Ніч перед жіночим днем

Боже, як швидко плине час, як усе міняється на світі! Здається, ще недавно ми, мов навіжені, у три зміни, часто без вихідних будували рай земний. Сподівалися, що наші діти житимуть краще за нас і нам біля них буде спокійно, затишно. Та десь ми, мабуть, проґавили. Не зуміли своєчасно зупинити керманичів-говорунів і опинилися в такій ямі, з якої ось уже два десятиліття вибратися не можемо.

Тьху ти! Знову на політику збиваюся. А хотів розповісти, як ми колись Міжнародний жіночий день відзначали.

Було це наприкінці 1960-х, коли жіночий день оголосили справжнім святом, неробочим. За тодішнім законом перед святом робочий день скорочувався на 2 години. От і виходило, що третя зміна закінчувалася о 3-й годині ночі, а розпочиналася не о 23-й, як завжди, а о 19-й.

Майстер Андрій Федотович Пшеничний, хай земля йому та й усім іншим учасникам того святкування, які відійшли в інший світ, буде пухом, поздоровив жінок, прочитав завдання, закликав відзначити свято ударною працею й на ковальсько-пресовій дільниці АІЗу запанував робочий ритм: у камерних та очкових газових печах сильніше запалав вогонь, нагріваючи метал, загупали пневматичні молоти та горизонтальні кувальні машини, застрекотіли вертикальні штампувальні верстати, формуючи голівки стержнів для підвісних ізоляторів. Хтось ті стержні обрубував, обкатував, вирівнював… Чимало людей на різних пресах вирубували заготовки, правили, згинали, свердлили – виготовляли деталі арматури для ліній електропередач.

Практично всі працювали по-ударному. І не стільки на честь свята, як з необхідності заробити. Адже за 100-відсоткове виконання норми нараховувалася мінімальна зарплата, яка на той час становила 80-85 рублів (карбованців) на місяць. Отож кожен старався встановлену норму виконати на 140-160%. Дехто міг і рекорд встановити, дати відсотків 200-220. Але це загрожувало переглядом норм у бік збільшення. Тож існувало негласне правило: “Не висувайся!”

Вже наближався час перерви, а більшість верстатів працювала. Чому б це? – подумав. Ясність внесла нагрівальниця Євгенія Газукіна, яка працювала на машині навпроти нашої термопечі. Вона підійшла й запитала: “Руб є?”

— Є, — відповів.

— Давай! – зажадала вона. А потім знову запитала: “А їсти брав?”

— Брав, — кажу.

— Потерпи, не їж. Закінчуємо роботу в півтретьої, — попередила Женя і пішла далі по прольоту.

Через деякий час побачив, як до камерної печі понесли відро картоплі. Сортувальниці з чимось важким у відрі попрямували до кімнати, яка слугувала за їдальню, місце зборів, нарядів і т.д.

З наближенням заповітного часу на прольотах ставало все тихіше. Верстатники здавали (зважували) виготовлену продукцію, прибирали робочі місця й прямували в душові. Всі були в піднесеному настрої. Тільки майстер ходив мовчазний, насупивши свої широкі, густі чорні брови. Він розумів, що затівається щось, на його думку, протиправне, а як запобігти цьому – не знав.

Чистенькі, розшарілі від гарячої води ковалі, штампувальники, нагрівальниці, слюсарі та інші фахівці, всього осіб 30-35, розсілися на лавах, що стояли з обох боків довгих дерев’яних столів. На першому з них стояли відра з вареною в мундирі картоплею та квашеною капустою, алюмінієвий бідон літрів на 8-10, лежали четвертина сала і хліб. Посуду всім не вистачало (тоді одноразового у нас ще не було), тож в основному кожен одержав добавку до свого “тормозка”.

Вже й “мамогон” розлили (за самогон можна було здорово поплатитися, от і звертали все на стареньких мам, мовляв, для розтирань вигнала), а майстер сидів у сусідній кімнаті, ні на які вмовляння взяти участь у святкуванні не піддавався й додому йти відмовлявся. Сказав, що піде, як закриє цех.

Кільканадцять хвилин пішло на вмовляння майстра. Після старійшини – Іван Єжов, Іван Кобильников, Іван Татарський, Іван Пирогов, Микола Підченко – вирішили залишити його в спокої. Відкрили свято звичним: “За жінок!” Після третьої почали співати. До речі, тоді в компаніях обов’язково співали. Це зараз мерщій включають магнітофон, або сідають так, щоб екран телевізора було видно.

Подруги, Ліда з Тонею, які мешкали в гуртожитку по Короленка, 8, у супроводі добрих молодців сходили за баяном. Імпровізоване свято одержало, так би мовити, музичне оформлення. Тож були не тільки пісні, а й танці.

Рівно о сьомій 8 березня все було прибрано. Майстер закрив цех. Розходилися всі в гарному настрої. Ту святкову ніч довго згадували з посмішками. Саме вона, мабуть, згуртувала колектив зміни, і вона часто виходила переможцем змагання не тільки на дільниці, а й у металообробному цеху, до складу якого входило 4 дільниці, 12 змін.


Віктор СКРИПНИК.

Фото з ufest.in.ua


 

Ще схожі публікації:

Берег надії
Публіцист Павло Амітов у центральній міській бібліотеці Слов’янська імені Михайла Петренка презентував свою нову книгу «Правий Берег – Лівий Берег». Автор пояснив, що мав на увазі береги Дніпра, який ...
ДОНБАС, ЯКИЙ НЕ ВІДДАЛИ ПУТІНУ
У тій частинці Донбасу, яку ми відстояли, не віддали «русскому миру», заплативши за цей скромний успіх життями тисяч громадян, є бодай якась можливість працювати з місцевим населенням і хоч якось впли...
Ми йдемо своїм незворотнім курсом!
  До 155-річчя з дня народження Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934 р.) «Вони пишуть історію країни» – так кажуть про тих, хто полум’ям своєї душі запалює інших і веде за собою до перемоги д...
Часопис “Донеччина” від 7 липня 2017 року № 25 (15963)
Перше питання, яке я задав би самому собі, як мешканцю Слов’янська: «Чому саме наше місто обрали першим для захоплення і перетворення на фор- пост інтервенції і окупації українських земель?». Одразу в...
Місця треба знати?
Ранок вихідного дня в мешканця шахтарського містечка розпочався звично — почав збиратися на базар. — Візьми картоплі, капусти, квасолі, цибулі, вівсяної крупи, олії, борошна, два десятка яєць, — по...
Не за свої – не шкода
    Нещодавно до рук потрапила одна місцева газета, на першій сторінці якої привернув мою увагу (переконана, не лише мою) промовистий заголовок. А перша думка після прочитаного матеріалу бу...

The Author

СКРИПНИК Віктор

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme