Я — син Поділля. Це про мій край писала Леся Українка: “Краса України, Подолля!”.
Тут, у цьому благословенному краї, я народився, тут пішов до першого класу, та й свої перші вчительські кроки зробив в одній із подільських шкіл.
З колиски я всотував історію, культуру, звичаї й мову подолян — складову частину українського етносу, пишався долею, що випала мені від Всевишнього, думалося, що й надалі так буде скрізь і завжди… Якби ж то так…
Ішов 1947 рік. Уже перші дні перебування на філологічному факультеті Чернівецького університету показали: тут українська мова присутня хіба що на відділенні української мови й літератури.
Ще гірші справи зустріли мене на “мовному фронті” в Маріуполі. Пригадую перший крок у цьому індустріальному і такому незвичному мені краї. Як молодий фахівець я написав у міськВНО заяву, заповнив аркуш обліку кадрів, додав до нього автобіографію. І все, як годиться, державною мовою. Інспекторка, яка вела кадрові справи, не наважилася навіть узяти до рук мою писанину. З невдоволеним виразом на обличчі вона просичала: “Возьмите ЭТО… Перепишите как положено!..”.
Йшли роки — п’ятдесяті, шістдесяті… В умовах суцільної русифікації і я поступово ставав російськомовним, і досить успішним: мої нариси й замальовки зі шкільного життя, педагогічні роздуми йшли на “ура” в “Приазовском рабочем”, “Донецком комсомольце”, “Учительской газете”, журналах “Народное образование”, “Воспитание школьников”… Невдовзі на пропозицію “Учительской газеты” я, крім роботи у школі, став позаштатним кореспондентом центральної вчительської газети по Донецькій області.
***
Так би, напевне, усе на цьому й скінчилося. Але одного разу, це було року 1964-го, майже два місяці ми всією сім’єю відпочивали на дачі знайомих на Рязанщині, неподалік Константинова, батьківщини Сергія Єсеніна. І тут з вуст рязанських молодиків, що ранком розносили дачникам молоко, я вперше почув справжню, з глибоким історичним підґрунтям, російську мову. Яка ж це була красива мова! Вслухаючись у її мелодію, я ніби пив парне, щойно з-під корови, молоко, пив і не міг угамувати свою мовну спрагу! Тут до мене зовсім по-іншому прийшла поезія Сергія Єсеніна, я наче доторкнувся до джерела її могутньої силі.
День у день я мандрував селами того краю, вслухався в милозвуччя народної говірки, милувався різьбою по дереву, що прикрашала тамтешні оселі.
Ось тут, на Рязанщині, мені, подолянину з діда-прадіда, уперше стало соромно. Я зрозумів, що донецький мовний суржик нічого не має спільного з мовою росіян центральних губерній. І мої друковані опуси, що навіть не раз відзначалися на різних творчих конкурсах, — то наче квітки, зроблені з паперу: вони були яскравого кольору, але без запаху, безплідні, мертві від народження… У них не відчувалась історична глибина мовної культури росіян. Її й не могло бути, бо це те, що відкладається століттями в підсвідомості роду, поступово накопичується й передається з покоління в покоління.
Я ж був у полоні примітивного мовного суржику, а у нього, через різні історичні обставини, тут, у Приазов’ї, не було коріння.
Згодом я вичитав в одній науковій праці з мовознавства: для того, щоб засвоїти чужу мову на творчому рівні, потрібно не менше чотирьох поколінь жити в певному мовному оточенні.
І я запитав себе: “Що ж ти, нерозумне дитя тепер уже донецького краю, наробило, відцуравшись у своїй журналістській і літературній творчості від матусиної мови? Подумай, бо ти скоїв великий гріх. Але в тебе з’явився чи не єдиний шанс змінити щось на краще. Скористайся ним… Іди й вклонися в ноги рязанським бабусям, що напоумили тебе… Подякуй їм за науку!”.
***
Здавалося, що всі проблеми вирішені… Якби ж то так! Проблеми, вишкіривши зуби, оточили мене з усіх боків, вони боляче кусалися…
Приїхавши в Маріуполь, я засів за своїм робочим столом, щоб написати добірною українською мовою нарис, який був мені раніше замовлений. І не зумів! На столі з’явився російсько-український словник. Це вже була трагедія. У моїй мовній пам’яті обірвалася нитка, що зв’язувала мене з життєдайними мовними джерелами мого роду! Потрібні були кілька років каторжно-солодкої праці, щоб відновити свою творчу фактуру. І ось прийшла перша обнадійлива звістка.
Не знаю, яким чином моя книжка “Колиска земської народної школи. Сторінки біографії Миколи Олександровича Корфа” потрапила до рук Івана Михайловича Дзюби, академіка, доктора філологічних наук, професора. У моїй уяві це був мовний суддя найвищої категорії. Іван Михайлович прочитав мою скромну працю і написав листа своїм знайомим у Маріуполь. Там були такі рядки: “Хто такий Павло Мазур? Я прочитав його книжку “Колиска земської народної школи”. Дуже цікава. Написана кваліфіковано, гарною українською мовою. Шкода — тираж мізерний, але це тепер типово для більшості видань…”.
За шістдесят років літературно-творчого життя я отримав чимало нагород різного ґатунку, але доброзичливий відгук на мою книжку Івана Михайловича Дзюби — то найдорожча, найвища для мене нагорода, то свідчення того, що я повернувся в мовне лоно свого народу.
***
Ні, я нікого й ні до чого радикального не закликаю, тим більше не хочу кинути тінь на мову російського народу. Кожен “блудний син” в умовах панування у тому чи іншому регіоні мовного суржику має пройти свій тернистий шлях. У мене він склався таким, як я розказав на сповіді. А читач, ознайомившись з моїми нотатками, зробить для себе, якщо в тому буде потреба, свій висновок.
…Я ще й ще раз припадаю до ніг рязанських жінок, знову читаю й перечитую з насолодою вірші їх вихованця Сергія Єсеніна. Усі вони, не підозрюючи того, вивели мене з мовних манівців на шлях до рідної мови, якою, переливаючи її у своє дитя, співала над моєю колискою матуся — Подільська Мадонна.
Павло МАЗУР.
Учитель, краєзнавець, письменник.
м. Маріуполь.
Ще схожі публікації:
День Перемоги мешканці Шахтарська святкували разом з учасниками відкритого фестивалю кнопкових інструментів Воєнні пісні разом з художніми колективами з різних куточків нашого краю виконували ...
Сепаратизм на Донбасі в розпалі був у чотирнадцятому- п’ятнадцятому роках. Зараз наче трохи притихли, перейшли на шепіт, кукуються в шпаринах, наче таргани, а все ж не полишають своєї брудної справи. ...
Під девізом "Сіверський Донець — ріка нашого життя!" у Слов'янську вп'яте проведено День нашого головного постачальника життєдайної вологи Його програма була дуже об'ємною, на її виконання знадобилос...
Ми вступили у третє століття від дня народження Михайла Петренка (1817- 1862), українського поета-романтика, автора слів поетичного твору, який став відомою піснею «Дивлюсь я на небо…». Саме пісня й з...
Серед найбільш обговорюваних тем сьогодення в Україні є пенсійне забезпечення, нововведення в пенсійне законодавство та все, що з цим пов’язане. Відповіді на актуальні питання в студії Медіа...
Такі люди вселяють віру в незнищенність України. Хоча, зазвичай, їх можна щодня бачити поруч і не звертати при цьому жодної уваги. Зате у важкий час історичних випробувань такі люди відразу стають пом...
