Микола Капуста демонструє «Творчий врожай»

Що виростив на довгій творчій ниві донецький художник, заслужений журналіст України Микола Капуста, нещодавно можна було побачити у Будинку художника шахтарської столиці на персональній виставці його робіт «Творчий врожай», присвяченій 75-річчю від дня народження.

На суд глядачів представлено понад двісті робіт різних жанрів – карикатури, шаржі, ілюстрації, пейзажні замальовки. Після вернісажу колега по гумористичному цеху, письменник і журналіст Павло Кущ побалакав з ювіляром та запропонував читачам «Донеччини» виклад їхньої бесіди.

У середині сумнозвісних 90-х років темною донецькою вулицею дибуляв пізній перехожий. Аж раптом йому назустріч двоє типів, які навіть не стали морочитися з прелюдією типу: «Цигарку маєш?». Гаспиди відразу поставили питання ребром: «Гаманець чи життя?» Перехожий не роздумував: «Звичайно, життя!» Поспіхом поліз до сумки і дістав звідти… місцеву газету «Жизнь»: «Беріть – свіжа… І, звичайно, з малюнками Капусти». А поки лиходії, присвічуючи сірниками, розглядали карикатури відомого художника, дядько чкурнув у темряву. Втім, за ним ніхто й не думав гнатися, оскільки було не до цього…

– Миколо Миколайовичу, скажіть чесно: що у цій придибенції, яку доводилося чути не один раз, правда, а що – інше?

– Скажу більше: я навіть знаю автора цієї побрехеньки(сміється). А щодо всього іншого – я дійсно у ті роки працював у згаданій газеті, де майже в кожному номері були мої малюнки. Частенько отримував відгуки читачів, які запевняли, що гумор, бувало, виручав їх у важких ситуаціях. Мабуть, це й дало підстави вигадати оту історію, у якій карикатури декому допомогли уникнути неприємностей.

– До речі, про гумор. Як ви ставитеся до найсмішнішого дня календаря – першого квітня, який, подейкують, для гумористів і сатириків, немов Новий рік? Тобто це й справді найбільше свято для вас і ваших колег?

– Та грець його знає! Можливо, для любителів жартів типу: «У вас спина біла!» це дійсно чи не єдина нагода посміятися бодай раз у рік. А ось для всіх тих, які працюють у «веселому цеху», жартують і намагаються розсмішити людей набагато частіше, подібне свято, схоже, практично кожного дня.

– Відомо, що у вас дуже приязне ставлення до цифри 13. Цим ви разюче відрізняєтеся від деяких ваших колег, які настільки забобонні, що навіть не піднімають 13-ту за рахунком чарку: пропускають її і беруть вже 14-ту. А чому ви симпатизуєте цьому числу?

– Усе дуже просто. Якщо подивитися «навиворіт» на 13, то отримаємо 31 – число календаря, коли я народився. А безпосередньо 13-го з’явилися на світ найрідніші мої люди – дружина і перший син. Та й, пригадую, до Києва на церемонію вручення мені Президентом України знака і звання «Заслужений журналіст України» я їхав у 13-му вагоні.

– А 13-ту за рахунком відзнаку за веселу творчість пам’ятаєте? І взагалі, яка з нагород для вас – най-най-най?

– Цікаве запитання, але щоб відповісти на нього, потрібно добряче понишпорити в закапелках пам’яті. Як колись зафіксувала «Книга рекордів Донбасу», за 40 років творчої діяльності мені вдалося отримати відзнаки на більш ніж 60 міжнародних конкурсах. Та і стаж творчості можна рахувати з 1955 року, коли у «Радянській Донеччині» було надруковано перший малюнок. Але життя не стоїть на місці – кількість подібних трофеїв вже майже сотня, і непросто вибрати з них отой най-най.

Мабуть, найпам’ятнішою стала перша відзнака: я – ще молодий художник-початківець отримав дуже престижну премію журналу «Перець». Це було у 1967 році, а тоді автори веселого видання ставали відомими й популярними, немов космонавти. А перемога у щорічному конкурсі, схоже, прирівнювалася навіть аж до звання героя. Тобто неіснуючого досі звання Герой гумористичної праці…

А згодом лаврами відзначали мої роботи у болгарському Габрово, на Кубі та у Бельгії, в Югославії та Італії, Росії та Туреччині, Румунії та Японії. Безперечно, приємно отримувати нагороди і в Україні: мій малюнок відзначили спеціальним призом на найпершому міжнародному конкурсі карикатури «Незалежність» у Києві. Цікаву й дотепну відзнаку вигадали колись у газеті «Веселі вісті» – за перемогу в конкурсі «Світ вцілів, бо сміявся» мене вшанували званням «Живий класик»…

Та, мабуть, найбільша нагорода – відгуки та слова вдячності від шанувальників гумору, які знають мою творчість.

– У яких ще країнах і на яких континентах побували ваші роботи на міжнародних конкурсах карикатури?

– Досі не вдалося «погостювати» хіба тільки в Антарктиді та на Північному Полюсі. Із зрозумілих на те причин.

– Миколо Миколайовичу, тоді згадайте інший і не менш важливий момент – як починався ваш творчий шлях? А ще як ви вважаєте: гумористами та сатириками народжуються чи ними стають?

– На мою думку, гумористами стають. Але, треба зауважити, таки спершу народжуються. А стосовно моєї стежки на веселе поприще, то на неї став у селі Мелехи на благословенній Полтавщині. Я хоч і народився у Донбасі, але дитячі роки провів у селі в оточенні веселих, дотепних і життєрадісних людей. Саме там я отримав «ази» народного гумору. Також частенько згадую славного козацького полковника Лавріна Капусту, від якого, як казав мій дід, почався наш рід. А як ставилися козаки до гумору та гострого, приперченого слівця, добре відомо. Іноді думаю: а раптом і мій пра-пра-пра-пра-прадід теж був серед запорожців, які гуртом писали турецькому султану: «Який ти в чорта лицар?..» та інші рядки відомого послання?

А вже серйозно взявся за веселий жанр під час навчання в Луганському художньому училищі. Зрозумівши, що це «моє», активно розвивав свій хист – понад тридцять років пропрацював у газеті «Радянська Донеччина», шпальти якої тоді було важко уявити без моїх карикатур. Тривалий час був у штаті газети «Жизнь», де вів гумористичну сторінку «Капусник». А ще співробітничав і досі співробітничаю з багатьма виданнями: безумовно, це «Перець», «Голос України», «Україна молода», газети і видавництва Донецька тощо.

– Ви – член відразу трьох Національних спілок – художників, журналістів і письменників. Як потрапили до лав літераторів?

– Варто уточнити, що я тільки почесний член Донецької організації Національної спілки письменників України. Але «звичайних» письменників в обласному осередку більше півсотні, а почесних можна порахувати на пальцях однієї руки. Мене удостоїли цієї честі за те, що протягом багатьох років художньо оформляв книги письменників-земляків. Їй-бо, зараз легше назвати прізвища тих авторів, до чиїх книг я не робив малюнки, ніж навпаки.

А ще всі ці роки малював шаржі – до днів народження та інших дат і досі є солідне зібрання веселих портретів. Частину цих робіт свого часу вдалося розташувати у книзі пародій та епіграм Петра Бондарчука «По дорозі на Парнас». А ще низку портретів я подарував тій же Донецькій організації НСПУ – і тепер там діє постійна виставка.

– А ще, виявляється, ви не тільки великий друг письменників, а й «Друг Євро».

– Колеги іноді жартують, що я – друг і євро, і долара, і гривні, і рубля та й інших грошей. Бо саме прізвище он чого варте…

А якщо серйозніше, то напередодні проведення чемпіонату я надіслав свій малюнок на конкурс «Вболіваємо за нашу збірну – творимо історію разом», оголошений оргкомітетом «Євро-2012. Україна». Оскільки ця робота сподобалася журі, згодом у Києві мені вручили диплом «Друг Євро-2012». Усього у кожній з двох країн-організаторів футбольного чемпіонату цей почесний титул отримали близько сотні осіб і було приємно, що склав компанію відомим співвітчизникам.

– Миколо Миколайовичу, мабуть, у вас ще є й купа нереалізованих задумів?

– На жаль, це якраз той випадок, коли бажання не співпадають із можливостями. Приміром, за нинішніх умов не так просто випустити збірку карикатур чи облаштувати персональну виставку. Утім, Донецьк не без добрих людей, а тому я дуже вдячний міському голові Олександру Лук’янченку, який допоміг видати мій альбом «Веселий город».

А в організації виставки карикатур сприяли керівники області. Це я веду до того, що із почуттям гумору у наших «батьків» міста і області все нормально… Дещо гірше, правда, із цим у представників бізнесу, які вперто не бажають хоч трохи розкошелитися для видання тієї ж веселої збірки чи організації виставки. До кого я тільки не звертався!..

– А до народних депутатів, які на словах горою стоять за розвиток культури і духовності?

– До речі, про згаданих «слуг народу». А давай, скориставшись нагодою, передамо через «Донеччину» їм вітання і запитаємо про те, яке давно турбує представників так званого «веселого цеху» – Так от: ми теж смішимо людей, але чому й нам не платять такі великі гроші, як депутатам?

Малюнки Миколи КАПУСТИ з ювілейного вернісажу.

ДОСЬЄ

Микола Капуста народився 31 липня 1938 року в Макіївці. Закінчив Ворошиловградське (Луганське) художнє училище. Працює у галузі станкової та книжної графіки, гумору і сатири. Учасник багатьох міжнародних та вітчизняних виставок карикатури, неодноразово був нагороджений преміями та дипломами. Автор збірок «Карикатури» (Київ), «Микола Капуста» (Москва), «Веселий город» (Донецьк) та багатьох персональних виставок. Твори знаходяться в музеях та приватних колекціях у багатьох країнах світу. Проілюстрував понад двісті книжок. Член Національних спілок художників та журналістів, заслужений журналіст України.

1: Юхим Звягільський, дружній шарж.
2: Хабар по-нашому.\