Давно збиралася поділитися з вами, дорогі читачі, своїми думками щодо наболілого, яке не дає серцю спокою.
Помітила, що останнім часом (та, мабуть, роками) уважно спостерігаю за людьми: які вони, що полюбляють, як розкриваються у певній ситуації.
Молодь, звичайно, як молодь: галаслива, весела, безтурботна, – щаслива вповні, бо весь світ перед очима: йди туди – не знаєш куди, бери те – не знаючи що. Так говорили в давнину люди, для яких Життя вже загоєна рана – переболіла, стерлася так, що й не згадаєш про неї…
Коли говорять про молодих людей, що вони нікчемні, у них немає нічого святого в душі, – не вірте, це не так. Я працюю вчителем вже 34 роки. І кожної днини в школі, серед дітей, серед галасу та сміху. Запевняю: поганих дітей просто не існує, кожна малеча, підліток – це оригінальність Божого витвору, це світло серед державного мороку та пітьми. Вони, діти, розуміють нас, дорослих; вони навчені шанувати старість, бо вдома, поряд, завжди дідусь чи бабуся, яких люблять понад усе, бережуть та цінують їх роки. Тут усе добре… Мене турбує інше…
Пенсія… Це радість чи смуток, щастя чи горе? Якщо проаналізувати життя наших пенсіонерів, ту ситуацію, що склалася навколо них – то це жахливо, це невідворотно, це невиправдано.
Я не буду описувати буденність цих людей, їх сутужність у виживанні: очі, наповнені слізьми при спогляданні на барський стіл володарів життя, безпорадність, зніяковіння перед силою та хамством здичавілої юрби людців.
Навіть не це сьогодні на слуху… Тривожить інше, простіше, але…болючіше.
З яким презирством, вірніше – з ненавистю дивляться на пенсіонерів водії маршруток, автобусів! На які тільки вигадки не йдуть білетні касири Донецька (АС “Південний”), аби не посадити пенсіонера безкоштовно, аби примусити його заплатити за квиток (чекати 1-2 години до наступного рейсу немає ні сил, ні здоров’я). За правилами, на кожний рейс Донецьк-Докучаєвськ треба брати лише 5 пенсіонерів. Якщо ж їх більше, то хай чекають наступний автобус. Але на практиці виходить інше. Мені доводиться частенько їздити в Донецьк зазначеним маршрутом. І скільки разів я помічала: підходиш до каси (касирка – молода дівчина, і брехати їй не соромно – звикла, мабуть), а тобі говорять: місць немає, чекайте наступного, а він, автобус, буде через півтори години. А за гроші, – будь ласка, йдіть швидше, бо вже відходить. “Летиш” до автобуса, заходиш, оглядаєшся, а там… ти тільки третя з пенсіонерів. Що це? Жарт, насмішка, злочин? Так якось ніяково, соромно стає, серцем оволодіває відчуття своєї неповноцінності, непотрібності людям, країні!
Ïдеш далі… і захлинаєшся від обурення: пенсія ж не дається просто так, це зароблені кров’ю і потом пільги, які треба поважати кожному, бо, як говорять, молодість – недовговічна насолода, вона швидко минає. Проте підмічено, люди зовсім мало думають про завтрашній день. Роки наші летять, а ми не помічаємо, що час відбирає від нас часточку і вроди, і здоров’я, і душевного спокою. Думаємо, що ми гарні та міцні – на віки… але ж, на жаль, винятків у цій справі не буває: пенсія для кожного і кожному, від неї не відкупишся і не втечеш.
Р.S. Хотілося б, щоб моя душевна сповідь дійшла саме до тих людей, у кого серце зачерствіло від нестачі добра та любові, хто не оглядається навкруг, не поступається життєвій мудрості та досвіду. Але ще не пізно… Все ще можна виправити, люди! Будьте ж милосердні до людського віку, до людини завжди і повсякчас. Пам’ятайте слова відомої поетки Ліни Костенко: Люди, будьте взаємно ввічливі! Люди, будьте взаємно красивими!
Валентина КУШМЕТ.
Учитель-методист, член НСКУ.
Ще схожі публікації:
Всім відомо про потужний вплив слова на людину. Кожен з нас володіє чималим запасом слів. Маєш освіту і не припиняєш процес самовдосконалення, отже маєш більший лексичний запас. Дослідження, проведен...
Цими днями заступник голови Верховної Ради України Ірина Геращенко в урочистій обстановці вручила нагороди працівникам бюджетної сфери Донецької області. Серед нагороджених – доцент Донбаського держав...
Яких лише погроз не чули українці на Донбасі. Ні не в окупованій його частині, а на підконтрольній Україні. Вишиванкою задушити, постріляти разом з усією родиною, пропонували прибратися з Донеччини по...
Шостого липня, на другий день святкування дня визволення Слов’янська від проросійських окупантів, у центральній бібліотеці, яка слугує центром розвитку української духовності, відбулася незвична презе...
У рамках року Михайла Петренка, з ініціативи краєзнавців оголошеного Слов’янською міськрадою у зв’язку з 195-ю річницею з дня народження поета земляка та 150-річчям з дня його смерті, 7 вересня провед...
Пригадується, як восени 2015-го в Слов’янську під час урочистостей з нагоди вшанування лауреатів Загальнослобожанської літературно- мистецької премії імені Михайла Петренка пролунало чимало ідей щод...
