І нічого там такого смішного не було, як ото по селу рознесли.
Ну, зібралися хлопці на зайця. Ну, і я з ними намилився. Так не беруть! Куди тобі, діду? Старий, глухий, на ліве око не добачаєш, на праву ногу прикульговуєш… Сиди вже ото дома та й не рипайся.
Намагаюсь переконати їх, що старий кінь борозни ж не спортить. Еге, сміються, не спортить, та щось ніхто не бачив, щоб він глибоко зорав.
Та я ж все одно, як отой реп’ях – причепився, то вже не відчепишся. Візьміть та й візьміть. І що б ви думали? Умовив таки. Узяли вони мене.
Пішли. Прийшли.
Стій, кажуть, отут і – ні з місця! Він сюди побіжить. Ми його, он звідтіля, виженемо.
Ну, стоять, то й стоять. Що ж тут не понятного? Це діло, як воєнне.
Отож, стою собі, роздивляюся на всі боки. Тільки довгенько нічого й нікого не видно. А тут, як на гріх, звиняйте, раптом до вітру закортіло. Я вже й так, і сяк. І переминався, й пританцьовувати навіть почав. Не від радості ж, звісно. Припекло!
Ет, думаю, нікуди той заєць не дінеться. Потроху розперезую пояс, спускаю спідні, присідаю…
Тільки-но присів, тільки підняв голову – а він пре! Сам отакенний-о. Ну, як собака зростом. Очі – отакі! Ну, як блюдця. І прямісінько на мене.
Підхоплююсь, хапаю ружжо… А підперезатися ж не встиг, штани – вниз. Я – за них, а ружжо – з рук. Та як стрельне! А тут щось між ноги – як бабахне!
Я і впав. Лежу. На цім світі, чи вже й на тім? Мабуть, на тім, бо он і янгол за плече торкає. Та ні, то не янгол, то кум Петро. Й не торкає, а добряче трясе за плечі.
Чи живий? Це до мене. Не знаю. Значить, живий, каже, вставай!
Потихеньку починаю підніматися. А ноги звести до купи не можу. Щось там заважає, щось між ними ворушиться.
А кум тим часом допитується: та хто стріляв та куди подівся заєць? А у мене на все відповідь одна-єдина: не знаю.
А то що? – показує нижче мого пояса. Я туди, а там, не повірите, вуха стирчать. Заячі! Із моїх штанів!
І що тут смішного? Ну, спіймав зайця. Ну, живого. То й що? А ви хіба б не спіймали, аби він сам до вас у штани вскочив? Ото ж бо й воно. І після цього ви ще будете казати, що старий кінь глибоко не зоре?! От і зорав.
Валерій ШЕПТУХА.
Ще схожі публікації:
За словами Андрія Батицького, підприємця і депутата Добропільської райради проведення українсько-польських фестивалів у Кам‘янці він з братом започаткував років із сім тому. Торік через військові дії ...
Чимало славних своїх синів зростила земля Новоазовська. Споконвічні хлібороби й мореплавці, вони завжди в тяжку для Батьківщини годину зі зброєю в руках відстоювали її честь і свободу, до кі...
За 55-річну історію свого існування як навчального закладу, Донецький юридичний інститут став справжнім брендом високоякісної освіти завдяки постійному розвитку, впровадженню новітніх технологій підго...
Мій добрий знайомий із селища Черкаське, що на Слов’янщині, попросив знайти книжку «Подлая война». Пригадав, що кілька місяців тому в Центральній бібліотеці Слов’янська Павло Амітов – письменник, журн...
Готуючись до 80-річчя Донецької області, клуб "Краєзнавець Донецька" випустив збірник поезій місцевих авторів, до якої увійшли твори членів обласної організації Всеукраїнської творчої спілки...
Донецький юридичний інститут, відновившись як Фенікс із попелу, набирає потужних обертів: переживши період оптимізації, натепер в інституті забезпечує освітню діяльність три факультети та 9 кафедр, на...