МАДОННА

Новела. Пам’яті голодом убієнних

Світанкової середи лютого місяця п’ятнадцятого числа 1933 року молода жінка, по-зимовому вдягнена у поношену, колись, ще до сімнадцятого, дорогу одежу, стояла посеред крижаної річки і напружено вдивлялася в той бік, де засніжені дуби Хрестища даленіли блиском вранішнього Сонця та й думала вона: ідеєю Сонця народжені чи не всі існуючі релігії світу. То вже не Сонце, а релігії дарували ключі до розгадки таїни буття людського. Виявилося, відімкнені дарованими ключами двері ведуть у межі країн, без яких немислимий Дух, як існування життя: у країну Надії, Віри і Любові. Вони, названі країни, не менше загадкові як Сонце, не менш привабливі як краса. Та й релігія існує завдяки Віри, Надії і Любові.

Червоний диск лякав своєю загадковістю і вабив променистою красою. “Загадковість і краса, — подумала жінка в обірваній одежі, — можуть ущипнути серце. У кого горить пломінь добра, хто сповнений внутрішньої сили — зачепить душу”. В ситуації відчаю про високе зазвичай не згадують, та жінка чомусь нараяла собі про контури троянди і відчула її запах, ніби то й не вона так помислила, а хтось сторонній відкрив квартирку у обшири її світовідчуття.

Сьогодні означеного числа, місяця і року спокійне і зранку червонеє Сонце поблискує на темних плямах засніженої поверхні ріки. І подумало собі червонеє Сонце, спостерігаючи за вітерцем, що зриває білу порошу з льодового покрову: “Скоро весна”. І сказало Сонце, блимнувши лютневим променем: “Знову Дінець понесе на своїх хвилях історію і життя українського народу, як ніс тисячоліття. А чи з приходом весни скресне крига в Україні? Й надалі тут життя залишатиметься таким мертвецьки холодним, як тепер ріка?”

“Колись, — промовила жінка до самої себе змерзлими губами, — залицяльники казали, що я очима можу запалити ріку під льодовою товщиною. Якби я тільки так могла… Я б перше любов’ю розплавила лід у стосунках, дала надію на свободу, прищепила б віру у перемогу добра. Відтак забушує артеріями кров, порве тромби-лід і попливе життя повноводною рікою назустріч власній Долі. Таке колись буде, непримінно буде, і ми з моїм допоки ненародженим синочком той час застанемо”.

Жінка затисла між пальців тонку нитку телефонного кабелю, опустила в ополонку саморобний гачок і сіпала, долаючи судому, до тих пір, поки з другого кінця, десь з безвісті водяних нетрищ, не відчула супротив. Ривок — і за якусь мить на білій пороші підстрибував зеленувато-жовтий, з чорними поперечними смугами окунець розміром з долоню. Хижа рибинка глибоко ковтнула саморобний гачок, жінці довелося докладати чимало зусиль, щоб відірвати голову зі скляними очима та використати її як наживку для крупнішого хижака, можливо для довгоголової щуки. Вода в ополонці трохи розступилася, легкий груз повільно опускав жовтогарячу нитку, риб’яче око востаннє байдуже глянуло у по-страдницьки палаючі очі жінки, блиснуло як металева блешня, і зникло у темному, кимось просвердленому вічкові на льодовій гладі ззовні мертвої річки.

Конвульсуюче тільце без голови рибачка поклала у ротову порожнину і, особливо не розжовуючи, жадібно ковтнула. Те саме повторилося з витягнутою на сирову нитку краснопіркою: поки на гачок робилася насадка, риба живою стрічкою трохи пострибала, а відтак була з’їденою. Очі жінки помітно повеселішали, вона всміхнулася, ніжно погладила пальтом прикрите огрядне черевце. Трясучись від холоду, жінка потерла долоні, підстрибнула і з останніх сил навшпиньках почала витанцьовувати та тихесенько хукати в пригорщу. Потім сіла на їжаком випнуті корінця тиховоддям занесеного пенька.

Десь збоку Ізюму, звідки жінка дісталася берегом Дінця, сильний сухий тріск розірвав тишу і світанкову на мандоліні гру. Вона злодійкувато озирнулася — відпала суха гілка ясеня, що відірвався від лісу, зупинився біля самого берега та так незворушно і закляк над самою водою. Знову наступила безпросвітна тиша білого безголосся. Тільки де-не-де виразніше зачорніли гілки кленів та осик, берестів і густого ліщинника — від снігу обтрусив їх нічний буревій. Ранок видався на славу: тихий, високонебовий. Бур’ян, що стирчить сухими стовбурцями із снігу, не хилиться, не шеберхне. Та нараз паморочну тишу як живе тіло ножем, прорізало жалісне скавучання. Неочікуваний зойк тварини покотився берегом, пошкандибав і за мить розтанув десь у заростях молодого лозняку. “Так скавучить голод”, — вголос подумала жінка. Тоді всі в Україні знали, що таке голод. Знала й вона: тиждень як із оточеного енкаведистами села, яке вже й не пам’ятає, чи то вона, а чи хтось інший назвав “Мертвим”. Колись, ще дитиною, її возили на Мертве море, тоді й довідалась, що таке мертва вода. Це було навіть якось аж кумедно: вода, а в ній нічого не живе…І плавати, як у ставку, не можна — виштовхує ніби ту коркову пробку. А ось мертве село… Мертве село — це мертві вулиці, на яких лежать мертві люди, мертві двори, де попідтинням сидять і лежать мертв’яки… І хати не живі. А в хатах… І згадалося жінці Одкровення від апостола Іоанна Златоуста: “А через тисячу років буде звільнено сатану з в’язниці. І піде він зводити народи, розкидати по світу”.

Перед очима пропливали картини одна страхітливіша за іншу, й жінка вголос запитала у себе, бо запитувати, крім як у себе, нема в кого: “Як назвати село, в якому усі до одного вимерли?” Драновкою — не можна, не можна назвати й Таратинівкою. Ніяк не назвала. Тільки й того, що сказала вголос: Село “Мерці”. Злякалася цього слова, долонею закрила рота і озирнулася на всі боки. Навкруги — нічого й нікого, крім тиші. Кружляє над осокором гайвороння, зранку вибирає, де увечері обсістися, а чи жде м’ясної поживи. З невеликої купки взяла два окунця і попрямувала на скавучання, яке знову порушило лівобережну тишу. Так, не може бути сумнівів: це лисиця. Лисиця така, як в зоопаркові, така, яка навідується у курятник, якщо там є кури, така, яку малюють у тих дитячих книжках, які дарують дітям, хто не помер з голоду, така, якою вона буває однією шкірою та шерстю на жіночих шубах. Правда, шуба, яку вона ще на початку зими обміняла на буханку хліба у якогось бородатого двірника, виготовлена з сибірської лисиці, а ця — наша, бо руда.

Картина неприємно-драматична: лисиця лежить на животі, вранішнє сонце шиє золотий візерунок в її шерсті, і звір, ламаючи зуби, гризе капкан. Стало соромно і перед тією лисицею, з якої шуба, і перед цією живою, скаліченою людиною в боротьбі за виживання. Побачивши людину, лисиця зіщулилась, пригнула вуха, завмерла. Потім хижо загарчала, вищиривши ікла. І підстрибнувши усім тілом, враз заметушилася з одного в інший бік. Залізла в кущі і, зачепившись за пеньок торік зрубаного молодого деревця, заскавучала від болю. Капкан, який туго схопив в залізний обруч ногу, був приткнутий коротким дерев’яним кілком, яким притикають коноплі. Коли лисиця забігала, кілок висмикнувся з Землі. І звір пішов з місця лову повільно, через кожні двісті метрів лягав спочити. Затим вставав, за сугробом зникав на деякий час, щоб знову на сніговому наметі завиднітися ще більш повільно — упокореним.

Жінка виросла в сім’ї мисливця-любителя і достеменно знала: якщо лисиці поталанить дійти до нори, ба навіть у неї залізти, потративши останні сили на вигрібання снігу, це не означатиме, що гроза зайців і домашньої птиці доживе до весняного полювання. Найвірогідніше, вже цієї зими тварина спустить дух у своєму лігвищі. Обмежена в рухах лисиця може перейти на мишкування. Миша — не куцохвостий у цю пору біляк, все ж хоч якийсь, та харч. Голодній людині шкода стало капканованого звіра. Гіркоти додавала невикористана можливість почастувати хоч риб’ячим, та все таки — м’ясом.

Витягнула з кишені окунця, здула з нього якісь ниточки і не встигла піднести до рота, як побачила незвичне, якесь аж синє світіння. Те світіння надходило від дивного літаючого об’єкта, схожого на звичайний, але без крил і хвоста літака, такими у шкільних підручниках зображують дирижаблі.

На невигойний душевний біль за вже неіснуючим селом, на муки голоду, що роблять байдужими всіх до всього, на холод, який заганяє у стан нестерпності людського існування — з жахливою швидкістю упало незвичне світло з завислої машини. Дирижабль, чи його подоба без вікон і дверей, висів прямісінько над ополонкою, над риболовецьким оснащенням і кількома в дугу зігнутими окунцями. Жінку побачене приголомшило. Від розгубленості втратила здатність рухатись, на місці завмерла і так остовпіло стояла, аж поки не почула під серцем ледь чутні порухи… “Треба рятуватись. Погоня, з усього видно, перестала. Як на зло, в останню ніч не трапляються села, і хатнього диму не видно й не чуть… Боже милостивий, дай нам сили вишкрябатись до добрих людей, а там вже як повезе… Нікому не потрібен зайвий рот”, — казала жінка вголос, не звертаючи уваги на дирижабль, а чи й забувши про нього. “Може, воно й не побажає народжуватись. Скаже: “Забезпечте теплом і маму хлібом, ось тоді й покажусь та й гляну, як у вас там і що”. Жінка знову погладила черево і посміхнулася: “Видать, бидовий росте козарлюга. Один Лавріненків рід — один плід”.

Почувся мелодійний голос з дирижабля, як з висоти десятиповерхового будинку. Говорили чоловіки та жінки українською мовою, в ній пізнала до болю рідний наголос у складах слів, часто нею вживані мовні обороти речень, розмовці використовували її слова-паразити. “В цій жінці бачу оголоненої рани біль і страх, смутних бажань німу судому”. Не було сумнівів — над Дінцем висить не дирижабль, а космічний корабель, в ньому прибульці з іншої планети. Жінка зрозуміла: її мовлення, вочевидь, зчитують з її ДНК.

— Говорить Ікс — 2, чується з динаміку, — хтось повідомляє:

“Знайшли тих харківських жінок аж у селі Орлівка. Запропонували в гості — відмовились. З особливою активністю поводилась Феня. У неї і на Землі якірно: донька, чоловік, останній курс авіаційного інституту. А ще має причетність до дитини і її матері. Хай з’являється на білий світ Дитина.

Ікс — 1. Повідомлення отримав. Народжує, як було заплановано, й моя, хлопчика. У визначений час ми заберемо обох. Для зручності спостереження розташовуємо в сусідніх селах. Такі хлопці нам потрібні у космосі. Ще кілька років поживуть за нашими законами — і маємо відмінних працівників. Заберемо якнайшвидше. А то вони остаточно їх угроблять. Пропадуть наші зусилля — а яка ж селекційна робота була проведена!

Жінка все чула. І наважилась втрутитись в розмову:

— За яким таким правом ви збираєтесь порядкувати на святій і грішній Землі?

— Жінко, — долинув голос якоїсь вже немолодої, прибулої з космосу, жінки. — Можеш не говорити. Ми зчитуємо текст. Так от, ми маємо право на все, бо життя на Землю занесено від нас з космосу. Як? А от так: метеоритний дощ на ранніх стадіях існування вашої планети збагатив її азотом, який сприяв зародженню життя. Бо азот — про це у вас і десятикласники знають — базовий елемент протеїнів та ДНК, що є основою життя… Не хвилюйся, чого так переживати? Серед вас є багато наших людей, як і серед нас ваших, є навіть шлюби представників різних планет. Питаєш, чи хлопці будуть такі як всі, чи якимись особливими? Так, будуть такі як всі, тільки дещо особливими.

Космічний пристрій трохи піднявся, якусь хвилину нерухомо завис. Почувся голос:

— Змушена додати ось що. Ви називаєте себе царями природи, вінцем творіння та іншими хорошими словами. Хочеш знати правду? Люди — це найбільш невдалий експеримент Космічного Розуму. Як може бути, щоб вид знищував свій вид? Навіть дикі звірі Землі так не вчиняють. І птахи: ворон ворону око не виклюне. І ті, хто сьогодні помер, не лежатимуть мовчки, блукатимуть землею, будитимуть вас, живих. І ті, ой, хто не колода за тином, проснеться, не він — його нащадки.

Наступної миті з динаміка пролунав чоловічий голос:

— Жінко, не хвилюйся, я буду поруч. У сорок восьмому у мене відрядження в Орлівку. До зустрічі!

Це були останні слова з літального пристрою. Літальний прилад трохи опустився вниз, ніби збирався сісти на лід, потім рвонув в сторону лівого берега, збивши верхівку дерева, під яким щойно скавучала лисиця, і зник.

Анатолій ФЕДЬ.