Вічная наша пам'ять

Давненько вже не працюю, але з колегами хоча й дуже рідко, а все ж зустрічаюсь. А цього разу йшов до редакції й раптом несподівано для себе стишив ходу біля меморіалу воїнів-журналістів. Спочатку навіть не зрозумів, що ж привернуло мою увагу. Ага, з’явилася нова гранітна плита з іменами журналістів – учасників Великої Вітчизняної війни, котрі покинули нас після 1999 року. Тут я вже не зміг утриматися від бажання детальніше ознайомитися з цим списком.

Тридцять дев’ять нових прізвищ. Уважно вчитуюся в них й не можу позбутися відчуття, що всі – дуже близькі мені люди. Адже вони свого часу займалися тією ж самою справою, якій і я присвятив своє життя. І практично всі вони мені відомі. Про одних із них я вже чув і читав, про декого й сам писав у своїх попередніх публікаціях, з багатьма особисто був знайомий і працював разом з ними.
Передусім заслуговують на увагу колишні редактори «Радянської Донеччини» – Дементій Якович КРАСЮК, Гнат Захарович ДОМАНОВ та Анатолій Іванович КРАВЧЕНКО. Умисно називаю їх не за алфавітним порядком, а за черговістю їх редакторування. Щоправда, мої колеги з сусідньої газети можуть заперечити, що то, мовляв, – їхні редактори. І справді, й Дементій Якович, і Гнат Захарович, і Анатолій Іванович таки очолювали «Социалистический Донбасс». Але тільки після того, як устигли покерувати «Радянкою» (так її тоді називали, та ще й зараз нерідко називають).
Найпершим у повоєнний час нашу газету, як відомо, очолив Д.Красюк, він був її редактором з 5 грудня 1945-го (дата виходу першого номера «Радянської Донеччини») по 1948 рік. Це саме йому разом із своїм заступником, а потім і наступником Г.Домановим (редактор з 1948-го по 1950 рік) випало формувати новий редакційний колектив, створювати імідж нового видання, піднімати тиражі. А.Кравченко прийшов до керівництва нашої газети набагато пізніше (1970 – 1975 роки), але теж залишив помітний слід, його й дотепер згадують у нас добрим словом.
З Дементієм Яковичем мені так і не довелося познайомитися. Не знаю з якої причини, але він дуже швидко покинув нашу область і переїхав у Росію – чи то в Краснодарський, чи у Ставропольський край, де й знайшов останній притулок. А от Гната Захаровича та Анатолія Івановича я добре знав. Детальніше про це розповідаю у нарисі «Наші редактори» (див. газету «Донеччина» за 8 квітня та 6 травня ц.р.).
Хочу лише нагадати, що кожен з них зробив гідний внесок у досягнення Великої Перемоги. Красюк воював на Південно-Західному, Західному і Волховському фронтах, Доманов був у самому пеклі Сталінградської битви, зустрічався з німецьким фельдмаршалом Паулюсом. Серед інших нагород він був удостоєний орденів Вітчизняної війни ІІ ступеню, «За мужність», медалі «За оборону Сталінграду». Наймолодший наш редактор серед згаданих Кравченко ще юнаком брав участь у підготовці загороджувальної лінії й був поранений, інвалід війни.
Хотілося б виділити також колишніх відповідальних секретарів нашої газети. Їх у цьому списку два – Петро Юхимович ШАПОШНИКОВ та Марк Беніамінович ЛАНГМАН. Обох я добре знав, хоча Петра Юхимовича не застав у «Радянській Донеччині». Він звідси пішов ще у 1973 році, відколи почав виходити «Вечерний Донецк», й двадцять років поспіль, аж до виходу на пенсію, був його редактором. П.Шапошников брав участь в обороні Кавказу, у визволенні Криму, потім воював з японськими мілітаристами, удостоєний багатьох урядових нагород.
А от з Марком Беніаміновичем (ми його називали Марком Веніаміновичем) випало кілька років бути в одній упряжці. Навіть помічником у нього трохи походив. Нелегкий журналістський хліб, а секретарський – тим більше. Лангман пройшов у «Радянській Донеччині» всі сходинки, працював з усіма повоєнними редакторами газети, тому його слово і авторитет були беззаперечними. Правив і скорочував він журналістські матеріали, аж гай гудів, але ні в кого навіть думки не виникало скаржитися на це. Про свою участь у війні мені особисто він жодного разу не розповідав, але ж ми усі знали, що розпочинав наш колега рядовим у взводі пішої розвідки, брав участь у боях на Курській дузі та в інших боях, двічі був поранений. Бойові нагороди – орден Вітчизняної війни І ступеню, медалі «За бойові заслуги», «За взяття Берліну», «За визволення Праги» та інші.
Із «Радянської Донеччини» вийшло чимало професійних письменників і поетів. Імена трьох із них ми бачимо на новій меморіальній плиті. Це – Валентин Олексійович БІЛОУСОВ, Григорій Пилипович БОЙКО та Іван Панасович РЯБОКЛЯЧ.
В попередніх своїх публікаціях з історії нашої газети я вже неодноразово писав про те, що маю оригінали документів багатьох журналістів «Радянської Донеччини» кінця сорокових – початку п’ятдесятих років минулого століття. От як власноручно описували свою участь у війні її учасники:
Г.П. Бойко: «В 1941 році я закінчив 10 класів Оленівської СШ і 22 липня пішов до лав Радянської Армії. Спочатку служив як рядовий, а в квітні 1942 року закінчив курси молодих воєнтехніків запасу при УРАЛВО і в званні молодшого воєнтехніка поїхав на фронт. З квітня 1942 року по травень 1945 року на фронтах Вітчизняної війни: Калінінському, Сталінградському, Центральному, 2-му Білоруському. Маю урядові нагороди медалі “За бойові заслуги”, За оборону Сталінграда”. В оточенні не був, в полоні не був, родичів за межами Радянського Союзу немає, не судився. В 1945 році демобілізувався в званні техніка – лейтенанта по хворобі».
В.О.Білоусов: «Коли розпочалася війна, я виїхав на фронт. Був на захисті Москви, Ржева, Волоколамаська. Отримав два важких поранення. В 1944-му році демобілізувався».
І.О.Рябокляч: «12 липня 1941 мобілізований у Червону Армію, де перебував до серпня 1942. Разом зі своїм полком брав участь в обороні Дінця (на схід від с. Кам’янка, хут. Виноградний), у прориві оточення нашого полку біля Дону (хут. Мокра Балка), в обороні на Дону (хут. Карповка). Потім полк був відправлений у тил, а 8 солдат на чолі з одним середнім командиром і старшим політруком залишені, як маяки. Серед них був і я. Ми відступали від Дону й до Кубані. На р. Кубань зав’язався гарячий бій. За наказом частини, що тримала тут оборону, ми теж залягли. Товариш, що був поруч із мною, з нашої групи загинув у цьому бою. Я був засипаний, завалений в окопі вибухом і коли опам’ятався й вибрався, то навколо мене вже були німці. Під час конвоювання колони полонених у тил я утік. До початку вересня прийшов до Артемівська, де перебував до звільнення міста. При німцях ніде не працював ні єдиного дня. Був двічі арештований і присуджений до розстрілу. Один раз утік з в’язниці в Артемівську, вдруге з табору в Рутченковому. Одного разу відкупився, а другого – утік через дріт. Ховався в степу до звільнення міста».
Написано просто, без викрутасів. Якось, начебто, аж буденно. Ніби нічого особливого й не сталося. Виїхав на фронт, був поранений, потрапив у вороже оточення… А скільки доль людських поламала та війна, скількох людей покалічила! Хоча б і той же відомий український поет Грицько Бойко (його першим робочим місцем після навчання в педінституті стала «Радянська Донеччина»), внаслідок тяжкого поранення прожив лише п’ятдесят п’ять років. Таких прикладів – безліч.
Добре знав свого старшого колегу Григорія Федоровича ЖУРАВКУ, а ще більше чув про нього. Легендарний чоловік, легендарний журналіст, багато років працював у «Радянській Донеччині». Починав війну у партизанському загоні, потім служив у танкових військах, нагороджений багатьма бойовими орденами і медалями.
У січні 1943 року, відмовившись від броні, добровільно пішов на фронт, у діючу армію і Султан Газимович БУЛГУЧОВ з Інгушетії. Брав участь у бойових діях за визволення Донбасу, всієї України, працював у групі радянських військ в Німеччині. Після демобілізації в 1947 році повернувся на журналістську роботу, був літпрацівником газети «Макеевский рабочий», а з 1950 по 1952 роки – власним кореспондентом «Радянської Донеччини» по Краматорську і Андріївському району. У мене й досі зберігаються особистий листок по обліку кадрів та його автобіографія, заповнені ним 21 грудня 1950 року, а також характеристика на нього, підписана тодішнім редактором нашої газети Олексієм Линенком 6 червня 1952 року.
Вчитуюся далі в прізвища на меморіальній плиті, бачу ще декілька знайомих – Олександр Георгійович ЛИС, Іван Опанасович ЛИСИЙ, Віктор Миколайович ЛИТВИНОВ… На кожного з них у мене збереглися деякі документи. Олександр Георгійович прийшов у «Радянську Донеччину» у жовтні 1946 року після демобілізації з армії, де він з початку війни працював у дивізійній газеті. Іван Опанасович на фронті з 1941 року, у вересні 1942-го у Сталінграді був поранений, у «Радянській Донеччині» працював з липня 1949-го по грудень 1950 року. Віктор Миколайович з 1939 року служив у прикордонних військах і війну зустрів на кордоні, воював на землях Білорусії, обороняв Москву, удостоєний багатьох урядових нагород, у тому числі, й орденів Вітчизняної війни ІІ ступеню та Червоної Зірки. З 1953 по 1956, а потім з 1959 по 1963 роки В.Литвинов був власним кореспондентом «Радянської Донеччини» по Горлівці.
Не можливо в одному газетному матеріалі не те що розповісти про кожного з наших старших колег, які ціною свого життя і здоров’я наближали день Великої Перемоги, а й навіть згадати всіх поіменно. Але хоча б добре слово сказати про них можна і треба, і я в міру своїх можливостей постарався це зробити. Вибачте, якщо когось із колишніх працівників нашої газети, які брали участь у тій страшній війні, не назвав тут. Сподіваюся, що читачі газети допоможуть мені відновити увесь цей список. Буду дуже вдячним за це.
…Минають роки й десятиліття, виростають нові покоління громадян України. Важливо, аби вони не забували про ті грозові роки, аби знали правду про них. На мітингу, що відбувся незадовго до Дня Перемоги біля меморіалу, висловлювалося слова подяки солдатам пера і багнета за мирне небо над нашою головою, лунали побажання не забувати про них. А найголовніше – писати правду про ту війну та про її учасників. А це залежить від нас, журналістів та письменників. І нинішніх, і майбутніх, і ветеранів, і тих, хто тільки вчиться. Пам’ятники – вічні, і книги наші та статті про колишніх воїнів – вічні.
Вічная їм усім наша світлая пам’ять!