Стежки, як доля на долоні

Сучасне суспільне життя Донеччини важко уявити без постаті Анатолія Власенка — військового, громадського діяча, козацького генерала, краєзнавця, поета. Людини талановитої фактури, неповторній у своєму дійстві. Він є такою натурою, яка, співвідносячи свій внутрішній світ, свої почуття і переживання зі світом навколишнім, шукає в останньому співзвучне собі, те, що відповідає станові душі, що виражає світ загалом. В аурі його товариства завжди почуваєшся зручно й затишно. Він ставиться до співрозмовника з особливою, по-власенківському вишуканою увагою, спричиненою його вродженою внутрішньою культурою. Його життєвий шлях, карколомні перипетії та зигзаги долі — то захоплива, багатюща на події історія, що могла б стати розкішним матеріалом для розлогого епічного полотна.

 

Анатолій Дмитрович народився 27 липня 1952 р. на Сумщині, але дитинство пройшло на Волині, де його батьки вчителювали.

Після закінчення семи класів сім’я Власенків знову повернулася на Сумщину. Там, у древньому Путивлі, Анатолій закінчив середню школу із золотою медаллю і вступив до Харківського авіаційного інституту. “Тато просив добре вчитися і пам’ятати, якого я роду-племені”, — пригадує Анатолій.

А коріння родоводу Власенків сягає козацької доби і проросло з гілок відомого роду Кочубеїв, представники якого займали значні посади козацької старшини. Уже потім, через багато літ, Анатолій Дмитрович глибше досліджуватиме генеалогічне дерево свого роду і дізнається, що Кочубеї — український, дворянський рід. Як свідчать матеріали з Вікіпедії (вільної енциклопедії), онук засновника роду Василь Кочубей був генеральним писарем, його син — генеральним обозним, а потім і членом малоросійської колегії. Віктор Павлович Кочубей одержав у 1799 р. графське, а в 1831 р. князівське достоїнство Російської імперії. Рід князів і дворян Кочубеїв був внесений до V і VI частин родовідної книги Полтавської, Чернігівської і Санкт-Петербурзької губерній.

Дід по лінії батька Дем’ян Власенко служив у гусарському полку царської армії (куди був призваний 1912 р.), брав участь у бойових діях на фронтах Першої світової війни. Відзначився в боях під Варшавою та на Галичині. Примножив ратну славу роду і батько Анатолія — Дмитро Дем’янович Власенко. Бойове хрещення отримав у 1943 р. при форсуванні Дніпра. Під важким артилерійським обстрілом ворожих гармат та мінометів, безперервних нальотів ворожої авіації будував переправу через головну українську ріку. За мужність і відвагу був нагороджений медаллю “За бойові заслуги”. Потім саперний батальйон Дмитра Власенка будував переправи через Десну, Дніпро, Уж, Стир, Горинь, Західний Буг, особливо відзначившись у битвах за форсування ріки Нейсе. За успішне виконання бойових завдань у роки Великої Вітчизняної війни молодший командир Дмитро Власенко нагороджений орденами Слави II і III ступенів. У мирний час за визначні досягнення на педагогічній ниві був нагороджений орденом Леніна.

Де б потім не перебував Анатолій Дмитрович, він завжди пам’ятав мудрі батькові настанови. І коли працював майстром на київському заводі “Арсенал”, і тоді, коли зробив крутий поворот у житті, обравши військову службу та п’ятнадцять років бездоганно відслуживши в органах КДБ та СБУ. І тоді, коли мужньо став до лав ліквідаторів найбільшої у світі техногенної катастрофи на ЧАЕС як оперативний співробітник управління КДБ УРСР по Києву та Київській області.

Уранці 26 квітня 1986 року майор А.Д. Власенко знаходився у своєму службовому кабінеті у Васильківському райвідділі УКДБ. Зранку йому зателефонував начальник відділу міліції й запитав, що він чув про події на ЧАЕС, куди вночі виїхали пожежники з Василькова. “По лінії КДБ навіть наші співробітники ніякої інформації не отримували. І спершу тривогу колеги сприйняв спокійно, адже пожежі на ЧАЕС виникали і раніше”, — згадує Анатолій Дмитрович. Він так само добре пам’ятає першотравневу демонстрацію у Василькові, етап Велогонки Світу в Києві. І це в той час, коли існувала реальна загроза ще двох ядерних вибухів. Адже під зруйнованим реактором знаходився величезний резервуар із водою для його охолодження, і якби основа реактора не витримала, провалилася у воду, то стався б тепловий вибух із непередбачуваними наслідками.

У його пам’яті й досі виникають епізоди паніки на Київському та Дарницькому залізничних вокзалах, хоча для жителів Києва офіційно евакуація не оголошувалася. “З 25 травня по 4 червня 1986 року мені довелося виконувати обов’язки начальника Прип’ятського міськвідділу УКДБ, старшого оперативної групи КДБ УРСР на ЧАЕС. Картина у 30-кілометровій зоні, де доводилося щодня бувати, вражала — величезна кількість військової техніки і майже нічим не захищені військовослужбовці та інші ліквідатори наслідків аварії. Дивно, але під час перебування в зоні аварії ми, працівники КДБ, ніяких медичних обстежень не проходили, за винятком здачі крові на аналіз наприкінці терміну перебування. Будь-яких препаратів, що захищали б від радіоактивного випромінювання, ніхто не мав, індивідуальні дозиметри були недосконалими, тому ними не користувалися. Пізно ввечері, після 14-16-годинного робочого дня, відвідували сауну на місці нашої дислокації у піонертаборі “Казковий”, а після неї — по 100 грамів горілки “на брата”. Можливо, ці 100 грамів і рятували нас від важких наслідків радіоактивного опромінення”, — говорить А.Власенко.

Проте у 1993 році все ж довелося звільнитися з військової служби у запас за станом здоров’я…

Досвідчений офіцер, полковник запасу А.Д. Власенко поринув у громадську діяльність. Добровільно звалив на себе обов’язки голови Донецького обласного осередку Асоціації соціальної підтримки і захисту співробітників спецслужб України “Співдружність”, яке очолює вже понад 15 років. Він — член Донецької обласної ради ветеранів, Всеукраїнської ГО “Союз Чорнобиль України”, з 2006 по 2010 рр. був депутатом Донецької міськради. Член НСЖУ та дійсний член Міжнародної академії безпеки життєдіяльності.

Держава гідно поцінувала служіння Анатолія Власенка людям. За постійну турботу про долю чорнобильців він нагороджений Почесною відзнакою МНС України та вищими відзнаками ВГО “Союз Чорнобиль України” — орденами “Чорнобильський хрест: Мужність. Честь. Гуманність” та “Герой-рятівник”. У 2002 р. за вагомі трудові здобутки, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, нагороджений орденом ” За заслуги” ІІІ ступеня. А 2008 р. за значний внесок у зміцнення обороноздатності України, мужність і самовідданість, виявлені під час виконання військового, службового обов’язку, патріотичне виховання молоді став лицарем ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Крім багатьох медалей України та колишнього СРСР, А.Д. Власенко за духовність та патріотизм нагороджений двома орденами Української Православної Церкви.

Він постійно шукає чистих душ, споріднених з ним. З особливою теплотою згадує зустріч у 1987 р. з майбутнім Гетьманом УРК Анатолієм Шевченком під час служби в органах КДБ: “Тоді ще ми були майорами, мали свої відповідальні ділянки роботи. Пізніше, коли звільнилися зі служби, разом мріяли створити організацію, яка б діяла на принципах духовності й патріотизму. У 2002 р., при зустрічі у Києві, Анатолій Шевченко сказав: “Можеш привітати: ми зареєстрували “Українське Реєстрове Козацтво”. Запропонував посаду отамана Донецького міського товариства УРК”. Організаторського досвіду колишньому кадровому офіцерові не бракувало. І вже невдовзі Донецький осередок УРК став одним із найдієвіших в Україні. Його безкорисливість, щедрість не мають меж. Він відчуває радість і насолоду, коли сам дає, дарує, не чекаючи нічогісінько навзаєм. Багатий спадок передав Анатолій Дмитрович своєму наступникові, коли громада Донецька надала йому депутатський мандат. Але навіть перебуваючи у міський раді, зв’язків із УРК не поривав — був радником, а згодом став заступником Гетьмана УРК з особового складу.

Окремої розмови заслуговує поетична творчість козацького генерала. Як відомо, усе пізнається в порівнянні. Тож, коли ми читаємо збірку лірики “Посвята Україні”, мовби розірвалося намисто: посипалися рядок за рядком, світло перегортало сторінки…

Я дарю Слово людям від серця, як бджілонька-мати,

Щоб їх душі від скверни і горя повік зберегти!

Ці — цілющі слова, що приніс віщий Фенікс до хати,

Мовби хліб в м’ясоїд, у малі і великі пости.

Тут не віє бездум’ям: тут слова твердої породи — найвищої і найвишуканішої. Митець веде нашу уяву й увагу лезом бритви нинішньої епохи, якоїсь осібної віртуальності й доступного усвідомлення: є цінне, а є безцінне; є минуле, а є — непроминальне; є земне, а є — позаземне, вічне, незбагненне, недосяжне:

Мова моя — кольорове намисто;

На роксколанці кришталем горить!

Я — УКРАЇНЕЦЬ! Слова мої чисті!

Боже мій, дух піднеси хоч на мить!

Анатолій Власенко завжди був і залишається не лише людиною мислячою та творчою, а й патріотом України, незвичайною особистістю. Він із тих людей, які не зраджують життєвим принципам. Для нього це — Україна, Донеччина, козацтво, родина, друзі…

І сьогодні ще важко мені, бо, як свічка, згоряю!

Та вже бачу новітні світи, Україну — навік молоду,

Де наш вільний народ пісню-долю співає.

Так судилося нам, українцям, у славнім роду!

Життєвий материк Анатолія Дмитровича через те й запрограмований на довголіття, що випромінює добротворче начало, людяність, милосердя, поривання до високого й світлого, неприйняття всього, що від лукавого та облудного, а найголовніше — усе перелічене становить серцевину суть єства самого козака-реєстровця. На високогір’ї віку він має повне право сказати, що не розминувся з правдою. Ні в повсякденні, ані в жодному слові, що вийшло з-під власного серця!

Анатолій Власенко є не рядовим нашого покоління, а стоїть у числі провідних його постатей, що каталізували життя Донеччини й надали йому тих форм, в яких воно й триває і йде далі у майбуття.

Нехай же примножуються Ваші благословенні труди і дні, дорогий ювіляре! Бережи Вас Господь.


Олександр ГРОСОВ.

Голова Донецької міської організації Національної спілки краєзнавців України, підполковник УРК.

м. Донецьк.

 

У День ювілею Анатолія Дмитровича Власенка долучаємося що численних привітань. Здоров’я і наснаги на багато творчих років!

Редакція, друзі.


 

Ще схожі публікації:

Ми пам'ятаємо тебе, Тарасе!
Усний журнал з такою назвою підготували до Шевченківських свят студенти 8-10 класів Маріупольського міського ліцею. Вони прочитали його на відкритому уроці, який проводила керівниця кафедри «Українськ...
Дорогами пам’яті Віталія Павловського
Нещодавно в Києві в Будинку НСПУ відбулася презентація нової збірки поезій донеччанина, який, як і багато інших, змушений був покинути рідне місто – Віталія Павловського. Книгу «Дороги пам’яті» склали...
УКРАЇНСЬКІ ДАЦЗИБАО
У Покровську (Красноармійську) деякі багатоповерхові будинки художники-волонтери з Дніпропетровщини прикрасили національним орнаментом, портретами українських патріотів та цитатами з їхніх творів. Так...
СЛОВ’ЯНСЬК- СТАНЦІЯ ІСТОРИЧНА
    Ім’я Віктора Скрипника, ветерана журналістики, Почесного краєзнавця України добре відоме нашим землякам. З-під його пера вийшли сотні статей, десятки книг про історію Слов’янщини, про відомих л...
НОТАТКИ ПРО МЕДІА СХОДУ
НОТАТКИ ПРО МЕДІА СХОДУ   ЯК ПОБАЧИТИ СИСТЕМНУ ПРОТИДІЮ ВОРОЖІЙ АГРЕСІЇ   ТЕЛЕВЕЖА ЯК СИМВОЛ   Зовсім не помпезно, а якось, навіть, буденно завершилося спорудження важливого об’єкта в потрібному ...
ПОКРОВСЬКИЙ ЛІТФЕСТ
Нещодавно відбувся І Всеукраїнський «Покровський літфест». До Покровська завітали понад сімдесят літераторів – з Києва, Львова, Харкова,  Дніпровщини та десятка міст Донецької області. В журі фестивал...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme