Віктор ЛОГАЧОВ народився 1 серпня 1941 року на хуторі Карла Маркса Новотиторовського (нині Динського) району на Кубані. Після служби в армії працював у газетах Маріуполя та Донецька, у видавництві «Донбас». Закінчив Московський поліграфічний інституту, за фахом – редактор художньої літератури. З 1989 року – редактор журналу «Донбас».
Автор книг «Не за тридевять земель», «Как по речке, по реке», «Пред светлым домом», «Излуки», «Откровения после полуночи», «В полдень на Белых прудах», «Правы и виноваты», «Взято из жизни» та інших. Член НСПУ. Лауреат міжнародної премії ім. В.Винниченка, дипломант міжнародної премії ім. Ю.Довгорукова.
Не так давно в Українському фонді культури нагороджували цьогорічних лауреатів міжнародної літературної премії імені Володимира Винниченка. Серед відзначених був і донецький письменник, редактор журналу «Донбас» Віктор Логачов. Всі, хто знайомий із творчістю прозаїка, переконані, що це саме той випадок, коли заслужена відзнака знайшла героя – самобутнього донбаського письменника, який видав «на-гора» низку цікавих повістей та романів.
«Я завжди дуже хотів вчитися»
– Вікторе Степановичу, ви народилися й виросли в колоритному краї, життя якого широкому загалу відоме з фільмів типу «Кубанські козаки». А як зростали кубанські козачки, тобто дітлахи, дитинство яких припало на воєнні та післявоєнні роки?
– У нашій багатодітній сім’ї з 11 дітей вижили тільки семеро… Батько помер у перші післявоєнні роки і мама виховувала нас самотужки. Зрозуміло, за цих умов я змалку пізнав смак власноруч заробленого окрайця хліба. Працював у полі, пас худобу… До речі, це заняття тільки на перший погляд здається романтичним та невинним. Адже якось одна з 12-ти корів, на яких я по-дорослому покрикував, влаштувала справжню «кориду». Збила малого пастуха з ніг і намагалася підняти на роги… Мене потім привезли додому на бідарці і був великий переполох.
– Втім, «діти війни», як тепер їх називають, таки завжди залишалися насамперед дітьми і знаходили час і для ігор та розваг. Мабуть, найчастіше гралися «у війну»?
– Так і частенько ці ігри відбувалися в умовах, дуже близьких до воєнних дій. Якось на шкільному уроці вчителька помітила, що наш однокласник на задній парті займається чимось своїм. Вона підійшла ближче і побачила в його руках … гранату. Зрозуміло, нас всіх швиденько вивели з школи. А граната вибухнула вже в глиняному кар’єрі, куди її обережно віднесли.
А одного разу ми гралися в «Молоду гвардію». Мені повезло, адже дісталася роль Сергія Тюленіна. А мій приятель Мишко став фашистським офіцером. Для «допиту» він міцно прив’язав мене до стовпа, який у нашій хаті підпирав стелю. Я тримався мужньо, аж раптом у вікно затарабанив дід і покликав «ката» додому. Той мерщій побіг, а я отак змушений був стояти біля стовпа, аж доки ввечері мама не повернулася з роботи. Зрозуміло, вона пішла до мого кривдника. А там побачила: Мишка, аби той знову не чкурнув з хати, дід зв’язав по руках і ногах… Тобто він теж опинився в моїй ролі «молодогвардійця».
– Як і всі сільські діти, ви, певно, не раз чули настанову: «Навчайся гарно в школі, бо хвости бикам крутитимеш…». Образ малого хлопчака-водовоза із книжкою в руках у одному з ваших творів – рядок із вашої біографії?
– Десь так і було, бо завжди дуже хотів вчитися. Окрім шкільних підручників, читав інші книжки. Ходив до нашої хати-читальні, де, пам’ятаю, були альманахи «Дон», «Кубань» і багато художніх книг.
– Може, саме тоді й з’явилася мрія самому писати книжки?
– Ні, тоді я більше хотів стати міліціонером. Адже читав детективи та пригодницькі книги і уявляв, що, як виросту, теж ловитиму злочинців чи шпигунів. А перше оповідання почав писати, вже навчаючись у Волгоградському технікумі. Дописати не вдалося, бо забрали до армії. Там я почав активно готувати матеріали до військових газет -друкувався навіть у «Красной Звезде», закінчив дворічні курси воєнкорів і врешті написав своє перше оповідання, яке перемогло на одному з конкурсів.
«Навіщо вивчати життя? Треба жити!..»
– Іноді кажуть: «Кепський той журналіст, який не мріє стати редактором»…
– Або письменником.
– Вам вдалося і те, і те. А коли відчули, що журналістика це «короткі штанці», з яких ви вже виросли?
– У журналістиці я пройшов шлях від армійських газет до міських та обласних. Адже спершу працював у Маріуполі в «Приазовском рабочем», а потім у Донецьку в «Комсомольце Донбасса» та «Социалистическом Донбассе». А вже потім перейшов до видавництва «Донбас». Звісно, оповідання та повісті намагався писати, ще працюючи в газетах і зумів підготувати свою першу книгу, куди увійшли три повісті. Книжка «Не за тридев’ять земель» отримала схвальну рецензію у видавництві «Донбас» і потрапила до плану на 1978 рік. Причому вихід першої книги запам’ятався назавжди. Бо знайшовся «пильний» колега, який напередодні здійняв гвалт. Мовляв, у одній з повістей – «Венчание», яку до того ж запланували надрукувати в журналі «Донбас», таке написано!.. Коротше, в журналі цей твір «зарубали», а у видавництві порадили зняти «крамольну» повість «Откровения после полуночи». Чому? Бо там герой нарікає на крадіжки в селі, до яких причетні керівники колгоспу. А хіба наприкінці 70-х років таке могло бути?.. І тільки вже під час перебудови я надіслав «забраковані» твори до столичного видавництва «Радянський письменник», де у 1990 році вийшов збірник повістей «Откровения после полуночи» фантастичним на сьогоднішній день тиражем – 65 тисяч примірників.
– Перша книжка відразу відкрила дорогу до Спілки письменників?
– Було так. У січні 1979 року я приїхав до Києва на нараду молодих літераторів. Пам’ятаю, в нашій групі було 9 авторів, твори яких всі разом слухали і обговорювали. Першого дня я теж піднімав руку й хотів зачитати уривок із повісті, та все марно. Тоді наважився й підійшов до керівника семінару – відомого письменника Олександра Сизоненка. Простягнув йому свою книгу повістей і попрохав ознайомитися з написаним. Наступного ранку чую: «Хто з вас Логачов? Зараз буду розповідати про вашу книжку». Прозаїк тоді дуже позитивно відзначив мій літературний дебют і навіть зізнався, що його приємно вразили мої повісті. Затим Олександр Сизоненко посприяв тому, аби я побував на Всесоюзній нараді молодих літераторів у Москві, та допоміг з рекомендаціями для вступу до Спілки. Отож цей бар’єр, на відміну від багатьох своїх колег, я подолав майже автоматично.
– Ваші твори підпадають під визначення «сільська проза». Тобто пишете про людей села і для них. У зв’язку з цим згадується давній діалог між класиками нашої літератури – братами Тютюнниками. Ще молодий Григір висловив захоплення творчістю Ремарка: «Ось так треба писати!» На що Григорій перепитав: «Всім?» А після довгої мовчанки додав: «Ремарка я теж читав і шаную його… Тільки хто ж буде писати для оцих людей? – кивнув на село. – Для них і про них? Ремарк?..» Схоже, подібна позиція близька й вам?
– Взагалі у так званій «сільській прозі» село – тільки місце дії. Головною темою моїх творів є тема добра і людських стосунків. Виявляється, любити людину – великий талант і без цього немає перспективи розвитку суспільства. Той же Григір Тютюнник це добре розумів. Приміром, у спогадах про свого старшого брата він написав: «Мало бачити. Мало розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту, а є вічна загадка любові»…
Ще згадую, критики завжди відзначали реалістичність мною написаного та добре знання життя. Звідки це? Бо я ніколи не належав до тих письменників, які бралися вивчати життя. А навіщо це робити? Треба просто жити. І тоді написані оповідання, повісті чи романи теж будуть живими, а не штучними. Отож переважно я брав сюжетні колізії чи зображував характери своїх персонажів прямісінько з життя. Бувало, коли запитували, де знаходжу сюжети і своїх героїв, відбувався жартом і згадував назву першої книжки – «Не за тридев’ять земель».
– Згаданого Григора Тютюнника часто називали «українським Шукшиним». А чи правда, що творчість саме Василя Макаровича мала на вас дуже великий вплив?
– Написане Василем Шукшиним я й справді читав запоєм. Зрештою, під впливом від прочитаного почав писати «Откровения после полуночи». І багато критиків, серед яких був і відомий літературознавець Анатолій Погрібний, відзначили «шукшинські мотиви» в моїй ранній прозі. А ще я, можна сказати, брав уроки в інших визнаних майстрів слова – Василя Бєлова, Валентина Распутіна, Віктора Астаф’єва, Віля Ліпатова, мого земляка Віктора Лихоносова. До речі, останній колись рецензував мій рукопис, немало «набив цвяхів», але я вдячний за поради, якими користуюся й досі.
– Цікаво, а як ставляться до вашої творчості домашні читачі і водночас критики – дружина та донька?
– Вже краще (сміється). Бо коли я у передпокої двокімнатної квартири клацав на друкарській машинці повісті першої книжки, дружина скептично ставилася до цієї праці. Та після того, як вийшла книжка і отримав непоганий гонорар, ситуація змінилася. Відтоді казала: «Тихіше, тихіше, доню, бо тато працює…» Ми тепер з гумором згадуємо ті роки та тішимося, що зараз за комп’ютером можна працювати без отого клацання машинки.
«Підготував уже п’ятий варіант твору»
– Побутує думка, що письменник все життя пише одну свою найголовнішу книгу. У вас такою став роман «Правы и виноваты». Коли з’явився задум написати цей твір і скільки років працювали над ним?
– Роман був задуманий мною давно, а писав його майже десять років. Йдеться в книзі про долю однієї сім’ї, члени якої опиняються на зламі історії останньої чверті ХХ століття. Події відбуваються спочатку в СРСР, а затим в Україні та Росії. Певна річ, сюжетні колізії стосуються насамперед Донбасу та конкретних подій у регіоні в останні десятиріччя. Та й більшість персонажів – не вигадані, а конкретні люди.
– Вони тепер впізнають себе?
– Позитивні так, а ось негативні – ні за що! А якщо серйозно, люди, які знають, про що йдеться, не залишилися байдужими. Приміром, наш земляк, відомий поет, лауреат Шевченківської премії Леонід Талалай, прочитавши перше видання роману, написав коротенький відгук. Є там і такі рядки: «З кожною сторінкою оживали персонажі, ставали зримішими, і я ніби поринув у власні спогади тих років. Вирізбилися знайомі обличчя. Особливо різко – N. Ти точно передав атмосферу тих часів. Відчув її навіть на смак, як рутченківське пиво, за яким теж доводилося стояти в черзі…»
– А що змусило вже після виходу «Правы и виноваты» у світ знову повернутися до рукопису і допрацьовувати написане?
– Окремі сторінки здалися мені недосконалими, ще деякі – взагалі наївними, отож знову засів за роботу. Насамперед прагнув досягти стилістичної вивіреності всього твору. Перегодя роман знову вийшов друком, однак я не заспокоївся… Словом, за останні роки підготував вже п’ятий варіант твору.
– Вікторе Степановичу, ось уже понад двадцять років ви очолюєте журнал «Донбас» – найстаріший серед письменницьких видань. Як вдається тримати його «на плаву»?
– «Забой», а потім «Донбас» через рік відзначатиме своє 90-річчя. Журнал свого часу сприяв об’єднанню місцевих літераторів і створенню осередка Спілки письменників – найстарішої в Україні. На жаль, говорити по періодичність виходу в світ не доводиться. Журнал, який колись був щомісячним, тепер з’являється 4 рази на рік: кошти на ці номери виділяють Донецька обласна рада та Донецька облдержадміністрація. Допомагає також Донецька міська рада, завдяки чому є можливість зробити ще один спецвипуск. І дуже прикро, що відшукати інші джерела фінансування не вдається. Потенційні спонсори фактично махнули рукою на духовність і на ту ж літературу… Тому за цих умов виживаємо, як можемо. Але здаватися не збираємося!
Павло КУЩ.
Ще схожі публікації:
Донецький юридичний інститут, відновившись як Фенікс із попелу, набирає потужних обертів: переживши період оптимізації, натепер в інституті забезпечує освітню діяльність три факультети та 9 кафедр, на...
Таку ліричну назву мав міні-проект, який було проведено у Донецькій ЗОШ № 117 Немає необхідності говорити про те, як важливо любити свою Батьківщину. Цьому нас вчать із перших років життя. Можли...
Вже втретє у Великоновосілківському районі силами художніх колективів сільських закладів культури проведено відкрите регіональне свято традиційної культури «Різдвяні передзвони». Незважаючи на не зовс...
Донбаський соціум, не дивлячись на свою, начебто, індиферентність, уважно слідкує за діями і київської, і особливо своєї донецької влади. Кожна неправильна дія, навіть непродумане сказане слово – зниж...
Ігор Зоц: «У Донецьку втратив одразу дві книгозбірні: одну вдома, що дісталася новим господарям разом з меблями, посудом, побутовою технікою і «зомбоящиком», а другу в розстріляному і згодом захоплено...
Розмова журналіста Ігоря Зоца з Святійшим Філаретом, предстоятелем УПЦ Київського Патріархату – У своєму недавньому виступі у Верховній Раді Ви закликали депутатів до єдності, щоб не втратити держа...
