Свідки козаччини

Виблискує банями залита сонцем старовинна Свято-Покровська церква. Здалеку видно ті виблиски, за два-три десятки кілометрів. А за церквою, в садках, ховається давнє козацьке село Гришине

В описі до межової карти кінця XVIII ст. значиться, що жили в селі «однодворці запорозького звання», тобто не покріпачені нащадки запорозьких козаків — вільні хлібороби. От і церкву свою на честь захисниці козацтва Покрова Пресвятої Богородиці нарекли, й ікони запорозькі до неї позвозили. Більше ста років проходили там служби Божі, більше ста років служила вона надійним пристанищем людським душам. Та в тридцяті роки церкву закрили богоборці, а у п’ятдесяті збили бані з хрестами. Однак вистояв храм і остаточно відродився в наш славний час. «Чому ж славний?» — запитає песиміст або нитик. «Бо відродилася Україна, відродилися віра й церква», — відповімо їм.

За п’ять десятків кілометрів від Гришиного по балках ховається велике селище Гродівка, що виросло з козацького зимівника, про який згадував у своїй праці владика Феодосій Макар’ївський. За його словами, у Холодній балці на території сучасної Гродівки запорожці ще у ХVІІ сторіччі «животи гріли свої». І тут стояла церква в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці. Їй, однак, не судилося вистояти в лихоліття. Наприкінці тридцятих місцевій владі раптом знадобився будівельний камінь. Гродівка, де каменетесний і гончарний промисли були споконвіку основними, стоїть на двох кар’єрах, пісковику й сіро-зернистого вапняку, але владі вкрай необхідним був камінь саме з церкви. Почалася підготовка підривних робіт. Селяни, як могли, чинили спротив. Із ними не церемонилися — кількох найактивніших відловили, нашвидкуруч судили, дали по «десятці» й запроторили кого на Соловки, кого до Сибіру. А церкву підірвали-таки. Підірвавши ж переконалися, що збудована вона була не з каменя, а зі шлаку. Знати б це раніше, дивися, й люди до в’язниці не потрапили б, і церква стояла б… Не можна-таки нашу історію «без брому читати»…

Між Гришиним і Гродівкою розкинувся Красноармійський район. Тут Наддніпрянщина межує з Придінців’ям. Гришине стоїть над Гришинкою, що належить до басейну Дніпра, а в Гродівці бере початок Казенний Торець — права притока Дінця. Мабуть, ця обставина й дала привід несумлінним краєзнавцям стверджувати, що край наш лежав за межами «Запорозьких вольностей» й ніяких слідів козаччини тут немає.

А вони наявні, видимі неозброєним оком. Свідками славних часів і славних прадідів є надмогильні кам’яні хрести й плити з характерними написами: «дружині осавула», «отаману» й такі інші. Ґрунтова дорога в Гришиному після кожного дощу рясніє фрагментами кераміки часів козаччини.

А років з п’ять тому до автора цих рядків потрапив «залізний аргумент» і не «звідкись, випадково», а з рук нащадка козацького роду — фермера Петра Федотовича Мамця.

А було це так.

…Славної пам’яті письменник Володимир Михайлович Зеленський, під час чергового свого приїзду з Підмосков’я до рідної Гродівки, простягнув автору невеличкий теракотовий виріб, вимовивши:

— Ось Петро Федотович знайшов під час польових робіт на своїй ділянці землі. Здається, давня річ.

— А як знайшов? — цікавимося з Раїсою Володимирівною Мазохою, гродівською вчителькою, у фермера.

— Ще в минулому році, працюючи в городі, звернув увагу на незвичайний камінець. Підібрав, подивився та й… викинув. В цьому році він знову під руку трапився. «Це, думаю, не спроста», й відклав на паркан. Якось заходить Володимир Михайлович, побачив знахідку й говорить: «Незвичайна річ, треба її нашим краєзнавцям показати».

Раїса Володимирівна уважно розглянула теракоту й передала автору цих рядків. Глянув на цікавинку, покрутив її в руках, нарешті вимовив:

— Здається, люлька козацька…

Раїса Володимирівна ще раз уважно глянула й упевнено повторила слідом:

— Так, козацька люлька, Саме тут, на землях Петра Федотовича, брав початок Холодний Яр, де в прадавні часи козаки «животи гріли».

Присутні тепер вже з підвищеною цікавістю розглядали знахідку. Для остаточного визначення вирішили порадитися з науковцями.

Повіз люльку до університету. Професор Василь Олексійович Пірко з першого погляду визначив:

— Козацька люлька. Без усякого сумніву козацька. ХVІІ сторіччя. Де знайшли?

— У Гродівці, там був козацький зимівник.

Характерно й те, що «гродівська люлька» виліплена не з рудої, а білої глини, якою багатий Донецький край. Ця обставина дає можливість стверджувати не лише те, що тут козаки не тільки бували, але й жили, вели господарство, що край цей був для них рідним.

…«Раптом серед самого бігу зупинився Тарас і вигукнув: «Стій! Випала люлька з тютюном; не хочу, щоб люлька дісталася вражим ляхам!» І нахилився старий отаман і став шукати в траві свою люльку з тютюном, невідлучну супутницю на морях і на суші, і в походах, і вдома. А тим часом набігла ватага і схопила його за могутні плечі», — так Микола Васильович Гоголь описував останні хвилини героя одноіменної повісті Тараса Бульби. Саме його й згадали ми в Гродівці

…Тарас Бульба — збірний літературний герой. Його прототипи воювали з ляхами поблизу крутих Дніпрових круч, воювали з турками під Кам`янцем, воювали з кримськими татарами у нас в Дикому полі. Одному з таких отаманів, а, можливо, простому козакові належала й гродівська люлька.

Отже, «німих свідків» козаччини чимало в нашому краї. А не бачать їх лише ті, хто не хоче бачити.

Петро Гайворонський.

Краєзнавець.