Чи буде вихід?

Гіркі враження і справедливе обурення у читачів викликали жахливі історії про байдужість і цинізм людей, надруковані в нашій газеті 18 травня під заголовком “Мораль викинули на смітник”. Напевне, кожен може розповісти безліч випадків ганебного ставлення до себе чи до когось із близьких з боку різного ґатунку чиновників, які, усвідомлюючи тривалість, вигідність, зручність і міцність свого становища, намагається використати його на повну силу за рахунок вашого гаманця. Але найогиднішим сьогодні є те, що подібний стан речей уже став нормою. Буцімто ми завжди за все комусь повинні! Мусимо “віддячувати” за будь-яку закарлючку, інакше не дочекаєшся тієї “дрібниці” взагалі. Ті, від кого ми залежимо, прагнуть мати більше благ, ніж вони мають від держави. І вони ті блага й мають…

Хабарник відчуває свою безкарність. Він, демонструючи “самотворчість”, вимагає від людей більше, ніж того вимагає законодавство.

Держава ж не несе ніякої відповідальності перед громадянами за неправомірні дії ласих до великих грошей. Вона неспроможна задовольнити ненажерливість можновладців, не має можливості викоренити незаконне одержання матеріальних благ численної армії чиновників і корупціонерів. “Боротьба” з корупцією – просто показуха, оскільки й законотворці, й можновладці теж “із душком”.

Чи можна цей гнійний пухир видалити? Навряд чи, бо сильні світу цього зсередини своєї системи наскрізь, міцно пов’язані корумпованими зв’язками.

Людина, змушена “давати”, відчуває огиду, власне приниження, образу, залежність і ненависть до господаря кабінету, бо на цей момент чиясь доля залежить від його милості.

Саме ці почуття переповнювали тоді Романа Немцова, батька дівчинки-інваліда, про яких ми писали. Отож, як кажуть, є Бог на світі. Не вірячи в те, що сьогодні взагалі можна десь знайти справедливість, несподівано Роман Борисович одержав запрошення приїхати д обласної травматології. Ще більшим було його здивування, коли дізнався про причину запрошення: виявляється, ті гроші, які Немцови терміново шукали на операцію доньки, лікарі повернули і вибачилися перед ними. Гроші, які повернули родині, зайвими точно не будуть, оскільки попереду у дівчинки серйозне і тривале лікування. Однак прокуратура не виключає того, що карна справа все-таки буде порушена.

Чи не з перших годин життя маленької людини батьки змушені “заручитися” увагою лікарів, далі – у дитсадок дитину влаштувати (“подяка” – само собою), навчання у школі і вступ до інституту, зрозуміло, теж варті особливої “уваги”. І скрізь – за будь-який папірець, довідку, послугу, оцінку – змушені давати, інакше…

Навіть у такій сумній справі, як провести людини в останню путь, без хабара спритним ділкам зараз неможливо. Більше того, не гребують “брудними” грошима сумнівні комунальні приватні фірми, своєчасно підметушившись, поки згорьовані родичі не отямилися. Маріупольці й жителі села Виноградного давно б’ють на сполох з приводу жахливих неподобств, що відбуваються на старому закритому цвинтарі. Ходять чутки, що руйнуються старі могили, щоб натомість покласти нові. Люди впевнені, що все це робиться не без відома місцевої селищної ради. Багато поховань уже у цьому році влаштовані прямо на проходах, інші – впритул до інших могил. Чи розуміють ті, хто дає на це дозвіл і бере гроші, що їхні дії б щонайменше протизаконними?

Хіба не дивно, що цвинтар знаходиться на спірній території, і від нього відхрещується і маріупольська, і виноградненська влада. А раз так, на ньому продовжують ховати з порушенням усіх правил поховання й моралі, тобто потураючи Закон.

Зрозуміло, що інформація про щойно померлу людину передається тим спритникам, які поспішають до родичів з пропозицією своїх послуг навіть уночі. Не важко здогадатися, що “гарячу” інформацію можуть передати або правоохоронці, або медики. А оскільки додому до людей  виїжджають різні працівники, очевидно, існує добре налагоджена, організована система, яка й надає цю інформацію тим, хто займається похованням. Не за “спасибі”.

Життя іде, складається в роки. Ні натяку, ні надії на зміни не видно. Страшно від усвідомлення того, що це безчинство і беззаконня надовго. Чи є вихід? Терпіти? Допоки? А, може, час починати діяти всім миром?


Валентина ЛИСЕНКО.


 

Ще схожі публікації:

«ДУНАЙ ТЕЧЕ В ПІСНЯХ МОГО НАРОДУ, А З ТИХ ПІСЕНЬ ЗРОСЛА ДУША МОЯ...»
Стою на березі великої європейської ріки і в задумі повторюю поетичні рядки Дмитра Павличка. Вражає могутня течія Дунаю і усвідомлення того факту, що на протилежному березі вже Румунія. А вона успішні...
Феня Пустова: "Стус і Світличний — особи, з якими я спілкувалася".
Торік 28 травня не стало наставниці моїх студентських і всіх подальших літ — Фені Дмитрівни Пустової, кандидата філологічних наук Донецького університету Відійшла у вічність в один день зі своїм ку...
Олекса Гірник: протест ціною життя
21 січня 1979 року Олекса Гірник востаннє ступив на Чернечу гору, на це святе для всіх українців місце, де, звіривши свої помисли зі своїм духовним батьком Тарасом Шевченком, на знак протесту проти ро...
У Краматорську обговорили децентралізацію
4 квітня відбувся круглий стіл «Сучасний стан децентралізації в Донецькій області: основні досягнення та виклики», організаторами якого є Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, Реанімаці...
Часопис “Донеччина” від 27 грудня 2016 року № 47 (15938)
Процес отримання реальних повноважень місцевими органами самоврядування розпочався по всій країні, і на Донеччині також. На території регіону вже функціонує три громади, вибори в яких відбулися торік:...
"Донеччина" від 22 липня 2016 року № 26 (15917)
Донбаський соціум, не дивлячись на свою, начебто, індиферентність, уважно слідкує за діями і київської, і особливо своєї донецької влади. Кожна неправильна дія, навіть непродумане сказане слово – зниж...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme