Гіркі враження і справедливе обурення у читачів викликали жахливі історії про байдужість і цинізм людей, надруковані в нашій газеті 18 травня під заголовком “Мораль викинули на смітник”. Напевне, кожен може розповісти безліч випадків ганебного ставлення до себе чи до когось із близьких з боку різного ґатунку чиновників, які, усвідомлюючи тривалість, вигідність, зручність і міцність свого становища, намагається використати його на повну силу за рахунок вашого гаманця. Але найогиднішим сьогодні є те, що подібний стан речей уже став нормою. Буцімто ми завжди за все комусь повинні! Мусимо “віддячувати” за будь-яку закарлючку, інакше не дочекаєшся тієї “дрібниці” взагалі. Ті, від кого ми залежимо, прагнуть мати більше благ, ніж вони мають від держави. І вони ті блага й мають…
Хабарник відчуває свою безкарність. Він, демонструючи “самотворчість”, вимагає від людей більше, ніж того вимагає законодавство.
Держава ж не несе ніякої відповідальності перед громадянами за неправомірні дії ласих до великих грошей. Вона неспроможна задовольнити ненажерливість можновладців, не має можливості викоренити незаконне одержання матеріальних благ численної армії чиновників і корупціонерів. “Боротьба” з корупцією – просто показуха, оскільки й законотворці, й можновладці теж “із душком”.
Чи можна цей гнійний пухир видалити? Навряд чи, бо сильні світу цього зсередини своєї системи наскрізь, міцно пов’язані корумпованими зв’язками.
Людина, змушена “давати”, відчуває огиду, власне приниження, образу, залежність і ненависть до господаря кабінету, бо на цей момент чиясь доля залежить від його милості.
Саме ці почуття переповнювали тоді Романа Немцова, батька дівчинки-інваліда, про яких ми писали. Отож, як кажуть, є Бог на світі. Не вірячи в те, що сьогодні взагалі можна десь знайти справедливість, несподівано Роман Борисович одержав запрошення приїхати д обласної травматології. Ще більшим було його здивування, коли дізнався про причину запрошення: виявляється, ті гроші, які Немцови терміново шукали на операцію доньки, лікарі повернули і вибачилися перед ними. Гроші, які повернули родині, зайвими точно не будуть, оскільки попереду у дівчинки серйозне і тривале лікування. Однак прокуратура не виключає того, що карна справа все-таки буде порушена.
Чи не з перших годин життя маленької людини батьки змушені “заручитися” увагою лікарів, далі – у дитсадок дитину влаштувати (“подяка” – само собою), навчання у школі і вступ до інституту, зрозуміло, теж варті особливої “уваги”. І скрізь – за будь-який папірець, довідку, послугу, оцінку – змушені давати, інакше…
Навіть у такій сумній справі, як провести людини в останню путь, без хабара спритним ділкам зараз неможливо. Більше того, не гребують “брудними” грошима сумнівні комунальні приватні фірми, своєчасно підметушившись, поки згорьовані родичі не отямилися. Маріупольці й жителі села Виноградного давно б’ють на сполох з приводу жахливих неподобств, що відбуваються на старому закритому цвинтарі. Ходять чутки, що руйнуються старі могили, щоб натомість покласти нові. Люди впевнені, що все це робиться не без відома місцевої селищної ради. Багато поховань уже у цьому році влаштовані прямо на проходах, інші – впритул до інших могил. Чи розуміють ті, хто дає на це дозвіл і бере гроші, що їхні дії б щонайменше протизаконними?
Хіба не дивно, що цвинтар знаходиться на спірній території, і від нього відхрещується і маріупольська, і виноградненська влада. А раз так, на ньому продовжують ховати з порушенням усіх правил поховання й моралі, тобто потураючи Закон.
Зрозуміло, що інформація про щойно померлу людину передається тим спритникам, які поспішають до родичів з пропозицією своїх послуг навіть уночі. Не важко здогадатися, що “гарячу” інформацію можуть передати або правоохоронці, або медики. А оскільки додому до людей виїжджають різні працівники, очевидно, існує добре налагоджена, організована система, яка й надає цю інформацію тим, хто займається похованням. Не за “спасибі”.
Життя іде, складається в роки. Ні натяку, ні надії на зміни не видно. Страшно від усвідомлення того, що це безчинство і беззаконня надовго. Чи є вихід? Терпіти? Допоки? А, може, час починати діяти всім миром?
Валентина ЛИСЕНКО.
Ще схожі публікації:
За словами Андрія Батицького, підприємця і депутата Добропільської райради проведення українсько-польських фестивалів у Кам‘янці він з братом започаткував років із сім тому. Торік через військові дії ...
Про маріупольського пастора Геннадія Мохненка навіть фільм вийшов із символічною назвою – «Майже святий». Українці про це знають? Мало хто. А могли б знати – принаймні ті, хто бажає Україні перемоги у...
У Сіверсько-Донецькому БУВР відзначили професійне свято. Щороку в першу неділю червня фахівці-водники відзначають своє професійне свято – День працівників водного господарства України. В...
Федір Тарасович Скрипниченко народився 6 червня 1895 р. в селянській сім’ї с. Кодема Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Ріс юнак, докладно не знаючи, хто він такий, якої національності. Б...
Виблискує банями залита сонцем старовинна Свято-Покровська церква. Здалеку видно ті виблиски, за два-три десятки кілометрів. А за церквою, в садках, ховається давнє козацьке село Гришин...
Вірність присязі Батько і Мама прожили повне випробувань війною життя і я чомусь переконав себе, що Олексій Зоц у 25 років повернувшись посивілим офіцером з Другої світової, а мама, переживши о...
