Петро ГАЙВОРОНСЬКИЙ. Письменники і рай  

Ви бували коли-небудь на тому світі? Ні? Нічого, ще набудетесь. Але знайте, що спочатку душа потрапляє на повітряні митарства. Щось на зразок суворих іспитів на предмет потрапляння до раю чи до пекла.

Так ось, на тім світі всяк письменник відразу ж потрапляє до раю. Усі повітряні митарства він проходить на землі. Задовго до останнього свого дня покається прозаїк чи поет на папері перед усім чесним народом і пішов на митарства, інакше як же каяття те до людей і до Господа донести.

…У наших героїв усе почалося місяця за три до відпустки. Наближався ювілей невеликого навчального закладу колишнього училища, а тепер коледжу. Готувалися ретельно усім колективом, кожну дрібницю тричі обговорювали. Аж до фейєрверка, якщо такий буде. Крім урочистого засідання й святкового концерту, само-собою, планувалися банкет — «гуляють усі», «розворот» у міській газеті «Промінь», півгодинний фільм по місцевому телебаченню, день відкритих дверей, проведення екскурсій у кімнаті-музеї та багато чого іншого, цікавого, до того  не баченого й не чуваного. Наради з приводу ювілею розпочалися ще раніше, місяців за дев’ять і проходили одна за однією. Арсенал заходів по святкуванню ювілею був вичерпаний.

На чергову нараду при директорі, крім його заступників, голови профкому та завідувачки кімнатою-музеєм, були запрошені керівники пошукової й творчої груп, активні пенсіонери  й гордість навчального закладу — місцева письменниця Наталя Миронівна. Працюючий пенсіонер, вона мала в навчальному закладі всього пів-ставки навантаження, зосередившись на безоплатній праці з обдарованню молоддю й власній творчості. Під час цілком заслуженого «напів-відпочинку» за багаторічні заощадження вона, нарешті, видала обидві свої книги й здійснила свою ще юнацьку мрію: вступила до Спілки письменників. Ця знаменна в її біографії подія додала новоспеченій письменниці стільки сил і енергії, що за наступний рік в шухляді її столу з’явилося три нові, майже закінчені, книги: збірка поезій, оповідання й повість про молодь.

Михайло Семенович, директор коледжу, чудово знав про її горіння й жагу до красного слова ще років з тридцять тому, щойно письменниця стала на стезю педагогічної праці. Тому саме в розпал чергового обговорення «ювілейного питання» він запропонував їй підготувати до друку історію навчального закладу, виклавши при цьому на стіл усі наявні в коледжі матеріали.

— Це, Наталю Миронівно, все, що я й усі мої попередники накопали в архівах, та спогади ветеранів нашого училища. Небагато, зрозуміло, але краще, ніж  нічого. Знаю, що у вас теж чималенько напрацювань. Отже, забирайте це, додайте свого, помножте на свій талант і зробіть із усього цього альманах із історії й сьогодення коледжу.

— Михайле Семеновичу! Я тільки-но хотіла звернутися до вас з подібною пропозицією, у мене не лише окремі матеріали є, а й цілі розділи вже підготовлені до друку. А тепер дивлюся на оці архівні документи й гадаю, а чому б вам самому не спробувати написати  книгу? Ви ж історик, а я белетристка, поетеса.

— Ні, Наталю Миронівно, у вас це вийде краще. Стиль у вас чудовий, про це навіть у Києві знають. До того ж у мене, як ви бачите, лише сирець, а у вас, як ви самі сказали, готові цілі розділи. Крім того, ви — член спілки письменників, вважайте професійна письменниця. Кому ж як не вам доручати таку важливу справу. Та й історія повинна бути написана не сухою мовою науки. Це мусить бути публіцистичний твір високого художнього рівня. В додатках повинні бути не лише фотографії, а й вірші, новели, нариси викладачів, випускників минулих років, студентів.

Письменниця сконфужено посміхнулася, їй приємно було подібне завдання, й вона, дякуючи за довіру, згребла зі столу всі папери. Склавши їх у хронологічній послідовності, поклала до свого нерозлучного жовтого шкіряного портфеля. Не забула пообіцяти за пару місяців зробити основну частину довіреної їй роботи.

***

З майже готовою роботою до директора вона прийшла, однак, через три місяці, за тиждень до чергової відпустки. На столі директора лежав стос надрукованого на дешевому папері тексту. Михайло Семенович уважно йото проглянув і, знайшовши кілька згадок про себе, просяяв обличчям. Перевірив, чи всі документи, накопані ним у архіві, використані, а переконавшись у цьому, задоволено крякнув. Просяяла й Наталя Миронівна, побачивши, що шефу її робота сподобалася. Тим часом директор виклав на стіл купу пожовклих чорно-білих фотографій, які ветерани-пенсіонери, обливаючи серце кров’ю, на його прохання пожертвували коледжу з власних фотоальбомів. Зі старовинних фотографій повставала історія. Чудово було видно, хто з ветеранів яку фотографію приніс в дар коледжу, бо саме його зображення красувалося в центрі чи на головних ролях. Виключення складали офіційні групові та випускні фотографії. Там усі були рівні, часто безликі.

— Книгу обов’язково проілюструємо, — категорично заявив він.

— Дорого, — засумнівалася письменниця, переглядаючи цю купу німих свідків історії. — Гроші де візьмемо? Нам виділять щось із бюджету на святкування ювілею?

Микола Семенович змінився в обличчі, прицмокнув:

— Не виділять ані копійки, бо офіційно ювілеями вважаються лише на п’ятдесят, сімдесят п’ять, сто років. А проміж ними, як наші шістдесят, — це лише круглі дати.

— І що ми будемо робити?

Директор знизав плечима, але одночасно обнадійливо пообіцяв:

— Щось треба придумати. Давайте подумаємо поодинці, а завтра зустрінемося після іспитів і, дивися, щось та й вирішимо.

Однак, знаючи Михайла Семеновича понад три десятки років, Наталя Миронівна зрозуміла, що той давно вже щось «придумав», але в притаманній лише йому манері, він бере день на роздуми. Тільки по тому, вислухавши додатково всі пропозиції й, не знайшовши прийнятної, оголошує свій варіант рішення.

Наступного дня о четвертій дня письменниця й директор знову зустрілися «в той самий час, у тому ж місці». Жінка, ледь зайшовши до директорського кабінету, полізла рукою в портфель і витягла вкритий розрахунками папірець. Проте заговорила тільки після запитання шефа:

— Ви знайшли якісь джерела фінансування нашого проекту?

— «Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих». Пам’ятаєте? У нас працює понад сотню викладачів та співробітників. Якщо кожен здасть по п’ять гривень, така собівартість друку книги, будемо мати десь п’ятсот гривень. Далі, у нас тридцять груп студентів. Якщо кожну групу зобов’язати придбати десять книг, це ще півтори тисячі. Далі, чотири групи заочників, крім того…

— Стій, стій, стій… А скарги до міністерства ви будете розбирати? У нас є малозабезпечені, є сироти, є інваліди…

— Хай вони не здають.

Директор наче й не чув репліки, продовжував:

— Є нарешті просто невдоволені моїм керуванням.

— Вами? — щиро здивувалася жінка. — Ви так із усіма панькаєтеся, так панькаєтеся… Невже…

Чоловік спокійно вів своє:

— Щоб директор був хорошим, йому потрібно усім ноги мити й половину своєї зарплатні віддавати. І то буде поганий, бо скажуть: «Слинтяй». Та й аморально це — бути для всіх «хорошим». Я не можу бути «добрим» для гультяїв, ледарів, дрібних хабарників,  прогульників. Додайте до них заздрісників, яких завжди рій довкола кожного директора. Далі йде зграя товаришів, яка тільки й чекає, щоб «Акело промахнувся»… Продовжувати? Ні-ні, я не говорю, що зібрав тут усю наволоч. Їх одиниці, але кожен із них гризтиме за десятьох.

— І що ж будемо робити?

— Є у мене одна ідея. Та не знаю, чи спрацює? Пам’ятаєте Вітю Митаря? Років двадцять тому його випустили.

— Звичайно, звичайно. Зірок з неба не хапав. Його ще Ірина, дівчинка з паралельної групи з армії дочекалася. Все мені скаржилася: «Ось Вітька записки пише та в них стільки помилок: навіть в моєму імені помилку робить — пише «Ірачка». А одне «дасвєданє» чого коштує. Мене мама за таке в дитинстві навіть побила б».

— Наталю Миронівно, забудьте свою «Ірачку».

— Я його вважайте читати й писати навчила. Ох, поповозилася я з ним! Ох, і намучилася. Як він до нашого училища вступив? Він же не всі літери знав. А читав як: «Люб-біть Ук-кра-їну ви-сім сери-цем си-во-їм»…

— І це забудьте, Наталю Миронівно! Де наші відмінники з червоними дипломами? Хто на лопаті, а хто безробітний. А Митар у люди вибився. В нього  завод із ремонту шахтного устаткування, три магазини й станція технічного обслуговування автомобілів. До того ж, кажуть, чимало земель набрав в оренду — чистий поміщик.  Я так гадаю, що він нам допоможе, коли до нього звернемося.

— Просити? У Митаря? Михайле Семеновичу! Хай Бог милує.

— Дорогенька моя, це краще, ніж те, що придумали ви. Вимагати гроші в учнів і всього колективу. Хе… Не гарячкуйте. Давайте зробимо так: ви поїдете до Митаря, так би мовити в розвідку. Ну, посидите там, побалакаєте. Подивитеся, як він вас прийме. Якщо добре, то між іншим повідомите, що, мовляв, готується до видання книга про училище. Так, мовляв, і так: книга є… Там і про нього не забудьте пару рядків вставити. Так от… Ще б трохи десь грошенят дістати й видамо на-гора. Увесь наклад. Спробуйте, Наталю Миронівно. А там і я, за потреби, приєднаюся. Їдьте, прямо завтра. Машину я вам дам… Спробуйте.

— Михайле Семеновичу, а як його по-батькові? Не пам’ятаєте?

— Та біс його знає. Кличте по імені. Підождіть, зараз запрошу начальника канцелярії, — директор вийшов із кабінету, звернувся до секретаря, — Людмило Миколаївно,  запросіть, будьте ласкаві, Розу Генріхівну.

Директор повернувся до кабінету, знову звернувся до письменниці:

— Наталю Миронівно, а які фотографії в книгу помістите?

— Та, знаєте, в залежності  від коштів… Як дістанемо тисяч п’ять, то  можна й у твердій обкладинці зробити, та пару листів чорно-білих ілюстрацій вставити… А ні, так у м’якій обкладці надрукуємо…

Увійшла Роза Генріхівна, стара жінка, яку за вік і знання звали поза очі «Тортилою».

— Розо Генріхівно, ви у нас усе знаєте. Ви не пам’ятаєте, коли училище закінчив старший Митар?

— Рівно двадцять років тому.

— А як його по батькові звати?

— Здається, Леонідович! Або Олексійович. Ні, таки Леонідович. Точно.

ІІ

Наступного дня з самого ранку Наталя Миронівна на училищному автомобілі під’їхала до офісу фірми «Митар і К». На душі було спокійно, ані натяку на будь-яке хвилювання. Піднялася на другий поверх, де, як їй підказали внизу, розташувалися приймальня та кабінет «шефа». У приймальні з кавою метушилася мініатюрна вродлива секретарка з виразними синіми очима. Але щось у тій вроді було таке, що межувало з потворністю, відштовхувало: чи то дрібні риси обличчя, чи то завеликий для підліткової фігури бюст. Вона швидко переносила невеличкими чарочками кави зі свого столу до кабінету з написом «Генеральний директор Віктор Леонідович Митар». Під час чергової пробіжки дівчина зупинила свій погляд на Наталі Миронівні:

— Ви до кого, жіночко?

— До Віктора Леонідовича потрапити б…

— Він зараз зайнятий. Завітайте, будьте ласкаві, хвилин через сорок.

«Сорок так сорок», — відстукав розум старої вчительки, а ноги слухняно перебирали сходинки маршу зверху вниз. Вийшовши на вулицю, Наталя Миронівна прискіпливо оглянула будинок, подвір’я. З фасаду він був ідеально прибраним.  Цегляні стіни пофарбовані, на квітниках пахли троянди й лілеї, яскравилася в сонячних променях табличка з назвою підприємства. Письменниця рушила навколо будови. Бокові стіни були вибілені вапном, а за стежинкою, вимощеною битою цеглою, духмянівся квітами стрижений чагарник. За будовою сріблився широкий ставок. На нього дивилася сіра, як покинута жінка, що почала старіти, облуплена стіна. На прилеглій території височів недоглянутий чагарник. Укопані  наполовину в землю покришки  колись давно розфарбованих коліс великих автомобілів і тракторів, наче соромлячись, сховалися в бур’яни. Сторожем посеред зарослого травою майданчика була стара груша, на якій поміж розквітлих гілочок, стирчали сухі. На стальну сітку паркану п’яно завалилися іржаві  дитячі гойдалки. Ігровий майданчик нагадував, що тут колись був затишний дитячий садочок.

— Жіночко, а що ви тут шукаєте? Сюди не можна, — почувся молодечий голос.

Наталя Миронівна прокинулася від роздумів. Охоронець у камуфляжній формі повторив:

— Сюди не можна. Вийдіть, будьте ласкаві.

Жінка повернулася в приміщення, тепер уже знайомими сходинами піднялася на другий поверх, зайшла у приймальну. Секретарка скам’яніло, наче з неї витягли батареї живлення, сиділа за столом. Скочила з місця лише тоді, коли з кабінету директора почали виходити люди. Останнім, проводжаючи гостей, вийшов Митар. Порожнім поглядом оглянув приймальну, зачепився ним за Наталю Миронівну:

— А ви до кого? — І не чекаючи на відповідь, наполовину занурившись у  кабінет, кинув секретарці: — Прийому сьогодні не буде.

Однак жінка, не втрачаючи надії, гукнула його по імені:

— Вітю! Є термінова розмова!

Митар від несподіванки остовпів, як байбак. Повернув голову до жінки, його вигляд поступово олюднів. Жінка, поки той не оговтався, продовжила:

— Це я, Наталя Миронівна. Пам’ятаєш?

Митареві очі забігали. Він швидко розмірковував. Нарешті, на вустах з’явилася подобизна посмішки.

— Наталя Миронівна. Звичайно пам’ятаю. День у мене сьогодні важкий. Та ви заходьте до кабінету. Оленко, занеси нам два стакани чаю.

Коли вони залишилися в кабінеті удвох, Митар, ніби очунявшись, перепитав:

— Так що ж вас до нас привело, Наталю Михайлівно?

— Миронівно, — поправила жінка.

— Вибачаюсь.

«Не «вибачаюсь», а «вибачте», — подумала вона, але промовчала. Замість цього сказала:

— Вітю! Ми вирішили видати книгу з історії училища, тобто коледжу. Щоб згадати все, що було кращого, викладачів, випускників. Ось макет, — поглянь, — Наталя Миронівна простягнула йому теку з паперами.

Віктор погортав книгу і, знайшовши згадку про себе, задоволено крякнув:

— Так-так, гарна справа. Треба обов’язково видати. За чим затримка?

— Гроші потрібні, — зачепилася за ці слова Наталя Миронівна й повторила ще раз: — Все готово, ось тільки гроші потрібні. Як для видання книги небагато, всього кілька тисяч.

— Зовсім нічого, — іронічно пробурчав Славко, потім, трохи подумавши, додав: — Гроші на книгу я дам. Тільки, Наталю Миронівно, не ображайтеся, хай до мене з цим питанням звернеться директор.

— Так зараз же державні іспити, випускні скоро розпочнуться…

— Вибачаюсь, Наталю Миронівно, такі питання зазвичай вирішуються між першими особами…

Наталя Миронівна повільно підвелася. Та Митар знову заговорив:

— Вибачаюсь, Наталю Михай… Миронівно, ви не ображайтеся. Мені зовнішній вигляд не дуже подобається. Ілюстрацій слід додати, та й узагалі з Михайлом Семеновичем побачитися хочу.

ІІІ

Директор несподівано й напрочуд швидко погодився поїхати на зустріч до Митаря.

— Добре. А чому б і ні? Зараз же й поїду, — тільки й вимовив він, коли ранком наступного дня Наталя Миронівна повідомила йому результати свого вчорашнього візиту до Віктора.

— А ви, будьте ласкаві, тим часом навідайтеся до типографії, прицініться, продумайте три-чотири варіанти книги. Розпитайте про терміни друку, умови.

Це Михайло Семенович говорив уже на ходу, коли разом з Наталею Миронівною виходив з кабінету. Директорська «Таврія» саме чекала на нього при  вході в коледж.

Водій автомобіля Юрко, Юрій Михайлович, бігав навколо нього й капризував:

— Нічого робити оце… Автомобіль ремонту вимагає. Та ще «Таврія». Її постійно ремонтувати треба. На кожну «Таврію» треба безкоштовно давати дві такі самі, на запчастини. А тут зрання їдь кудись…

— Юро, не бурчи, — примирливо заговорив директор, — їдемо знову до Митаря.

— Та нічого він вам не дасть! — нервово заволав водій. — Чи я його не знаю?! Наобіцяє три короби, а як до діла…

— Спробуємо. А там побачимо…

***

До кабінету Митаря Михайло Семенович потрапив відразу. Більш того, на нього чекали. Ще не встиг директор коледжу потрапити в обійми господаря кабінету, секретарка принесла пляшку коньяку й невеликого торта. Тут же поставила електрочайник і почала кип’ятити воду чи то для кави, чи то для чаю.

— Доброго здоров’я, дорогий Михайле Семеновичу. Скільки ж це ми не бачилися? Мабуть, років сімнадцять. Так, так. Це ж ви випустили мене років двадцять тому. Потім була армія, а після неї я в училище пару раз заходив. Із Іриною.

— Так, час летить, — промовив Михайло Семенович загальну фразу, яка означає майже те саме «як справи?», однак саме таке запитання не прозвучало.

Віктор почав хвалитися сам:

— Оце, Михайле Семеновичу, вважайте пів міста утримую. За допомогою усі до мене біжать. Школи, медики, культура. Тому дай дарунки на свято, тому гроші, тому ремонт зроби…

— Кхе, кхе, — прокашляв у кулак Михайло Семенович, але підхопив тему: — Ось і я за тим же. Книгу ми збираємося видавати до ювілею коледжу…

— Знаю, Наталя Михайлівна навіть макет показувала, — знову помилився Віктор у імені-по-батькові своєї вчительки.

— Наталя Миронівна, — поправив директор, а Віктор продовжив:

— Але мені книга не дуже сподобалася: обкладинка м’яка, чорно-біла, фотографій обмаль…

— Але все те — гроші.

— Будуть гроші, тільки зробіть як слід: кольорову обкладинку, додайте фотографій, — Віктор поліз у шухляду столу, витяг пачку чорно-білих світлин, поклав їх на стіл перед Михайлом Семеновичем. Почав пояснювати: — Ось погляньте, які чудові. Це я на першому курсі. А то в тексті згадка про мене є, хоч і коротенька, а фотографії немає. А це наша група перед випускним. А це ось мій брат зі своїми однокурсниками. Щоправда, він недовчився, кинув навчання на третьому курсі, пам’ятаєте, та все ж був вашим студентом.

— У нас великий архів, фотографії ще двадцятих років є, — повідомив  директор.

— То само собою. А ці теж треба вставити.

— Хай буде так, — погодився Михайло Семенович: — Аби гроші були.

— Будуть! — Вкотре запевнив Віктор, наповнюючи кришталеві чарки коньяком. — Давайте, Михайле Семеновичу, вип’ємо за нашу зустріч.

Розігрівшись ще двома чарками, в обох розв’язалися язики, але один одного не перебивали. Михайло Семенович почав підхвалювати Віктора, згадуючи роки його навчання в коледжі:

— Я часто згадую, як ви зі своїми однокурсниками робили кабінет електротехніки. Практично з нуля почали, а він став зразковим. На всю область! Кабінет той і зараз один із кращих.

Віктор задоволено примружився:

— Руками я працювати вмію, а ось навчатися не любив. Особливо мови, історію, біологію, математику… Пам’ятаєте, як ви мені з суспільствознавства «двійку» вліпили? А потім ще батьків викликали?

— Не пам’ятаю. Може ж, заслужено?

— Напевне, заслужено.

Віктор замовк. Зависла слизькувата тиша, почулося рипіння секундної стрілки настінного електронного годинника, шарудіння в сусідньому кабінеті. Тишу порушив Митар:

— Михайле Семеновичу… Ось що… Було б добре й доречно, коли б Наталя Мих… Миронівна присвятила мені невеличкого вірша. Як не крути, а я — депутат обласної ради. Таких випускників, погодьтеся, не так і багато у вас…

Михайло Семенович засмикав головою, наче ковтав цю несподівану пропозицію й, глянувши на Митаря, промовив:

— І це зробимо. Я сьогодні ж дам їй таке доручення.

— Михайле Семеновичу, у цьому році я взяв в оренду кілька гектарів землі. Засадив ячменем, пшеницею, городиною, розвів баштан. Отже наприкінці літа, після збору врожаю, й приїжджайте за грішми.

— А коли неврожай.

— Не хвилюйтеся, гроші будуть у будь-якому разі. Основне моє виробництво — ремонт шахтного устаткування. А там завжди «врожай».

Вони ще якийсь час допивали коньяк, за ним каву. Нарешті Михайло Сергійович зазбирався й невдовзі в супроводі Віктора Леонідовича з’явився на порозі офісу. Юрко подав машину, відчинив дверцята, привітно посміхнувся господарю. Михайло Семенович востаннє, на той день, попрощався з колишнім учнем і впав на переднє сидіння поруч із водієм.

— Порядок, — сказав він, — справа зроблена. Гроші вважай у кишені, тобто на рахунку. Їдемо.

ІV

Наступного ранку Наталя Миронівна пішла до директора міської типографії. У невеликому затишному кабінеті її зустрів сивочолий ясноокий чоловік, який тут же запропонував їй сісти.

— Ви у якій справі? — поцікавився він.

— Я з коледжу. Я вже була у вас з приводу видання книги, може, пам’ятаєте? Місяця зо три тому. Ми ще робили приблизні попередні розрахунки. Вам вітання від Михайла Семеновича.

— Дякую, дякую. — Директор типографії був сама люб’язність: — Як він почувається, давно не бачив, треба якось навідатися.  А поки що перейдемо до вашої справи.

— Розумієте, коледжу невдовзі виповнюється кругла дата, вважайте ювілей, шістдесят років.

— Ювілей і є. Як не крути, — підтакнув головний типограф міста Павло Максимович, якого колеги, однак, називали за очі «Поліграфом Поліграфовичем».

Наталя Миронівна підхопила:

— Так ось, ми в коледжі прийняли рішення видати книгу, до якої увійде історія та все краще, що створено в навчальному закладі в галузі літератури та мистецтва: нариси про кращих викладачів і випускників, літературні твори наших авторів. Своєрідний історико-літературний альманах.

— Це чудово, — Павло Максимович тепер уже зацікавлено дивився на потенційного клієнта, ледь не потираючи руки. З клієнтами останнім часом у типографії було сутужно. Раніше тут друкували міську газету, декілька заводських та шахтних багатотиражок, листівки, грамоти, квитанції. Та часи змінилися не на краще: газети різко скоротили свої наклади, а деякі редактори почали друкувати свої видання в обласному центрі, грамоти керівники підприємств й навчальних закладів почали складати й роздруковувати  самотужки на комп’ютерах. Залишилися лише квитанції та невелика кількість іншої поліграфічної продукції. Жити, звичайно, можна, але далеко не так, як ще років п’ятнадцять тому, коли директор типографії був — що той директор м’ясокомбінату. Людиною великого авторитету.

Наталя Миронівна перейшла до суті справи:

— Три місяці тому ви розрахували попередню, так би мовити, приблизну ціну. А тепер я хотіла б знати остаточну, для розрахунку.

Павло Максимович почав пояснювати формулу ціноутворення:

— Усе залежить від того, яку книгу друкувати. Який буде наклад, обкладинка, папір, скільки ілюстрацій.

Письменниця виклала аркуш паперу з даними книги. На ньому були відповіді на всі питання, які щойно пролунали з вуст Павла Максимовича. Він схопив папірець, присунув до себе великий бухгалтерський калькулятор, довго клацав його клавішами, заглядав у комп’ютер, прайс-лист, знову клацав, знову заглядав, нарешті видав:

— При такому накладі ціна одного примірника складе близько тридцяти гривень.

Наталя Миронівна, почувши таку вартість, підскочила із зойком:

— Але всього три місяця тому ви називали зовсім іншу цифру.

Директор змінився в обличчі. Куди й ділися ввічливість і діловитість. Він то червонів, то блід. Потім, майже перейшовши на крик, почав нібито пояснювати:

— За три місяці змінилися ціни на електрику, фарбу, папір. У вашій книзі додалися ілюстрації, твердою стала обкладинка, різко зросла ціна на ISBN.

— Нам можна без  ISBN.

Директор типографії почав шаленіти:

— Так? А перед законом хто буде відповідати? Ви?!!

— Наскільки мені відомо, це не карається, — спокійно заперечила письменниця-педагог.

— Хто сказав? — обличчя директора почало вкриватися червоними плямами, потім почервоніло все, за тим почали з’являтися білі, як у рисистого коня, яблука. Він перейшов на крик: — Тоді я не буду взагалі з вами розмовляти.

Тепер Наталя Миронівна зрозуміла, чому колеги прозвали свого начальника іменем булгаковського героя. Було в нього щось споріднене з Поліграфом Поліграфовичем Шариковим із «Собачого серця». Але вголос промовила:

— Мені треба порадитися, — з цими словами вона витягла з ридикюля старий, але охайний мобільний телефон «Самсунг» й набрала номер директора коледжу: — Михайле Семеновичу, я зараз у типографії. Павло Максимович запросив нову суму. Тридцять гривень за примірник. Пояснив, що додалися ілюстрації, тверда обкладинка. Може, поїхати в обласний центр?

Лише вона вимовила ці слова, як Павло Максимович став майже неосудним. Його очі вилізли з орбіт, він стрибав, із рота вилітала слина, а в куточках губ закипала піна. Він почав був орати:

— А хто, запитується, про наше місто буде думати? Про зарплати, робочі місця? — Але побачивши, що його емоції не вражають, а Наталя Миронівна почала збиратися, раптово осікся й перейшов на інший тон: — я тут подивився, в принципі можна знизити ціну до двадцяти чотирьох гривень за примірник. Може, десь у області можна знайти й нижчу ціну, гривень на шість, але поїздки, перевозки…

Знову подзвонив директор коледжу:

— Якщо знизить ціну на п’ять-сім гривень, можна погоджуватися.

Наталя Миронівна звернулася до Павла Максимовича:

— Мій шеф дає добро. Можна укладати угоду.

— А навіщо нам із угодою возитися? Ми надрукуємо, от і уся угода.

— Та ні, Павле Максимовичу, нам потрібно, щоб усе було офіційно. Так і гроші нам буде легше дістати, й ціна на видання несподівано не зміниться.

Директор типографії кинув на неї незадоволений погляд, але стримався, лише промовив:

— Хай буде так. І мені спокійніше. Скажіть Михайлу Семеновичу, нехай готує гарантійний лист на оплату замовлення. Але гроші наперед і одним платежем!

Наталя Миронівна з полегшенням, від почуття виконаного обов’язку, вийшла з кабінету.

V

Літо завжди пролітає швидко: щойно пробилася з землі зелена трава, а вже й хліб зібрали, викопали картоплю, баштани дозріли. Дивишся, а вересень у вікна заглядає. Закінчилися відпустки, пора на роботу.

Наприкінці серпня розпочалася перша в новому навчальному році нарада з приводу відзначення ювілею. Урочистості запланували на другу половину листопада. До того часу адаптуються першокурсники, ввійде в нормальне русло навчальний процес. Без особливих проблем зможуть приїхати представники міністерств, освіти й галузевого, обласних управлінь, гості з інших навчальних закладів.

Нараду, як і годиться, проводив Михайло Семенович. Після обговорення організаційних питань він звернувся до Наталі Миронівни:

— Книга до друку готова?

— Хоч завтра на верстат!

— І вірш теж?

Наталя Миронівна трохи скривилася:

— Готовий… Коротенький… Про отрока «неудобоучащого»… Жартую. Вірш нейтральний. Його можна кому завгодно присвячувати. Хочете почитаю?

— Іншим разом. Зараз і без того справ вистачає. Сьогодні треба вже здати книгу в типографію, заплатити аванс і замовити наклад. А до того заїхати до Митаря, — директор повернув голову до своєї заступниці з виховної роботи, запитав: — Як музейна кімната?

— У жовтні можна відкривати, — відрапортувала та.

— Профком, як там зі значками? — продовжував огляд директор.

Голова профспілкового комітету поклала на стіл ескіз значка, який тут же почали передавати з рук у руки. Присутні схвально відгукувалися:

— Красива річ. Гарна буде пам’ять.

Далі дійшла черга до викладачів фізичного виховання, які звітували з приводу підготовки до естафети, доповіли свою готовність до ювілейних урочистостей і вихователі гуртожитків.

Нарада здавалася нескінченною, але закінчилася й вона. Відразу директор знову звернувся до Наталі Миронівни:

— Давайте разом поїдемо до Митаря. На початку літа він мені кілька разів телефонував, запевняв, що все проплатить, а в серпні щось замовк. І на мої дзвінки не відповідає.

***

І знову вони біля, тепер уже добре знайомих, дверей офісу «Митар і К». Двері виявилися відчиненими й педагоги безперешкодно ввійшли в приміщення. Але шлях на другий поверх їм загородив кремезний охоронець у камуфляжі:

— Почекайте, будьте ласкаві, хвилин п’ятнадцять.

В приміщеннях першого поверху не було нікого, тому кроки охоронця гомінко розносилися через усі рекреації. Директор і письменниця по-сирітськи стали під сходами. Крізь шум кроків згори доносилися голоси Віктора Митаря та його секретарки.

— Квитки на літак купила?

— Так, на завтра, як ви й наказували.

— Замов одномісний люкс у готелі.

— З басейном, Вікторе Леонідовичу?

— Зараз не до басейнів. Звичайний люкс. Скільки він там коштує?

— Зараз гляну, — коротка пауза, — Одномісний… Близько чотирьохсот євро.

— В принципі терпіти можна. Замовляй.

Почувся приглушений голос охоронця:

— Вікторе Леонідовичу, там на вас унизу двоє чекають.

— Один з пістолетом, інший із носилками. Хто, телепень?

— Здається, директор коледжу, а з ним якась стара жінка.

— Так. Олено, вийди, скажи, що мене сьогодні немає. І не буде. А я саме Вовці зателефоную, хай зустрічає, пояснює.

Вгорі почулися дрібні кроки, а за десять секунд сходами почала спускатися з другого поверху та сама секретарка, худосочна дівчина з непомірно великим бюстом., Мило посміхнувшись відвідувачам, вона приязно повідомила:

— Вибачте, будьте ласкаві, Віктора Леонідовича сьогодні немає. Зранку поїхав у справах, але через кілька хвилин буде його заступник, Митар Володимир Леонідович. Зверніться в своїй справі до нього.

Михайло Семенович зробив був крок на сходи, але його окриком зупинив охоронець:

— Чекайте тут!

У цю мить відчинилися двері й на порозі постав власною персоною Володимир Митар, молодший брат Віктора, той самий, про якого старший Митар згадував у розмові з Михайлом Семенович під час минулої зустрічі.

Вовка майже не змінився: ті самі очі, що бігали по-шахрайськи, та сама, крива на лівий бік, посмішка, вічно червоний ніс, та сама згорбленість й та сама, дрібними кроками швидка хода. Увійшовши в приміщення, він різко, як автомобіль перед несподіваною перешкодою, зупинився. Косувато глянув на відвідувачів, привітався, наче сам до себе:

— Здрасьтє. Ви до мене?

— Ми, власне, до Віктора Леонідовича, — почав був Михайло Семенович і, розраховуючи, що разом з Володимиром вони піднімуться в його кабінет на другому поверсі, зробив крок до сходів, але на сходах неприступним стражем стояв охоронець. Знову озвався Володимир:

— Ні-ні, не утруждайте себе, пройдіть, прошу сюди, — він показав рукою на двері на першому поверсі з написом на червоній скляній  табличці «Черговий». Михайло Сергійович із Наталею Миронівною слідом за Володимиром увійшли до тісної кімнатки зі стандартним казенним набором меблів: стара шафа, вішалка, три стільці, стіл із несвіжою скатертиною, залізне ліжко.

Михайло Семенович зібрався був сісти на один зі стільців, та Володимир застеріг:

— Ой, не сідайте, той стілець поламаний, сядьте на той, що поруч, — він відставив стілець убік, де той відразу ж рухнув. Гості кінець кінцем розсілися, а господар усівся на ліжко.

Володимир несподівано почав скаржитися на невдачі фірми:

— Цьогоріч Віктор узяв у оренду кілька гектарів землі, землеробством вирішив зайнятися. Я його відразу ж попередив, що земля, сільське господарство — це завжди ризик: то морози пшеницю поб’ють, то снігу немає,  то ожеледиця, то ось, як у цьому році, — посуха. Врожай майже увесь загинув. А скільки туди грошей і праці пішло! — потім, ніби спохватившись, запитав: — А ви з якого приводу завітали? Тільки швидше, будь ласка, скоріше, бо я поспішаю.

Михайло Семенович відразу ж і виклав:

— Віктор Леонідович обіцяв, що профінансує видання книги…

Очі Володимира забігали ще швидше.

— Е-е… Знаєте, зараз грошей немає. Я ж казав, ми з городами прогоріли. Може, якось, пізніше. Посуха, знаєте… Може, взимку частково проплатимо… Слухайте, я дуже поспішаю…

— Але ж книга підготовлена до ювілею, а він — у листопаді… Ви  ж обіцяли, що…

— Я обіцяв?!

— Віктор. Хіба ви не одна… фірма?

— Так, ось лише тільки Віктор повернеться, до нього й підійдіть.

Михайло Семенович зрозумів, що допомоги не буде, та все ж сподівався, що десь у закуточку залишки совісті в братів таки є. Й він звернувся до Володимира:

— А ти особисто, від себе, можеш дати якісь гроші? Бодай кілька сотень.

Володимир зайорзав на стільці:

— Е… ні… Може, як зарплату получу…

Михайло Семенович повернувся до Наталі Миронівні, кивнув головою в бік виходу, й вони мовчазно залишили офіс.

***

Юрко, як завжди, коли чекав на шефа, крутився біля автомобіля: то витирав скло, то чаклував над двигуном, раз-у-раз  бігаючи за інструментом до багажника, то заглядався на колеса. Побачивши похмуро-розгублені обличчя Михайла Семеновича та Наталі Миронівни, все зрозумів і закричав:

— Ну, що я казав? Я казав же. Попереджав. Так він і дав! Розкатали губи…

Говорив він це без зловтіхи, навпаки, зі співчуттям, як говорить батько неслухам, що попри його застереженням, таки вскочили в яму з кропивою.

Дорогою ніхто з трійці не промовив ані слова, лише сопіли, немов ковальські міхи.

VІ

Водій зупинив машину на тому самому майданчику, з якого відправився ранком, за десять метрів від входу до коледжу. І саме на цих десяти метрах трапився Семен Маркович, літній, але ще міцний, колись відомий стоматолог, а тепер успішний власник ресторану. У коледжі навчалася його внучата племінниця. Побачивши директора й Наталю Миронівну, забігав і засюсюкав:

— Шановний Михайле Семеновичу, Наталочко, що сталося? Чому обидва такі похмурі?

—  Та так, Семене Марковичу, дрібна невдача, — Михайло Семенович не мав бажання говорити про свої проблеми, але стоматолог не вгамовувався:

— Ай-ай-ай. А що за невдача? Треба було відразу звертатися до Семена Марковича, — звичка говорити про себе в третій особі завелася у нього ще в стоматологічній клініці, — я б відразу допоміг. Бодай порадою.

Михайлу Семеновичу, однак, поради були непотрібні, не дивлячись на те, що він виріс і змужнів у країні рад. Зате Наталя Миронівна, знаючи, що Семен Маркович на короткій нозі з усіма керівниками міста й району, зачепилася за пропозицію допомоги, як потопаючий хапається за соломинку.  Вона аж просяяла обличчям й почала розвивати тему:

— Нам, Семене Марковичу, гроші потрібні на видання книги, багато грошей.

— Скільки ж? — поцікавився колишній медик і, почувши суму, відразу ж поліз до кишені й витяг із гаманця сотенну:

— Ось, візьміть сто гривень — усе, що при собі.

Хоча з гаманця виглядала грошова купюра з портретом Сковороди й кілька з Лесею Українкою.

— Але ви зайдіть, я ще дам.

— Коли й куди?

Той закрутився дзиґою:

— Я взагалі-то зараз їду до Одеси. Давайте пізніше. — Семен Маркович глянув на годинника й заквапився: — Запізнююсь.

Відвів очі й майже побіг геть від нав’язливої жінки.

***

Педагоги, нарешті, могли піднятися в директорський кабінет, щоб спокійно обговорити ситуацію, що склалася. Почала Наталя Миронівна:

— Ніякого розуміння про совість, я не говорю вже про честь. Знаєте, аби я була на місці Митарів, я б з власної кишені витягла кілька сотень доларів і віддала б…

— Саме тому ви витрачаєте нерви ось тут, а він — мільйонер. Кожен на своєму місці. Почекайте, ще не таке побачите. Не те що рідних батьків — власних дітей продаватимуть!

— Знаєте, а Семен Маркович виявився набагато поряднішим. Хай ніщо…

— Саме ніщо. Не поряднішим, а хитрішим. Однією сотнею й за онуку підлестив, і від нас, і від власного сумління відкупився. Та годі. Що будемо далі робити? Коли слід гроші перерахувати?

— До кінця тижня. Усю суму разом. Директор типографії сказав, що лише при передоплаті друкувати буде. Нічого слухати не хоче, кричить, слиною бризкає.

Михайло Семенович задумався, а через кілька секунд рішуче сказав:

— Що ж. Треба з книги викинути усе зайве. Митарів там, інших псевдо потенційних спонсорів, частину фотографій, тверду обкладинку замінити м’якою. Здешевити видання до мінімуму й звертатися до колективу. Хай передоплачують кожен свій примірник. Без примусу. За бажанням.

Так і зробили.

Таких історій багато. З варіаціями. Як анекдотів про коханців.

А де ж істинні благодійники, що діють за біблійним принципом: хай права рука дає так, щоб ліва не знала? Вони не перевелися на білому світі. Але зустріти їх так само важко, як перлинку серед піску. Тим вищі їх велич і слава.

Петро ГАЙВОРОНСЬКИЙ.