Поетичне слово Бориса Білаша

Немає жодного поета у світі, який би не приділяв уваги у своїй поетичній спадщині темі любові до рідного краю. Адже рідний куточок для людини — це її Батьківщина, де ми народилися, здійснили свої перші кроки у непередбачений і таємничий світ життя. Він надзвичайно важливий для кожної людини, як мати для дитя. Тільки-но пригадайте слова видатного українського поета Василя Симоненка: «Все на світі можна вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину!».

Читаючи поезії про рідний край, ми відчуваємо гордість за рідну землю та її талановитих поетів. Чарівний світ літератури допомагає зовсім інакше, через призму бачення письменника, поглянути на зовнішній світ, замилуватися ним і відчути гордість за те, що ти народився саме на цій землі, живеш тут, де незабаром будуть жити твої діти й онуки.

Донеччина багата іменами визначних письменників, які залишили вагомий слід у розвитку літератури нашого краю. Серед них: Борис Грінченко, Спиридон Черкасенко, Степан Васильченко, Володимир Сосюра, Леонід Талалай, Василь Стус, Галина Гордасевич та багато інших. Деякі з них приділяли увагу шахтарській тематиці, інші — історії рідного краю, а треті — пейзажній та інтимній ліриці.

Одним із талановитих поетів Донбасу є Борис Федорович Білаш. Його незабутні поезії примушують нас не тільки замислюватися над сенсом життя людини, а й виховують почуття патріотизму, повертають читачів до історичних коренів, вражають красою поетичного слова.

Борис Білаш — багатогранна, яскрава і цікава особистість: поет, спортсмен, депутат Верховної Ради України, має звання Герой України «за видатний особистий внесок у збагачення національної культурно-мистецької спадщини, багаторічну плідну діяльність». З 1974 року — член Національної спілки письменників України. Крім суспільно-політичної роботи, поет багато уваги приділяє розвитку нашого краю, зокрема його цікавлять проблеми Сіверського Дінця, екології тощо. Живе слово поета залишає незабутній слід у серці кожної особистості. Адже на думку митця, слово — це інструмент, який потрапляє прямо у душу людини. Кожний рядок його поезії вміщує ціле життя, яскравий кінофільм. Творчість Білаша — глибоке джерело, яке письменник наполегливо доносить до молодого покоління сучасної України. У його віршах ми бачимо минуле, теперішнє і майбутнє.

Борис Федорович Білаш народився 1 серпня 1941 року на руднику Чирагідзор Ханларського району Азербайджану. У 1944 році родина письменника переїхала до Донбасу. Борис Федорович зростав у шахтарській родині, мав важке дитинство, пізнав будні війни. Навчався у Горлівському гірничому технікумі, деякий час працював у шахті, де отримав перші уроки життя, особливі випробування й незабутній досвід.

Щемливе, зворушливе забарвлення надають творчості поета вірші про рідний край. Бориса Білаша називають співцем Святогір’я. Немає жодного куточка у цьому місті, яке б не помітило пильне око письменника-земляка:

Как будто с дымной мощью споря

Заводов, шахт, — езды с часок —

и вас приветит Святогорье,

Донбасса чистый уголок.

Дубов плечистостью могучей

Среди прохлады луговой,

Монастырей на дикой круче

И величавою рекой.

И православной силой духа,

К нам исходящей из веков,

И дивной благостью для слуха —

Певучестью колоколов,

Водой живительной в криницах

И, глядя на Успенский храм,

Поймешь — нельзя не поклониться

Святым, намоленным местам.

(«На поклон»)

Як рідного сина, радо зустрічає поета мальовнича природа рідного краю. Особливе натхнення приходить до Бориса Білаша після перебування на Святогірській землі, поет знаходить душевну рівновагу. Адже тут пройшло його дитинство, у Богородичному має творчу дачу, у цих краях у нього чимало друзів:

Я в Святогорск по осени махну,

Где утром сосны плавают в тумане.

И в желтую зароюсь тишину

Еще не облетевшей глухомани.

И лучшего ничего нет, чем в ночи

В избушке одному до зорьки ранней

Сидеть у прогорающей печи,

Укутавшись в дымы воспоминаний.

(«Святогорье»)

Борис Білаш душею відпочиває біля берегів Дінця. Без улюблених краєвидів, рідного повітря поет довго не може витримати суєту мегаполіса:

От суеты одно лишь средство:

Рюкзак за спину и — бегом

Туда, где прогорело детство

До тла в закате огневом.

И там, на светлом пепелище

Услышать, как из давних дней

Опять очнется и засвищет

В кустах сирени соловей.

(«Истоки»)

Бориса Федоровича постійно кличе до себе Святогірська земля, чарує й омолоджує своєю красою живописна природа міста, навіть уві сні поет відчуває сплеск Дінця і засинає під шелест зорепаду:

Уснуть под шорох звездопада,

Услыша, как под всплеск Донца

Коснется мягкая прохлада

Помолодевшего лица.

(«Истоки»)

Борис Федорович є автором гімну, присвяченого Святогір’ю, він є Почесним громадянином цього міста. Природі та людям Святогірського краю письменник присвятив збірки своїх віршів «Живая тайна Святогорья» (1990), «Молчание добра» (1997), «Доколе, Родина?» (1999), «Поклон» (2002), фотоальбом «Святогорье» (2002).

Борис Білаш не з тих письменників, які голосно кричать про проблеми нашого сьогодення. Він говорить голосно, однак тихо, використовуючи при цьому зворушливі образи природи. На думку поета, для того, щоб тебе почули, треба закладати тишу у свої вірші, використовуючи при цьому тісне спілкування з природою.

Насамперед письменника цікавить простота і глибина поезії. Він пройшов школу класиків. Ще з дитинства зачитувався творами Пушкіна та інших видатних діячів української і світової літератури.

Білаш має вищу освіту, у 1964 році закінчив Харківський педагогічний інститут, а у 1974 — Літературний інститут ім. М.Горького у Москві за спеціальністю «Поезія». Довгий час працював викладачем у Донецькому політехнічному інституті. Активно співпрацював з творчою молоддю нашої області. Майстер спорту з класичної боротьби.

Багато поезій митця покладено на музику. Борис Федорович є автором гімну Донбасу. У співпраці з донецькими композиторами він створив цілий ряд українських та російських пісень, які часто лунають на радіо й телебаченні.

Поет-земляк має декілька нагород від православної церкви, зокрема орден преподобного Нестора Літописця. Заслужений працівник культури України. Лауреат всеукраїнського конкурсу «Золота фортуна», обласної премії ім. В.Шутова. Тривалий час керував обласним літературним об’єднанням.

Свої вірші Борис Федорович пише російською мовою. Він є автором більше 20-ти поетичних книг, серед яких: «Марш-бросок» (1969), «Гонг» (1973), «Зажги снега» (1976), «Вкус борьбы» (1979), «Я живу!» (1985), «Славяногорье», «Щедроздравье», «На дальние костры» (1980), «Из убойного» (1999), «Живая тайна Святогорья» (1990), «От прометеева огня» та ін.; книги прози «Степной Антей» (1983); видав два поетичних фотоальбоми у співавторстві з відомим фотомайстром В.Пащенком. Разом із цим у поета є чимало гумористичних віршів, творів для дітей. У його поетичній спадщині присутня пейзажна, військова лірика, багато поезій присвячено історичній тематиці, спорту, студентству й жінкам.

Поезії Бориса Білаша цікавлять сучасного читача, передають життєвий досвід митця, зворушують своєю простотою й глибиною водночас.

Ірина МЕРКУЛОВА.

Викладачка першої кваліфікаційної категорії Слов’янського коледжу Національного авіаційного університету.

м. Слов’янськ.