І нічого там такого смішного не було, як ото по селу рознесли.
Ну, зібралися хлопці на зайця. Ну, і я з ними намилився. Так не беруть! Куди тобі, діду? Старий, глухий, на ліве око не добачаєш, на праву ногу прикульговуєш… Сиди вже ото дома та й не рипайся.
Намагаюсь переконати їх, що старий кінь борозни ж не спортить. Еге, сміються, не спортить, та щось ніхто не бачив, щоб він глибоко зорав.
Та я ж все одно, як отой реп’ях – причепився, то вже не відчепишся. Візьміть та й візьміть. І що б ви думали? Умовив таки. Узяли вони мене.
Пішли. Прийшли.
Стій, кажуть, отут і – ні з місця! Він сюди побіжить. Ми його, он звідтіля, виженемо.
Ну, стоять, то й стоять. Що ж тут не понятного? Це діло, як воєнне.
Отож, стою собі, роздивляюся на всі боки. Тільки довгенько нічого й нікого не видно. А тут, як на гріх, звиняйте, раптом до вітру закортіло. Я вже й так, і сяк. І переминався, й пританцьовувати навіть почав. Не від радості ж, звісно. Припекло!
Ет, думаю, нікуди той заєць не дінеться. Потроху розперезую пояс, спускаю спідні, присідаю…
Тільки-но присів, тільки підняв голову – а він пре! Сам отакенний-о. Ну, як собака зростом. Очі – отакі! Ну, як блюдця. І прямісінько на мене.
Підхоплююсь, хапаю ружжо… А підперезатися ж не встиг, штани – вниз. Я – за них, а ружжо – з рук. Та як стрельне! А тут щось між ноги – як бабахне!
Я і впав. Лежу. На цім світі, чи вже й на тім? Мабуть, на тім, бо он і янгол за плече торкає. Та ні, то не янгол, то кум Петро. Й не торкає, а добряче трясе за плечі.
Чи живий? Це до мене. Не знаю. Значить, живий, каже, вставай!
Потихеньку починаю підніматися. А ноги звести до купи не можу. Щось там заважає, щось між ними ворушиться.
А кум тим часом допитується: та хто стріляв та куди подівся заєць? А у мене на все відповідь одна-єдина: не знаю.
А то що? – показує нижче мого пояса. Я туди, а там, не повірите, вуха стирчать. Заячі! Із моїх штанів!
І що тут смішного? Ну, спіймав зайця. Ну, живого. То й що? А ви хіба б не спіймали, аби він сам до вас у штани вскочив? Ото ж бо й воно. І після цього ви ще будете казати, що старий кінь глибоко не зоре?! От і зорав.
Валерій ШЕПТУХА.
Ще схожі публікації:
Нинішній рік для місцевих газет, що вже п’ятий рік працюють у зоні проведення Операції об’єднаних сил (було АТО) видається несподівано тяжким через дорожчання послуг на доставку та папір. Але ще в гру...
4 квітня відбувся круглий стіл «Сучасний стан децентралізації в Донецькій області: основні досягнення та виклики», організаторами якого є Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, Реанімаці...
Влада змогла використати другорядне мовне питання, аби відволікти громадян від нагальних соціально-економічних питань, наголосили в коментарі Deutsche Welle громадські діячі в Донецьку. С...
Віденська Січ – одна з найстарших українських студентських організацій, заснована 9 січня 1868 у Відні. Засновниками й першими головами «Січі»віденськоїбули А.Вахнянин і Ю.Целевич. «Віденська Січ» ...
Ази городництва Галя засвоювала на присадибній ділянці своєї бабусі Наталії, у якої виховувалася після загибелі батька на фронті. Набуті знання удосконалювала на свекрухиному городі. А коли та...
Книга краєзнавця Валерія Кордюкова «Гришинський район у вирі 1917-1921років», це спроба розповісти максимально об’єктивно та ретельно про буремні роки того часу. Все, що розповідалося і видавалося у р...
