Повертаючись до надрукованого. Допис чи «донос»?

Звичайно ж, на допис у газету, що віддає доносом на минуле і сучасне, а не об’єктивною їх оцінкою, ще дадуть гідну відповідь і чорнобильці, і дисиденти, і діти війни, і депутати-дружківці, і земляки-слов’янці. Я не належу до вищеназваних категорій, але мене, як українця, найбільше вразило те, з яким неприхованим презирством, витонченим цинізмом автор висловлюється на адресу свого рідного (судячи за його прізвищем) народу, до тих, хто віддав своє життя за незалежність України, зокрема його «розвінчальна» писанина про нашого земляка Олексу Тихого.

Прочитавши вищезгаданий матеріал, пригадав, як два роки тому ми, члени Товариства Олекси Тихого, разом із групою телевізійників-журналістів із «УТ-1» побували у рідній Олексиній Їжівці. Довго розмовляли із його колишніми сусідами, ровесниками. І що неприємно вразило: і досі ці сивочолі добродії вірять у запущені колись відповідними службами плітки про Тихого — ворога народу. Пошепки (певне, за звичкою) нам розповідали, що, мовляв, баян слугував Олексі за рацію (?!), що він був агентом іноземної розвідки з солідною «долярною» оплатою.

Проте сільським дядькам, щедро нашпигованим свого часу радянським пропагандистським наркотиком, сьогодні ще можна пробачити, бодай, зрозуміти. Та як розуміти, коли подібна ахінея виходить з-під пера, начебто, інтелігента, освіченої людини, певною мірою, Олексиного колеги-педагога?!

Після тих відвідин Їжівки мені написався триптих-верлібр, який на разі, гадаю, і послугує зваженою відповіддю на вельми емоційний, горезвісний лист. Подальшу дискусію з його автором виключаю. Завелика честь!..

Прозаїчний триптих про Олексів баян

На рідному шкільному подвір’ї

заповзято виграє Олексів баян

запальну українську мелодію.

Гопакують чуйні пальці

молодого світлоокого вчителя

на чорно-білих кружальцях баянових!

Весело і вільно дітлахам

на великій шкільній перерві,

щиро і широко виграє Олекса –

їм на радість і.. на пам’ять.

У натоплених їжівських хатах

за смачним домашнім борщем,

за чарчиною смердючого самогону

розжовують сусіди-односельці

повільно останні новини,

підібрані у місті на базарі:

— Чули, куме, що розповідають люди

про нашого вчителя Тихого?

Казали їм ті, що їм казали,

що то він не на баяні грав,

що то він морзянку вибивав,

що він усі наші таємниці

за бугор таким макаром передавав!

— Отакої! А дітьми нашими, бач, іуда,

для конспірації прикривався!

Певне, від того і зиск великий мав,

мабуть, у долярах платили?!.

Старенький Олексів баян

його колишні учні,

які ще пам’ятають,

як він гарно грав

на шкільних перервах

і на вільних уроках

серед рідного степу,

дивом знайшли

у напівзруйнованій батьківській хаті,

між недоперевірених учнівських зошитів…

Нині він,

старенький Олексів баян,

стоїть у куточку музейної тиші:

стоїть він — самітній і безголосий,

відпочиваючи від пліток…

Але місцевий охоронник,

ровесник вчителя-баяніста,

що так і не дограв свою пісню,

скрипучим від старості

і підозри голосом

за черговою чаркою оковитої

налякано, але по-філософськи

ділиться зі своїм кумом-сусідом:

— Буває, вночі

хтось на ґудзиках баяну

вибиває морзянку…

Певне, то Олекса відправляє у Всесвіт

якісь дуже важливі, тривожні

повідомлення з України…

І ще про одне. Не може не дивувати унікальна пам’ять дописувача зі Слов’янська. Майже після півстоліття він цитує слова сина Олекси — Володимира, використовуючи при цьому «пряму мову» останнього. Невже вчитель нотував розмову зі своїм учнем, заносив її у записник? А коли так, то з якою метою?..

Юрій ДОЦЕНКО.

Письменник.

м. Донецьк.