Віктор ЛОГАЧОВ народився 1 серпня 1941 року на хуторі Карла Маркса Новотиторовського (нині Динського) району на Кубані. Після служби в армії працював у газетах Маріуполя та Донецька, у видавництві «Донбас». Закінчив Московський поліграфічний інституту, за фахом – редактор художньої літератури. З 1989 року – редактор журналу «Донбас».
Автор книг «Не за тридевять земель», «Как по речке, по реке», «Пред светлым домом», «Излуки», «Откровения после полуночи», «В полдень на Белых прудах», «Правы и виноваты», «Взято из жизни» та інших. Член НСПУ. Лауреат міжнародної премії ім. В.Винниченка, дипломант міжнародної премії ім. Ю.Довгорукова.
Не так давно в Українському фонді культури нагороджували цьогорічних лауреатів міжнародної літературної премії імені Володимира Винниченка. Серед відзначених був і донецький письменник, редактор журналу «Донбас» Віктор Логачов. Всі, хто знайомий із творчістю прозаїка, переконані, що це саме той випадок, коли заслужена відзнака знайшла героя – самобутнього донбаського письменника, який видав «на-гора» низку цікавих повістей та романів.
«Я завжди дуже хотів вчитися»
– Вікторе Степановичу, ви народилися й виросли в колоритному краї, життя якого широкому загалу відоме з фільмів типу «Кубанські козаки». А як зростали кубанські козачки, тобто дітлахи, дитинство яких припало на воєнні та післявоєнні роки?
– У нашій багатодітній сім’ї з 11 дітей вижили тільки семеро… Батько помер у перші післявоєнні роки і мама виховувала нас самотужки. Зрозуміло, за цих умов я змалку пізнав смак власноруч заробленого окрайця хліба. Працював у полі, пас худобу… До речі, це заняття тільки на перший погляд здається романтичним та невинним. Адже якось одна з 12-ти корів, на яких я по-дорослому покрикував, влаштувала справжню «кориду». Збила малого пастуха з ніг і намагалася підняти на роги… Мене потім привезли додому на бідарці і був великий переполох.
– Втім, «діти війни», як тепер їх називають, таки завжди залишалися насамперед дітьми і знаходили час і для ігор та розваг. Мабуть, найчастіше гралися «у війну»?
– Так і частенько ці ігри відбувалися в умовах, дуже близьких до воєнних дій. Якось на шкільному уроці вчителька помітила, що наш однокласник на задній парті займається чимось своїм. Вона підійшла ближче і побачила в його руках … гранату. Зрозуміло, нас всіх швиденько вивели з школи. А граната вибухнула вже в глиняному кар’єрі, куди її обережно віднесли.
А одного разу ми гралися в «Молоду гвардію». Мені повезло, адже дісталася роль Сергія Тюленіна. А мій приятель Мишко став фашистським офіцером. Для «допиту» він міцно прив’язав мене до стовпа, який у нашій хаті підпирав стелю. Я тримався мужньо, аж раптом у вікно затарабанив дід і покликав «ката» додому. Той мерщій побіг, а я отак змушений був стояти біля стовпа, аж доки ввечері мама не повернулася з роботи. Зрозуміло, вона пішла до мого кривдника. А там побачила: Мишка, аби той знову не чкурнув з хати, дід зв’язав по руках і ногах… Тобто він теж опинився в моїй ролі «молодогвардійця».
– Як і всі сільські діти, ви, певно, не раз чули настанову: «Навчайся гарно в школі, бо хвости бикам крутитимеш…». Образ малого хлопчака-водовоза із книжкою в руках у одному з ваших творів – рядок із вашої біографії?
– Десь так і було, бо завжди дуже хотів вчитися. Окрім шкільних підручників, читав інші книжки. Ходив до нашої хати-читальні, де, пам’ятаю, були альманахи «Дон», «Кубань» і багато художніх книг.
– Може, саме тоді й з’явилася мрія самому писати книжки?
– Ні, тоді я більше хотів стати міліціонером. Адже читав детективи та пригодницькі книги і уявляв, що, як виросту, теж ловитиму злочинців чи шпигунів. А перше оповідання почав писати, вже навчаючись у Волгоградському технікумі. Дописати не вдалося, бо забрали до армії. Там я почав активно готувати матеріали до військових газет -друкувався навіть у «Красной Звезде», закінчив дворічні курси воєнкорів і врешті написав своє перше оповідання, яке перемогло на одному з конкурсів.
«Навіщо вивчати життя? Треба жити!..»
– Іноді кажуть: «Кепський той журналіст, який не мріє стати редактором»…
– Або письменником.
– Вам вдалося і те, і те. А коли відчули, що журналістика це «короткі штанці», з яких ви вже виросли?
– У журналістиці я пройшов шлях від армійських газет до міських та обласних. Адже спершу працював у Маріуполі в «Приазовском рабочем», а потім у Донецьку в «Комсомольце Донбасса» та «Социалистическом Донбассе». А вже потім перейшов до видавництва «Донбас». Звісно, оповідання та повісті намагався писати, ще працюючи в газетах і зумів підготувати свою першу книгу, куди увійшли три повісті. Книжка «Не за тридев’ять земель» отримала схвальну рецензію у видавництві «Донбас» і потрапила до плану на 1978 рік. Причому вихід першої книги запам’ятався назавжди. Бо знайшовся «пильний» колега, який напередодні здійняв гвалт. Мовляв, у одній з повістей – «Венчание», яку до того ж запланували надрукувати в журналі «Донбас», таке написано!.. Коротше, в журналі цей твір «зарубали», а у видавництві порадили зняти «крамольну» повість «Откровения после полуночи». Чому? Бо там герой нарікає на крадіжки в селі, до яких причетні керівники колгоспу. А хіба наприкінці 70-х років таке могло бути?.. І тільки вже під час перебудови я надіслав «забраковані» твори до столичного видавництва «Радянський письменник», де у 1990 році вийшов збірник повістей «Откровения после полуночи» фантастичним на сьогоднішній день тиражем – 65 тисяч примірників.
– Перша книжка відразу відкрила дорогу до Спілки письменників?
– Було так. У січні 1979 року я приїхав до Києва на нараду молодих літераторів. Пам’ятаю, в нашій групі було 9 авторів, твори яких всі разом слухали і обговорювали. Першого дня я теж піднімав руку й хотів зачитати уривок із повісті, та все марно. Тоді наважився й підійшов до керівника семінару – відомого письменника Олександра Сизоненка. Простягнув йому свою книгу повістей і попрохав ознайомитися з написаним. Наступного ранку чую: «Хто з вас Логачов? Зараз буду розповідати про вашу книжку». Прозаїк тоді дуже позитивно відзначив мій літературний дебют і навіть зізнався, що його приємно вразили мої повісті. Затим Олександр Сизоненко посприяв тому, аби я побував на Всесоюзній нараді молодих літераторів у Москві, та допоміг з рекомендаціями для вступу до Спілки. Отож цей бар’єр, на відміну від багатьох своїх колег, я подолав майже автоматично.
– Ваші твори підпадають під визначення «сільська проза». Тобто пишете про людей села і для них. У зв’язку з цим згадується давній діалог між класиками нашої літератури – братами Тютюнниками. Ще молодий Григір висловив захоплення творчістю Ремарка: «Ось так треба писати!» На що Григорій перепитав: «Всім?» А після довгої мовчанки додав: «Ремарка я теж читав і шаную його… Тільки хто ж буде писати для оцих людей? – кивнув на село. – Для них і про них? Ремарк?..» Схоже, подібна позиція близька й вам?
– Взагалі у так званій «сільській прозі» село – тільки місце дії. Головною темою моїх творів є тема добра і людських стосунків. Виявляється, любити людину – великий талант і без цього немає перспективи розвитку суспільства. Той же Григір Тютюнник це добре розумів. Приміром, у спогадах про свого старшого брата він написав: «Мало бачити. Мало розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту, а є вічна загадка любові»…
Ще згадую, критики завжди відзначали реалістичність мною написаного та добре знання життя. Звідки це? Бо я ніколи не належав до тих письменників, які бралися вивчати життя. А навіщо це робити? Треба просто жити. І тоді написані оповідання, повісті чи романи теж будуть живими, а не штучними. Отож переважно я брав сюжетні колізії чи зображував характери своїх персонажів прямісінько з життя. Бувало, коли запитували, де знаходжу сюжети і своїх героїв, відбувався жартом і згадував назву першої книжки – «Не за тридев’ять земель».
– Згаданого Григора Тютюнника часто називали «українським Шукшиним». А чи правда, що творчість саме Василя Макаровича мала на вас дуже великий вплив?
– Написане Василем Шукшиним я й справді читав запоєм. Зрештою, під впливом від прочитаного почав писати «Откровения после полуночи». І багато критиків, серед яких був і відомий літературознавець Анатолій Погрібний, відзначили «шукшинські мотиви» в моїй ранній прозі. А ще я, можна сказати, брав уроки в інших визнаних майстрів слова – Василя Бєлова, Валентина Распутіна, Віктора Астаф’єва, Віля Ліпатова, мого земляка Віктора Лихоносова. До речі, останній колись рецензував мій рукопис, немало «набив цвяхів», але я вдячний за поради, якими користуюся й досі.
– Цікаво, а як ставляться до вашої творчості домашні читачі і водночас критики – дружина та донька?
– Вже краще (сміється). Бо коли я у передпокої двокімнатної квартири клацав на друкарській машинці повісті першої книжки, дружина скептично ставилася до цієї праці. Та після того, як вийшла книжка і отримав непоганий гонорар, ситуація змінилася. Відтоді казала: «Тихіше, тихіше, доню, бо тато працює…» Ми тепер з гумором згадуємо ті роки та тішимося, що зараз за комп’ютером можна працювати без отого клацання машинки.
«Підготував уже п’ятий варіант твору»
– Побутує думка, що письменник все життя пише одну свою найголовнішу книгу. У вас такою став роман «Правы и виноваты». Коли з’явився задум написати цей твір і скільки років працювали над ним?
– Роман був задуманий мною давно, а писав його майже десять років. Йдеться в книзі про долю однієї сім’ї, члени якої опиняються на зламі історії останньої чверті ХХ століття. Події відбуваються спочатку в СРСР, а затим в Україні та Росії. Певна річ, сюжетні колізії стосуються насамперед Донбасу та конкретних подій у регіоні в останні десятиріччя. Та й більшість персонажів – не вигадані, а конкретні люди.
– Вони тепер впізнають себе?
– Позитивні так, а ось негативні – ні за що! А якщо серйозно, люди, які знають, про що йдеться, не залишилися байдужими. Приміром, наш земляк, відомий поет, лауреат Шевченківської премії Леонід Талалай, прочитавши перше видання роману, написав коротенький відгук. Є там і такі рядки: «З кожною сторінкою оживали персонажі, ставали зримішими, і я ніби поринув у власні спогади тих років. Вирізбилися знайомі обличчя. Особливо різко – N. Ти точно передав атмосферу тих часів. Відчув її навіть на смак, як рутченківське пиво, за яким теж доводилося стояти в черзі…»
– А що змусило вже після виходу «Правы и виноваты» у світ знову повернутися до рукопису і допрацьовувати написане?
– Окремі сторінки здалися мені недосконалими, ще деякі – взагалі наївними, отож знову засів за роботу. Насамперед прагнув досягти стилістичної вивіреності всього твору. Перегодя роман знову вийшов друком, однак я не заспокоївся… Словом, за останні роки підготував вже п’ятий варіант твору.
– Вікторе Степановичу, ось уже понад двадцять років ви очолюєте журнал «Донбас» – найстаріший серед письменницьких видань. Як вдається тримати його «на плаву»?
– «Забой», а потім «Донбас» через рік відзначатиме своє 90-річчя. Журнал свого часу сприяв об’єднанню місцевих літераторів і створенню осередка Спілки письменників – найстарішої в Україні. На жаль, говорити по періодичність виходу в світ не доводиться. Журнал, який колись був щомісячним, тепер з’являється 4 рази на рік: кошти на ці номери виділяють Донецька обласна рада та Донецька облдержадміністрація. Допомагає також Донецька міська рада, завдяки чому є можливість зробити ще один спецвипуск. І дуже прикро, що відшукати інші джерела фінансування не вдається. Потенційні спонсори фактично махнули рукою на духовність і на ту ж літературу… Тому за цих умов виживаємо, як можемо. Але здаватися не збираємося!
Павло КУЩ.
Ще схожі публікації:
За результатами таємного голосування у Держкомтелерадіо членів Комітету з присудження премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно - мис тецькі твори для дітей і юнацтва за...
371-а річниця заснування міста – дата явно не «кругла». Проте Слов’янці відзначили її з таким розмахом, щоб і «воріженьки» зрозуміли: «Ще не вмерли, раз гуляєм так!» І не вмрем! Хоча декому не подобає...
Україна переживає складні часи – вже п’ятий рік триває війна. На окупованій території країни лишаються мільйони наших співвітчизників, яким вкрай необхідна наша допомога у підтриманні патріотизму та д...
У Словянську під час урочистостей з нагоди ювілею газети «Донеччина» редактор вручив представникам Національної гвардії, які дислокуються в місті книги і свіжу періодику. - Друковане слово теж підт...
Нещодавно в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка в рамках Міжнародної науково-практичної конференції з проблем функціонування й розвитку української мови ...
На початку жовтня благодійну організацію «Фонд регіонального розвитку», до складу якої входить народний вокальний колектив «Лілея» Райгородоцького Будинку культури та дозвілля Донецької області, запро...
