І нічого там такого смішного не було, як ото по селу рознесли.
Ну, зібралися хлопці на зайця. Ну, і я з ними намилився. Так не беруть! Куди тобі, діду? Старий, глухий, на ліве око не добачаєш, на праву ногу прикульговуєш… Сиди вже ото дома та й не рипайся.
Намагаюсь переконати їх, що старий кінь борозни ж не спортить. Еге, сміються, не спортить, та щось ніхто не бачив, щоб він глибоко зорав.
Та я ж все одно, як отой реп’ях – причепився, то вже не відчепишся. Візьміть та й візьміть. І що б ви думали? Умовив таки. Узяли вони мене.
Пішли. Прийшли.
Стій, кажуть, отут і – ні з місця! Він сюди побіжить. Ми його, он звідтіля, виженемо.
Ну, стоять, то й стоять. Що ж тут не понятного? Це діло, як воєнне.
Отож, стою собі, роздивляюся на всі боки. Тільки довгенько нічого й нікого не видно. А тут, як на гріх, звиняйте, раптом до вітру закортіло. Я вже й так, і сяк. І переминався, й пританцьовувати навіть почав. Не від радості ж, звісно. Припекло!
Ет, думаю, нікуди той заєць не дінеться. Потроху розперезую пояс, спускаю спідні, присідаю…
Тільки-но присів, тільки підняв голову – а він пре! Сам отакенний-о. Ну, як собака зростом. Очі – отакі! Ну, як блюдця. І прямісінько на мене.
Підхоплююсь, хапаю ружжо… А підперезатися ж не встиг, штани – вниз. Я – за них, а ружжо – з рук. Та як стрельне! А тут щось між ноги – як бабахне!
Я і впав. Лежу. На цім світі, чи вже й на тім? Мабуть, на тім, бо он і янгол за плече торкає. Та ні, то не янгол, то кум Петро. Й не торкає, а добряче трясе за плечі.
Чи живий? Це до мене. Не знаю. Значить, живий, каже, вставай!
Потихеньку починаю підніматися. А ноги звести до купи не можу. Щось там заважає, щось між ними ворушиться.
А кум тим часом допитується: та хто стріляв та куди подівся заєць? А у мене на все відповідь одна-єдина: не знаю.
А то що? – показує нижче мого пояса. Я туди, а там, не повірите, вуха стирчать. Заячі! Із моїх штанів!
І що тут смішного? Ну, спіймав зайця. Ну, живого. То й що? А ви хіба б не спіймали, аби він сам до вас у штани вскочив? Ото ж бо й воно. І після цього ви ще будете казати, що старий кінь глибоко не зоре?! От і зорав.
Валерій ШЕПТУХА.
Ще схожі публікації:
Таку ліричну назву мав міні-проект, який було проведено у Донецькій ЗОШ № 117 Немає необхідності говорити про те, як важливо любити свою Батьківщину. Цьому нас вчать із перших років життя. Можли...
Під такою назвою 26 лютого цього року у Харкові відбулася Міжнародна наукова конференція. Учасників форуму радо зустріли на історичному факультеті Харківського національного педагогічног...
Цими днями Донецька обласна служба зайнятості провела черговий вебінар на тему «Актуальні питання щодо можливості отримання допомоги по частковому безробіттю на період карантину» для представників ...
Із 3-4-м вересня назавжди пов'язана сумнозвісна подія - смерть Василя Стуса. Згадуючи цю дату, попри все хочеться говорити про свято Життя, адже цьогоріч виповнилося 25 років із дня виходу у світ його...
Покровськ за всіма ознаками молоде місто, йому немає і 150 років. За свою недовгу історію місто неодноразово змінювало свою назву. Гришине, Постишеве, Красноармійське, Красноармійськ і нарешті Покр...
Дещо незвичний, але вельми цікавий мистецький захід поповнив творче життя Великоновосілківської центральної районної бібліотеки. Тут у культурно-дозвіллєвому інформаційному центрі за ініціативою метод...
