВ
“Така влада нині В рідній Україні: Собі бубочки, а людям — макуха. Собі — ікра чорна, а нам — локшина на вуха. А ми тую владу поміняємо. Кращих поміж гідних нині обираємо!” З сучасного українськ...
Живий у пісні - живий у віках
У Слов’янську вшанували лауреатів літературно-мистецької премії імені Михайла Петренка Ми вступили у третє століття від дня народження Михайла Петренка (1817-1862), українського поета-романтика...
Газета “Донеччина” від 2 жовтня 2015 р. № 11 (15880)
Нині питання патріотичного виховання в Україні - нагальна потреба. Адже всі ми сьогодні бачимо наслідок формального ставлення до патріотизму. Від України відтяли Крим, тривають військові дії на Донбас...
Краєзнавці готуються до ювілею поета-романтика
Пригадується, як восени 2015-го в Слов’янську під час урочистостей з нагоди вшанування лауреатів Загальнослобожанської літературно- мистецької премії імені Михайла Петренка пролунало чимало ідей щод...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme