У травні минає 110 років від дня народження двічі Героя Радянського Союзу, Маршала Радянського Союзу К.С.Москаленка
Перебираючи нещодавно домашню бібліотечку, взяв до рук книжку “Дороги храбрых”. Звично відкрив на сторінці 166, де починається мій нарис “От солдата до Маршала”. Мимоволі пригадав історію його створення.
…Пізньої осені 1966 року до нас, в редакцію красноармійської міськрайонної газети “Маяк”, приїхав донецький письменник і журналіст Георгій Тепляков. Зайшов до одного кабінету, до іншого, потім і до мене завітав. Познайомилися, поговорили. Гість розповів, що у книжковому видавництві “Донбас” незабаром має вийти книжка про Героїв Радянського Союзу — донбасівців. Вона майже готова до друку, але випуск затримується, бо не вистачає запланованого нарису про Маршала Москаленка. І запропонував мені його написати.
Це було для мене великою несподіванкою. Звичайно ж, я відчував і радість, і подекуди навіть гордість за таку довіру. Але разом з тим, і лячно було. Бо постать практично недосяжна для починаючого газетяра з периферії. Маршал, та ще й на той час заступник міністра оборони Радянського Союзу.
Де брати матеріали про нього, звідки? Це зараз ніяких авторитетів для засобів масової інформації не існує — хоч президент, хоч прем’єр, хоч, як то кажуть, папа римський… Якщо навіть сам нічого не знаєш про героя своєї майбутньої публікації, та з інтернету можна стільки всього натягати, що й на цілу книжку вистачить. А тоді про державних мужів, у тому числі й воєначальників такого високого рангу, ніде нічого не повідомлялося, їхнє життя й діяльність були за міцною завісою.
Правду кажучи, й мої колеги не всі вірили, що мені вдасться написати той нарис. А якщо, казали, й напишу, то його навряд чи надрукують. Бо не такі вже пробували та нічого не вийшло, в обласному центрі й своїх “письменників”, мовляв, вистачає. Колеги, мабуть, мали рацію, але що було робити мені? Відмовлятися від пропозиції, не спробувавши своїх сил, не хотілося. Як то кажуть, догнав — не догнав, а погнатися можна.
Вирішив починати з витоків, тобто, з місця, де народився й провів дитячі та юнацькі роки майбутній полководець. Того ж дня вирушив до Гришиного. Надворі вже сутеніло, коли добрався до села. Зайшов до школи, де охоче показали альбоми та листи від свого іменитого земляка.
Мені ж кортіло побувати на родовому дворищі Москаленків, побачити їхнє помешкання. Хата, сказали мені, вже стара й валиться, а поряд його онучаті племінники звели для себе новий будиночок. Пояснили, як туди пройти.
І от я у гостинних господарів. Перші ж слова після привітання буквально приголомшили. Виявляється, вони не Москаленки, а Москальови. І всі їхні родичі мають такі ж прізвища — Москальови. І Кирило Семенович теж був Москальов. Отакої!
Не хотілося навіть вірити в це. Але то було правдою, що потім підтвердили дві рідні сестри Маршала — Ганна Кирилівна та Тетяна Кирилівна, які, виявляється, жили у Красноармійську, неподалік від редакції “Маяка”.
Чому ж так сталося, чому виникла плутанина з його прізвищем? Ясність у це питання спробував внести тодішній директор Красноармійського краєзнавчого музею на громадських засадах І.Латинін.
Іван Гаврилович на кілька років був молодшим від Кирила Семеновича, знав його особисто, товаришував з ним. А трапилася метаморфоза з прізвищем майбутнього маршала, за його словами, ще у 1920 році під час вступу юнака до школи червоного козацтва у Харкові. Харків, як відомо, був тоді столицею України, причому то був час суцільної українізації. От, мовляв, у приймальній комісії подивилися документи кандидата в курсанти і обурилися: який ще Москальов, пиши — Москаленко. Так, начебто, й записали, так те прізвище увійшло потім в історію.
Тепер важко перевірити, чи так це було насправді, чи по-іншому, вже й спитати немає в кого, а документального підтвердження такої версії я ніде не зустрічав.
Але зараз я не про це, а про те, як збирав і писав свій нарис про маршала. Отож, побував на родинному подвір’ї Москальових, знайшов його сестер, з ними поговорив, і ще не раз до них навідувався. Багато в чому допоміг один з його племінників, прізвище його теж Москальов, а імені та по батькові, на жаль, зараз не пам’ятаю. Він — історик за освітою, очолював одну із середніх шкіл у селищі шахти № 1 “Родинська”.
Так потихеньку й зібрав якусь дещицю. Написав, передрукував на машинці. Латинін дав мені цілу купу фотознімків. Все оте відправив поштою у видавництво на ім’я Теплякова. Незабаром Георгій Васильович передзвонив мені, підтвердив одержання пакету, дещо уточнив по тексту. І… надовго замовк. І місяць минув, і два, і три, і більше… А ніхто нічого. Мені незручно нагадувати про себе, бо хто я такий… Старші колеги вже й кепкувати наді мною почали: що, мовляв, дочекався?
Зовсім упав духом.
— А може, ми в нашій газеті надрукуємо? — несміливо пропоную заступнику редактора газети “Маяк” Євгену Костянтиновичу Ємцю.
— Так ми ж не маємо права писати про таких людей, — відповів він.
І справді, місцеві газети тоді не мали такого права.
Минув ще якийсь час. І раптом — о, диво. На одній із поличок книжкового магазину бачу книжку. Беру в руки, гарячково гортаю. Є моє прізвище! Заголовок, щоправда, не мій, у мене був інший, а тут придумали якесь аж занадто просте визначення “От солдата до Маршала”.
Передусім, поділився радістю з Латиніним, адже саме він в основному надихав мене на написання нарису. Книжка, відкрита на потрібній сторінці, тривалий час стояла на стенді, присвяченому К.С.Москаленку у місцевому музеї. А Іван Гаврилович порадив мені надіслати книжку герою нарису — Кирилу Семеновичу Москаленку, навіть адресу його дав.
І я послав книжку поштою. І Маршал відповів мені особисто. В цілому, схваливши написане, Кирило Семенович разом з тим зробив і кілька суттєвих зауважень. Зокрема, він у лютому 1943-го не проходив з боями поблизу свого міста Красноармійська, не брав участі у визволенні Слов’янська, Добропілля, як я, зі слів його родичів, написав у книжці, адже його бойові шляхи тоді проходили дещо північніше від наших місць. Висловив він також невдоволення тим, що в книжці було вміщено його застарілий портрет, де він зображений в формі генерал-полковника. Сказав, що треба було заздалегідь звернутися до нього, він би надіслав мені потрібне фото. Але ж у мене просто не було можливості звертатися до заступника союзного міністра з будь-яким проханням, не було для цього часу, мені його просто не дали, сказали, що треба негайно здавати книжку до друку.
Дещо із тих зауважень я врахував при підготовці нарису “Так начинаются Маршалы” для газети “Комсомолец Донбасса” (12 травня 1972 р.), планував повністю врахувати їх у новому виданні книги про Героїв – донбасівців.
Саме ця книга не перевидавалася, були інші, навіть кілька їх було, та мене до авторства не запрошували. По-перше, я саме тимчасово відійшов від журналістики й виїхав з Красноармійська, а по-друге, мій нарис, як мені сказали, виявився надто слабким.
І мабуть, це й справді так — мій нарис був слабким. Але я пишаюся, що він таки був, отой мій нарис про Маршала, що він виявився першим про видатного полководця — нашого земляка, що саме мій нарис практично відкрив цілу серію біографічної та публіцистичної літератури про цього видатного полководця.
Отже, недаремно книжка “Дороги храбрых” з моїм нарисом “От солдата до Маршала” — про Кирила Семеновича Москаленка займає почесне місце в моїй домашній бібліотечці.
Валерій ШЕПТУХА.
Ще схожі публікації:
Коли в 2014 ворог полонив мій Донецьк – писав статті до столичних видань, а коли в Києві 24 лютого 2022 не стало газет, і другим домом стало бомбосховище – багато передумалося, згадалося, мріялося....
Йдеться про тих українських людей, які стоять на голову вище від загалу. Мова не про конфесійні моменти, а про високу планку духовності та патріотизму. І про конкретних людей, які можуть бути прикладо...
Віденська Січ – одна з найстарших українських студентських організацій, заснована 9 січня 1868 у Відні. Засновниками й першими головами «Січі»віденськоїбули А.Вахнянин і Ю.Целевич. «Віденська Січ» ...
Патріарх Філарет: Захистимо Українську державу, бо з нами Бог! Спротив є і був по всій Україні, але наразі патріархат, який був маленьким, став найбільшою церквою в Україні. Згідно останніх соціоло...
3 лютого за сприяння УМШ (Українська Миротворчі Школа), Покровської міської організації товариства «Знання» , Громадської ради при міністерстві освіти і Донецької ОДА в Новотроїцькій ЗОШ І-ІІІ ст. вш...
Здивування й подив викликав тихий прихід регіоналів у Кабінет Міністрів України, що зумовило певне розчарування багатьох уже не лише романтиків будівництва Української Держави, а й тих, хто вірив у па...
