«Сто серць, як сто палахкотінь»

… Сто п’ятдесят років тому царизм знищив останню козацьку Січ, останній спомин про колишню нашу державність. Навіть заборонив вживати слова «січ», «козак», «гетьман» тощо

В попередньому дослідженні творчості Василя Стуса під час читань минулого року я назвав майстра пера поетом-громадянином, поетом-факелом, поетом-совістю, поетом-лицарем. За час, що сплинув, неодноразово переконався, що все це вірно. Але варто додати ще декілька позитивних символів, хоча я дотримуюсь тієї думки, що визначити кількома символами значимість творчості Василя Стуса неможливо. Я додаю ось такий символ: Василь Стус поет-романтик. І неабиякий провидець.
Класичний романтизм творчо поєднує минуле і майбутнє. Все це в творчому доробку романтика Василя Стуса є. Ось візьмемо його вірш «Сто років як сконала січ». Названі вище критерії романтизму закладені уже в самій назві твору і далі досконало розвинені.
Чому саме цей вірш я обрав сьогодні для цього дослідження? Тому що минулого разу я опирався на мораль вірша «Горить сосна» де йшла мова про аморальність вчинку козаків і ні в якому разі не про аморальність дій цієї соціальної суспільно-політичної формації і не про її історичну роль в історії України.
«Ти на наше козацтво бочку не коти, – сказав мені тоді козак без козацтва. – Це було не наше козацтво.» Чиє б то козацтво не було, а «підмануло» воно нашу Галю і вчинило аморальний вчинок стосовно неї, який засуджує поет. І я також.
«Сто років…» – це минуле і досить давнє минуле, тому що сьогодні це вже 150 років.
Але для поета – «сто років». І що для поета «Січ» ?
Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
Сто серць, як сто палахкотінь.
У цих гнівних філіппіках Стус говорить про сконалу Січ без пафосу, не героїзуючи подію (і не драматизуючи її надто), але з болем в серці: «Сибір і соловецькі келії… Пекельний край і крик пекельний… за любов тавровані сто серць, як сто палахкотінь». Він абстрагувався від реальних особистостей. Вони,- і позитивні, і негативні, – тут зайві. Поету потрібна лише Січ, як громада, як символ. Але вона «сконала». І цей сумний факт поет подає як загибель живої істоти, особистості («Сконала», – каже він) і як драму свого народу, тому що ця «істота» була якийсь час рештками держави українців, що плекали якусь примарну надію на відродження.
Римський імператор Фабіані помираючи сказав: «Дійство закінчено».
Можливо, і хтось з козацьких ватажків погодився із цим, але Василь Стус стверджує, що боротьба продовжується.
Все живе залишає по собі щось, що може віками зберігати здатність ожити, прорости, відновитись, дати життя новій генерації, яка зберегла свою генетичну пам’ять, історичну самобутність. Через сто років поет знайшов у собі цю генетичну пам’ять, ці паростки нової генерації і став їх плекати. Цій новій генерації поет співає панегіриків.
Та виростають з личаків,
Із шаровар, з курної хати
Раби зростають до синів
Своєї України – матері.
Цей панегірик українцю, що зріс до сина України-матері.
Але дивіться, як дивовижно красиво Василь Семенович поєднав в ньому Україну і українців: Личаки – це стародавня частина Львова, де тодішні ремісники виробляли взуття, – личаки, -з лика дерев, тобто це захід України, курні хати – схід, а «шаровари» – територія козаччини. Поет поєднав тут, на мій погляд, синів України з Гуляй Поля, героїв визвольних змагань з Галичини, Волині і Полісся, героїв Крут і Холодного Яру, легендарних матросів Севастополя, що вимагали в 1918 році передачі кораблів ЧФ уряду УНР, січових стрільців армії УНР і січових стрільців – захисників Карпатської України в 1939 році та інших героїв. Важкувато звучить? Згоден. Тому і раджу: « Послухайте ще раз, як дивовижно красиво Василь Стус поєднав Україну і українців, поєднав і звеличив:
Та виростають з личаків,
Із шаровар, з курної хати
Раби зростають до синів
Своєї України – матері.
Саме «з личаків» виросли сини України – вояки УПА, тільки б Україна вільною була. Саме «з личаків» вийшов на Чернечу гору в Каневі і на очах Тараса спалив себе Євген Гірник, тільки б Україна вільною була. А в роки визвольних змагань «з шаровар» на Київщині виріс вояк УПА Павло Кравченко і загинув в бою сотні «Лисоня» за село Турильче Борщівського району, тільки б Україна вільною була. І сам Василь Семенович також «із шаровар» ступив на шлях боротьби і віддав життя в ГУТАБі, тільки б Україна вільною була. З «шаровар» на заклик Івана Дзюби в київському кінотеатрі підвелись Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл і інші «шестидесятники». Тільки б Україна вільною була! «Із шаровар» полтавської сотні поетів зазвучав тихий голос Бориса Олійника:
…Останній шанс нам випав на віки
З наприсядок піднятися нарешті,
Згадавши, що були ж ми козаки!
І вже хоча б у другому пришесті
Зустріти Господа синами честі,
Зустріти ж українцями таки.
А в цей час з курних хат на сході виходили Петро Григоренко, Олекса Тихий, Іван Драч, подружжя Світличних… Тільки б Україна вільною була!
Раби зростали до синів своєї України матері. Їх ставало все більше і більше. І ось їх вже сто. «Сто серць, як сто палахкотінь»! І вони розпрямились і перемогли: Матінко Україно! Ви НЕЗАЛЕЖНА!
Сьогодні козацтво – це вже не поодинокі герої, це вже маса, що виросла переважно з намагань бути в центрі моди. І проти такого козацтва вже самий раз «викотювати бочку». Воно таке ж строкате, як і 200 і 300 років тому, та на відміну від тих літ таке аморфне, таке пластичне, що не тільки не напише листа до будь-якого султана, що не визнає позитивно участі українців в світових процесах. Воно і мухи не образить. Воно весільне. Воно будь-кому бере «На КРА-ул!». Воно будь у кого бере дарунки, нагороди, звання тощо, сердечно дякуючи за те, що не забувають. А то ще і само собі роздає нагороди , звання…
Звичайно, пророцтво Василя Семеновича не пов’язане з саме таким козацтвом. Воно пов’язане з тими синами честі, що Господа у другому пришесті зустрінуть українцями таки, що з личаків та шаровар, з курної хати зростають до синів України-матері.