Торік 28 травня не стало наставниці моїх студентських і всіх подальших літ — Фені Дмитрівни Пустової, кандидата філологічних наук Донецького університету
Відійшла у вічність в один день зі своїм кумиром — І.Я. Франком. Її студентська дипломна робота — «Естетичні погляди Івана Франка». Окремими монографічними виданнями вийшли її праці «Іван Франко — теоретик літератури» (1976) та «Іван Франко — історик української літератури» (1989). Майже 50 років на моєму письмовому столі — погруддя І.Франка — подарунок Фені Дмитрівни на моє студентське весілля.
Як дорогоцінну реліквію зберігаю її листи, з яких постає непроста доля людини-патріота, яка жила за законами совісті.
«Доцент із голівонькою професора», — назвали її в пресі. А чому не професор? Відповідь знаходжу в листах.
«До 1990 р. я була під пильним наглядом кадебіста. Особливо тяжким було моє життя з 1966 по 1989 роки. Секретар обкому на наукових партзборах (я безпартійна) кричав: «До каких пор Пустовая будет заходить в аудиторию?!»
«Від мене вимагали, щоб я поставила на екзамені двійку першокурснику, якщо тримав у руках статтю І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Я не могла вчинити злочин проти працьовитої, розумної й чесної дитини і поставила п’ятірку. Через це я не мала права захищати докторську дисертацію, хоча написала їх дві. Пізніше видала книгами».
Видатний літературознавець Ф.Д. Пустова через фольклор та українську класику відстоювала духовність і самобутність українського народу.
«Київська Русь у X-XII ст. обганяла Європу за рівнем освіти на 250 р. Дочка Київського князя Анна була віддана заміж за французького короля. У Париж приїхала з Біблією, а король не міг навіть поставити підпис».
«Вишиванки та рушники — наші обереги здавна. Деякі доньки князів мали цілі цехи, у яких на всю величезну князівську родину вишивалися сорочки й рушники. Узори цих тисячолітніх вишивок повторюють зображення на гончарних виробах, знайдених в Україні при археологічних розкопках. Не тільки в дорогу, а й на битву давали як оберіг вишиту сорочку».
Чесна, безкомпромісна і принципова, Феня Дмитрівна в зрусифікованій Донеччині творила свій щоденний громадський подвиг.
«Роботу з кожним курсом починаю віршем Ліни Костенко:
Сім’я вже ж вільна і нова.
Та тільки мати ледь жива.
Вона була б і вмерла вже не раз,
та все питає, і на смертнім ложі, —
а де ж те Слово, що його Тарас
коло людей поставив на сторожі?!»
Була послідовною у відстоюванні статусу української мови. Намагалася повернути із забуття імена письменників-земляків, які життя віддали за незалежність України.
«Стус і Світличний — особи, з якими я спілкувалася. Хочу дослідити Гайворонського, вірші І. Світличного. Про першого надрукувала 3 статті. І про правозахисника Олексу Тихого недавно була стаття в «Слові Просвіти». Немало роботи і в музеї Стуса. І з місцевими українофобами доводиться боротися».
Такими ж національно свідомими Феня Дмитрівна хотіла бачити й своїх студентів.
«Є серед моїх студентів поети. Допомагаю їм друкуватися. А головне — залишаються моїми однодумцями в національному питанні й щодо незалежності України».
«Лідочко, дорогенька! Низько кланяюся Вам за патріотичну роботу. Прочитала в «Донеччині» Ваше інтерв’ю з П.Мазуром «Вистояти в боротьбі» і копії розіслала всім Вашим однокурсникам».
Моїй просвітницькій роботі вона допомагала якимись невідомими чи маловідомими фактами з мови, літератури чи історії, які надсилала в листах.
«Коли в 1940 р. Буковину приєднали до України, Павло Тичина з іншими письменниками поїхав до Ольги Кобилянської. Вона, друг Лесі Українки, хотіла встановити зв’язки з живими Косачами, але Тичині соромно було сказати правду: одні родичі емігрували, інші — на засланні. Та все ж, переборовши страх, звернувся до ЦК. Живою ще була Лесина сестра — Дора, їй дозволили емігрувати».
«Діаспора дала нам геніальних авторів. Декого з них готували до подачі на Нобелівську премію, але до обговорення в Комітеті справа не доходила. Вони, як і Франко, і Стус, повмирали. А премія тільки для живих. І наш Коцюбинський мав повне право. Та його нікому було подавати. Як зараз Ліну Костенко».
«Ловіння непокірних українців за кордоном почалося ще за Петра І. Він ганявся за Орликом, якому Мазепа передав свою булаву. Дружина Орлика (дочка полтавського полковника) поневірялася з дітьми по Європі. Її син став фельдмаршалом Франції. На його честь територія й летовище під Парижем називаються Орлі».
Це Феня Дмитрівна надіслала мені візерунок столітнього рушника Олекси Тихого, що супроводжував його всі роки ув’язнення. Я вишила рушник і демонструю його на виступах про українську мову та її оборонців. Знімок послала наставниці, й вона передала його до музею Олекси Тихого.
Феня Дмитрівна була вимогливою і до студентів, і до себе. Не терпіла ледарства, нехлюйства, брехні й підлості. Свій земний вік прожила праведно.
Людина щедрої й безкорисливої душі, вона намагалася зарадити всім, хто потребував допомоги. Свою затишну квартиру в Донецьку віддала молодим родичам, що не мали роботи в Костянтинівці, хоч їй як науковцю, звичайно, потрібнішим був обласний центр.
Десятки років слідкувала за своїми, колишніми, студентами, листувалася, телефонувала, підтримувала. Раділа їхніх успіхів, переживала невдачі. А в студентські напівголодні роки підтримувала своїх підопічних грошима.
Донецька земля може пишатися своєю вірною дочкою. Тисячі вчителів української мови й літератури нашого краю — вдячні вихованці Фені Дмитрівни. У їхній пам’яті вона — назавжди.
Лідія МОЛЧАНОВА.
Вчителька.
м. Маріуполь.
Ще схожі публікації:
Цього разу гостем клубу творчої інтелігенції «Слов’янські вечорниці» був наш земляк, відомий краєзнавець, педагог, письменник Валерій Іванович Романько. Свого колегу представив Володимир Глущенко, про...
Ми вступили у третє століття від дня народження Михайла Петренка (1817- 1862), українського поета-романтика, автора слів поетичного твору, який став відомою піснею «Дивлюсь я на небо…». Саме пісня й з...
Перший заступник голови Держкомтелерадіо Богдан Червак вручив диплом лауреата Премії Кабінету міністрів України імені Лесі України за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва письменнику з Дон...
У Слов’янську прізвище підполковника Михайла Степановича Гринишина багатьом його жителям добре відоме. Михайлу Степановичу вдалося не лише позитивно налаштувати його мешканців щодо розквартированих ту...
У Києві відбулося нагородження лауреатів міжнародної українсько-білоруської літературної премії «Воїн світла».Церемонія нагородження відбулася біля пам'ятника Михайлу Жизневському, повідомляє кореспо...
Нещодавно Львів прийняв чергову групу мешканців Півдня та Сходу України, котрі отримали тимчасовий прихисток на теренах Галичини. Серед них – і дві сім’ї шахтарів із Донбасу, які зазнали тортур в поло...
