Дмитро Дмитрович Білий, доктор історичних наук, професор кафедри українознавства – особистість у Донецькому юридичному інституті знана і впізнавана. Для кожного, кому пощастило слухати його лекції, дискутувати на його семінарських заняттях, ім’я Дмитра Білого завжди асоціювалося з надзвичайною науковою та педагогічною компетентністю, ерудованістю, інтелігентністю, людяністю. Напевно, жодна зі знакових подій сьогодення інституту не минала без його якнайдіяльнішої участі.
Але знають Дмитра Дмитровича не лише в інституті – і, до того ж, знають завдяки найрізноманітнішим, інколи несподіваним його іпостасям, що в дивовижний спосіб поєдналися в цій непересічній особистості. Не знати, чи сам Дмитро Білий погодився б із такою оцінкою (сам він більшою мірою тяжіє до традиційного східного світогляду й світовідчуття), але при ближчому знайомстві він справляє враження людини доби Ренесансу. Це про таких говорили, що розпочинаючи свій день із фехтування й кінної прогулянки, продовжували його вони на якійсь дуелі, потім у Палаці Дожів жваво чубились через політичні погляди, після цього в бібліотеці перекладаючи Аристотеля й міркуючи над створенням нової кантати, а глибокої ночі писали химерні пригодницькі романи. Задля лаконічності й наочності статті ми таки наважимося Дмитра Дмитровича «схематизувати». Отже,
Білий – учений
Усе своє професійне наукове життя Дмитро Білий присвятив землі своїх предків – Кубані та її мешканцям – милих його серцю чорноморським козакам. Напружена, багаторічна праця в архівах різних держав і різних (часто не зовсім відкритих для загалу) державних органів, студіювання якнайрідкіснішої спеціальної літератури у бібліотеках, регулярні експедиції до Краснодарського, Ставропольського країв та Ростовської області дали свій вислід у понад 70 наукових працях, зокрема у своєрідній науково-історичній трилогії: спочатку 1994 року в Києві було видано науково-популярний «Малиновий Клин. Нариси з історії українців Кубані», того ж року захищено кандидатську дисертацію на тему «Національно-культурний розвиток українців Кубані у 1921–1933 рр.» про найтрагічніший відтинок історичного становлення кубанського українства, а за п’ятнадцять років видано фундаментальну монографію «Українці Кубані в 1792–1921 роках. Еволюція соціальних ідентичностей», за якою захищено докторську дисертацію.
Значення багаторічного дослідження Дмитром Білим історії Кубані важко переоцінити. По-перше, це чи не єдиний випадок, коли з-під пера одного дослідника виходять наукові розвідки, що сукупно охоплюють усю (!) історію цих надзвичайних земель (від часів найдавніших, дописемних і до фактичної втрати Кубанню своєї етнокультурної та історичної винятковості за доби апогею тоталітаризму). Український читач «зголоднів» за масштабними дослідженнями українських етнічних регіонів рівня тих, які творили Щербина про Кубань, Яворницький про Запорожжя, Багалій про Слобожанщину чи Шухевич про Гуцульщину. З появою праць Білого з’явилася реальна нагода цей голод погамувати.
По-друге, це праці по-класичному читабельні. Найновіша методологія наукового дослідження, надскладна лектура – і заразом дивовижна незасміченість вузькоспеціальною термінологією, цілісність викладу, що подеколи нагадує сюжет художнього твору із притаманними йому емоційними загостреннями та медитативними відступами (перо митця – про це далі буде – дається взнаки).
Зрештою – суспільне значення досліджень Дмитра Білого. Дуже прикро, але в той час, коли історія українських земель стає об’єктом пильної обсервації зарубіжних істориків і зацікавлених державних інституцій сусідніх країн, українська гуманітаристика територія за територією без бою здає історію українців – мешканців інших державних утворень. У хорошому сенсі, праці Дмитра Білого – активна духовна експансія в міжнародний науковий простір, захист української точки зору в численних інформаційних зіткненнях. І марно було б зайвий раз нагадувати, наскільки актуальним є це нині.
Цікаво, що історія українців Кубані – це лише оприявнений шар наукових зацікавлень Дмитра Білого. У цілому вони фактично безмежні. Задля ілюстрації можна лишень назвати такі небайдужі дослідникові теми, як далекосхідні релігії й філософії, новітня історія Росії, історія «Дикого Заходу» Сполучених Штатів (т.зв. теорія фронтиру) та країн Латинської Америки, новітні методології історичних досліджень. Одним з найближчих проектів, утім, є та ділянка історії все тієї ж Кубані, що й до сьогодні не дістала вичерпного, цілісного дослідження – її традиційна культура.
Білий – митець
Від початку 2000-х років Дмитро Білий – один з найбільш популярних в Україні прозаїків такого очікуваного серед читачів пригодницько-авантюрного жанру. Дехто навіть називав його (на нашу думку, дещо безпідставно) «українським Толкіном». Різноманітні біологи та фізики з рук до рук передавали його романи, комп’ютерники називали свої «нік-нейми» «Басаврюками», а юні філологині масово публікували статті про архітектоніку та архетипіку романів Білого. Трохи офіційної хронології.
На початку 90-х під час бурхливого захоплення романтикою козаччини, серйозно-смішного процесу її відродження в посттоталітарній і постгеноцидній державі й інтенсивних пошуків пракоренів модерної національної самототожності Дмитро Білий – молодий донецький науковець, викладач історичного факультету Донецького державного університету – видає згадану науково-популярну розвідку «Малиновий клин» (саме тоді на материковій Україні означення «малиновий», «зелений», «сірий» щодо етнічних українських земель на схід від сучасного державного кордону стали сливе міфологічними). Читалася вона тоді як твір щонайменше широкого читацького вжитку. Тоді ж уперше масовому читачеві стало ясно – у випадку з письмом Дмитра Білого йдеться про творчість не лише наукову, а й художню.
Але лише за п’ять років у культовому альманахові «Кальміюс», заснованому відомим донецьким ученим і письменником Олегом Солов’єм побачив світ справжній бестселер – історичний, пригодницький, фантастичний роман під загадковою назвою «Басаврюк ХХ». Аби уявити, що означає здобути популярність романіста в 90-і роки, треба згадати бодай, що то були часи справжнього буму романного жанру в українській літературі, порівнюваного хіба з попитом на історичний роман в 60-70-і роки ХХ століття. Переказувати зміст роману – марна справа. Треба його читати – і читання це є правдивою насолодою.
Але перший успіх був, так би мовити, локальним. Для Донеччини a priori поява будь-якого літературного твору великого обсягу є знаковою, публікація ж «Басаврюка» стала справжньою подією в літературному процесі краю.
Але загальнонаціональний (а згодом і міжнародний) успіх «Басаврюкові» принесла його публікація у дуже престижному видавництві «Смолоскип», що відбулася 2002 року. Тоді Дмитро Дмитрович переміг у «смолоскипівському» конкурсі, ставши лауреатом першої премії видавництва у номінації «Проза». Невдовзі видавництвом «Донеччина» роман було перекладено російською, і його популярність поширилася далеко за межі нашої Батьківщини.
За два роки у складі виданої в Донецьку трилогії Дмитра Білого, крім «Басаврюка ХХ», було опубліковано наступні романи автора – «Заложна душа» та «Чорне крило», а ще за рік письменник видає перший свій дитячий (а разом із тим й історичний, і пригодницький) роман «Козацький оберіг» – письменник опановує ще одну напівпорожню нішу сучасної української літератури.
Дмитро Білий став одним з найбільш затребуваних письменників сучасності. Його романи – ледь чи не на всіх літературних українських і російських сайтах, вони широко розповсюджені у форматі аудіо книг, за їхніми мотивами ставлять вистави. Навіть у Бібліотеці Конгресу США та в Британській бібліотеці вони є.
Білий – козак
Трохи про останній пункт «схеми». В одному зі своїх інтерв’ю (інтерв’юєром був інший знаний письменник-«східняк» Павло Вольвач) Дмитро Білий чітко ідентифікував себе, сказавши: «Я – козак!». Він, один з небагатьох свідомих родових козаків нашого краю, разом із професором В. Задунайським стояв біля витоків Азовського козацького війська, у цій своїй іпостасі провадячи активну дослідницьку, просвітницьку та популяризаторську діяльність. Він – чудовий бандурист (власне, як і гітарист, і акордеоніст). Людина, що в ній, так би мовити, діалектично сусідять українська, козацька й донецька самототожності.
Сподіваємось, ця невеличка «схема» заохотить широке коло читачів «Донеччини» до ближчого знайомства з творчим набутком Дмитра Білого – людини направду непересічної: науковця, митця, козака.
Михайло ЖИЛІН, Олександр ЗАПОРОЖЕЦЬ.
Фото Володимира СІЛКИ.
Ще схожі публікації:
Донбас – край вугілля та енергії, металу та машин, край працьовитих людей, один з найбільш економічно розвинутих регіонів України. Бурхливий розвиток індустріалізації Донбасу, що відбувся наприкінці ...
Немає жодного поета у світі, який би не приділяв уваги у своїй поетичній спадщині темі любові до рідного краю. Адже рідний куточок для людини — це її Батьківщина, де ми народилися, здійснили свої перш...
Інститут економіки промисловості НАНУ та Навчально-науковий інститут економіки промислового розвитку організували в Донецьку академічні слухання «Вугільна і металургійна промисловість: соціа...
1. Всім прапорам прапор - над Покровськом. 2.«У вишиванці Донеччини буде звучати донецька душа». 3. Життя без пенсії. Перша смерть. 4. Зі шкіл Донеччини зроблять «цукерку». 5. До...
Достойний приклад громадського чину, що вартий наслідуванню, відбувся цими днями в головному офісі всеукраїнської громадської організації інвалідів «Чорнобиль-Допомога». У читальній залі музею «Смолос...
У Дебальцевому незабаром постане пам'ятник видатному поету. Конкурс скульпторів виграв майстер із Запоріжжя Борис Чак, відомий створенням бюстів Шевченка, Ахматової та Цвєтаєвої, а також Сталіна у сто...
