Сосюра повертається в бронзі

У Дебальцевому незабаром постане пам’ятник видатному поету. Конкурс скульпторів виграв майстер із Запоріжжя Борис Чак, відомий створенням бюстів Шевченка, Ахматової та Цвєтаєвої, а також Сталіна у столиці українського козацтва.

Про те, що на своїй малій батьківщині Володимир Сосюра залишається не увічненим, як того заслужив, ми писали неодноразово і звертали на це увагу влади і громадськості. Але при цьому “Донеччина” активно пропагували творчість класика: зі своїх сторінок ми друкували спогади про поета, розвідки про його діяльність. Один лише перелік матеріалів, які побачили світ у нашій газеті, займе чимало місця.
Особливою активністю відзначався полум’яний прихильник творчості В.Сосюри доцент Слов’янського педуніверситету і керівник облорганізації краєзнавців Валерій Романько. Завдяки його зусиллям був досліджений факт відвідин поетом Слов’янська, зустрічей зі студентами. Саме Валерій Іванович добився встановлення в інституті пам’ятної дошки на честь Сосюри. Тоді ж розглядалася пропозиція щодо присвоєння Слов’янському педінституту імені поета, але, на жаль, не знайшла підтримки в Кабінеті міністрів.
Між тим, ще до 100-річчя поета в 1998 р. Валерій Романько проклав місточок спілкування із сином класика – Володимиром Володимировичем, а вже через кілька років читачі “Донеччини” ознайомилися з його спогадами про своє життя. Що цікаво, у 60-х роках минулого століття Володимир Сосюра-син проходив студентом журналістську практику в “Радянській Донеччині”. І ось у 2002-му у чотирьох номерах нинішньої газети вийшла його сповідь під промовистою назвою “Доле моя, чорно-біла”.
Оприлюднивши вистраждані рядки поетового сина, ми просто робили свою справу, як могли, пробивали броню байдужості нашої влади до славетних співвітчизників. “Не до Сосюри зараз”, – відмахувалися чиновники різних рангів, посилаючись на кризу, обвали гривні, підготовку то до чергових доленосних виборів та до Євро, то ще до чогось, на їх погляд важливішого.
Яскравою ілюстрацією до такого висновку стала дня мене зустріч у вузькому колі кількох обласних редакторів з Президентом України Віктором Ющенком у його резиденції. Було це далекого вже 2008 року, коли тодішній гарант воював проти ймовірної коаліції БЮТ і ПР, просував країну до ЄС, а на розтяжках київських вулиць тиражувався слоган Володимира Сосюри “Любіть Україну!”. Так от, після офіційної частини, яка транслювалася наживо “5-м каналом”, присутні накинулися на Віктора Андрійовича хто з чим. Одна з колежанок просилася сфотографуватися з гарантом окремо від інших, редактор з Черкащини і, здається, Шевченківський лауреат, просив президента подарувати йому авторучку, ще хтось прагнув просто автографа. Скориставшись невеликою паузою між прохачами, я вручив Віктору Андрійовичу дві книги, які спеціально захопив із собою, зокрема щойно видану “Гірку пам’ять” про Голодомор на Донеччині. Отримавши такого несподіваного подарунка, президент наче ожив і, роздумливо гортаючи сторінки, сказав: “Так у вас це було, особливо лютував один чекіст, як же його прізвище?..”. Зрозумівши, що формат зустрічі до глибоких екскурсів не спонукає, я вручив ще одну, щойно видану власним коштом “Наш рідний край” Валерія Шептухи та автора цих рядків. Віктор Андрійович узявся гортати, а я не втримався від коментаря: “Ми зібрали нариси і згадки про наших земляків. Тут і про Василя Стуса, Михайла Петренка, який написав “Дивлюсь я на небо”, і про Володимира Сосюру… До речі, йому досі немає пам’ятника на Донбасі”, – продовжив, дивлячись в очі президента, а він не реагував ніяк. Він чув, але, здається, його і не було, він промовчав, але ж і я не міг тиснути на гаранта. Очевидно, Віктор Андрійович подумки був десь там, у борні за владу, за цим улюбленим заняттям справжніх українських політиків.
Власне, у мене не було ілюзій тоді й немає тепер стосовно прагнення наших президентів ініціювати створення пам’ятників поетам для епох. Не помічалося такого бажання ні в першого гаранта, ні в його наступників. “Їм би, сердешним, про себе і своїх чад встигнути подбати”, – закралася крамольна думка. І тут же згадалося, що володарів духу українці все-таки вшановують, але ініціатива завжди йде знизу, тобто рішення ухвалює місцева влада. Звісно, під впливом громадськості.
Так, приміром, у Харцизьку взимку з’явився пам’ятник російському письменнику Антону Павловичу Чехову, у Слов’янську клопотанням краєзнавців із Валерієм Романьком на чолі закладається пам’ятний знак Михайлу Петренку, у Красноармійську є надія на перший у цьому шахтарському місті бюст Великому Кобзареві.
Дуже добре, що і в Дебальцевому нарешті крига скресла: провели конкурс і обрали ескіз, пообіцяли виділити 800 тисяч бюджетних грошей. Кажуть, макет сподобався і правнуку поета Олексію Сосюрі, який останніми роками активно опікується увічненням пам’яті славного прадіда, постійно приїздить на поетичний фестиваль “Срібні дзвони”.
Ну, а на те, що автором пам’ятника В.Сосюрі обрали творця бюста Сталіна біля Запорізького ОКПУ, можна або не зважати, або сприймати як і ще одну гримасу трагічної української історії. Адже особисто Сталін давав вказівку 1951 року статтею в “Правде” знищити Володимира Сосюру за його вірш “Любіть Україну”. “Дочитався таки вусатий вождь! І вдарив у саме серце України”, – написав у своїй книзі спогадів Павло Загребельний (“Думки нарозхрист”, 1998), відзначаючи, що знаменитого вірша поет написав у 1947 році, а цькування Сосюри і погром усієї української літератури почалися через чотири роки.
Насамкінець не можу не згадати земляків, які своєю творчістю примножують славу Володимира Сосюри. Це, зокрема, поети, члени НСПУ Станіслав Жуковський, Іван Білий, Юрій Доценко, Віталій Павловський, журналіст і краєзнавець Валерій Шептуха, пісняр із Маріуполя Григорій Кабанцев, Іван Приходько із Донецька та інші. У тому, що Сосюра повертається у бронзі на малу батьківщину, є часточка і наших спільних зусиль.
А в січні 2013 року поету вже 115!