Вони наближали Перемогу. Зв’язківець Павло Скопін

 

Чимало славних своїх синів зростила земля Новоазовська. Споконвічні хлібороби й мореплавці, вони завжди в тяжку для Батьківщини годину зі зброєю в руках відстоювали її честь і свободу, до кінця виконуючи свій синівський обов’язок. І в роки Великої Вітчизняної війни теж так було. Далеко не всім із них випало повернутися з ратних полів, а декотрі й зовсім виявилися незаслужено забутими.

Один із цих забутих — Павло Федорович Скопін.

Не так уже й багато знаю про нього. Але навіть цією дещицею поспішаю поділитися із читачем, сподіваючись на допомогу. Можливо, спільними зусиллями і зможемо відтворити повну картину життя і подвигу нашого земляка.

 

Отже, Скопін Павло Федорович, 1914 року народження, уродженець с. Будьоннівка Сталінської області. А ми ж знаємо, що нині це — місто Новоазовськ, районний центр нашої області. А ще раніше, у пору народження Павла Федоровича, поселення називалося станицею Новомиколаївською області Війська Донського.

Скопін — гвардії червоноармієць, росіянин, безпартійний. У Червоній армії з 22 жовтня 1936 р., призваний Сталінським РВК Сталінської області. У Вітчизняній війні, за одними даними, він з червня 1943-го, за іншими — з 26 березня 1944 року.

На жаль, не можу простежити весь його бойовий шлях, занадто обмежені мої знання про нього. От, скажімо таке. Був призваний у 1936-му, а в 1939 ще перебував у Сталіно. Служив тут? Але ж таке тоді дуже рідко траплялося, щоб новобранець проходив службу за місцем призову. Та й не був він на той час новобранцем, бо вже три роки перед цим носив військове обмундирування. У 1939-му відправили його кудись на Далекий Схід. А куди саме? А де він був і що робив, поки не потрапив у діючу армію?

І тільки кілька осінніх місяців 1944-го простежуються більш-менш чітко, саме вони й дають мені право з усією впевненістю стверджувати про незвичайність цього чоловіка, про його надзвичайну сміливість і самопожертвування, про його готовність піти на будь-який крок заради досягнення загальної перемоги над ворогом.

Утвердитися у цій думці мені допомагають копії двох нагородних листів. Перший з них — про нагородження гвардії червоноармійця, виконуючого обов’язки командира взводу зв’язку третього стрілецького батальйону 20-го гвардійського стрілецького полку 7 гвардійської Режицької дивізії Скопіна Павла Федоровича орденом Червоної Зірки, другий — про представлення командира взводу зв’язку 1-го стрілецького батальйону того ж полку Скопіна П.Ф. до нагородження орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня.

Короткі, занадто короткі описи подвигу. По-іншому тоді й бути не могло, адже тривали затяжні бої, реляції складалися в бойовій обстановці, не до просторікування. Але давайте вчитаємося в ці скупі рядки: “Тов. Скопін у наступальних боях з 11.07 по 3.08.44 р. показав уміння організувати зв’язок у батальйоні. Упродовж усіх боїв він наполегливо тримав  безперебійний зв’язок, у критичний момент бою під містом Резекне особисто сам під вогнем супротивника  виправив 10 пошкоджень телефонної лінії. Своїми діями  багато в чому сприяв успіху полку. Гідний урядової нагороди ордена “Червона Зірка”. Командир 20 гвсп гв. майор Бунчужний. 18 серпня 1944 р.”

Додам, що всього через чотири дні був підписаний відповідний наказ за № 79/31 по 7 гвардійській стрілецькій дивізії. Нинішній читач навряд чи знає, що таке “гвсп”. Поясню: це гвардійський стрілецький полк”, а “гв. майор” — це гвардії майор. До речі, за ті бої 7 гвардійській дивізії було присвоєне найменування “Режицької”, таку назву носило це містечко в Латвії.

Цитую другий нагородний лист: “У бою з німецькими загарбниками за місто Ауце 27.10.44 року тов. Скопін виявив мужність і відвагу. Прорвавшись  на околицю міста, гранатою підбив автомашину супротивника й 5 німецьких солдатів. При виконанні цієї операції тов. Скопін був убитий, він чесно виконав свій обов’язок перед Батьківщиною і гідний урядової нагороди посмертно ордена Вітчизняної війни 2 ступеню. Командир 20 гвардійського стрілецького полку гвардії підполковник Кисельов”.

А тепер давайте трошки помізкуємо навколо лаконічних рядків нагородних листів. Павло Федорович Скопін був зв’язківцем, а зв’язківці не йшли в пряму атаку на ворога. Вони мовчки виконували свою справу, їхнє завдання, на перший погляд, було набагато скромнішим і простішим — знайти місце пошкодження телефонного дроту й усунути його. Але нам, нині живучим, а молоді особливо, взагалі неможливо уявити, наскільки це було складним завданням. А разом із тим, і смертельно небезпечним.

Пам’ятаєте, у пісні “День перемоги” є слова: “Пол-Европы прошагали, полземли…”? Мені доводилося зустрічатися зі зв’язківцями — колишніми фронтовиками. Так вони для себе трішечки змінили текст і співають не “полземли”, а “проползли”. Адже їм, військовим зв’язківцям, було не до “марширування”, зв’язок між військовими підрозділами тоді здійснювався тільки за допомогою телефону. А для цього треба було спочатку прокласти, а потім і обслуговувати телефонну лінію. Адже пошкодження не самі по собі виникали, виходить, там ішов лютий бій. І от цей зв’язківець із важелезною котушкою телефонного дроту на спині повільно, по-пластунськи просувається вздовж лінії, вишукуючи пориви, усуваючи їх, нерідко зубами зачищаючи дріт…

У нагородному листі уточнюється, що червоноармієць Скопін протягом одного бою “особисто сам, під обстрілом супротивника виправив 10 пошкоджень телефонної лінії”. Уявіть собі, десять! І кожен із цих десяти він балансував між життям і смертю. Причому, до смерті постійно виявлялося набагато ближче. І тільки величезна витримка, самовладання, високий професіоналізм дозволяли йому справлятися із завданням і живим повертатися в розташування своєї частини.

Але тоді, 27 жовтня, вже не вдалося. Він гранатою підірвав ворожу автомашину, але й сам загинув. Але ж зв’язківці, повторюю, не ходили в бій напряму. І в цьому випадку, швидше за все, Скопін усував пошкодження телефонної лінії, а тут раптом з’явилася ця осоружна ворожа автомашина. І йому нічого іншого не залишалося, як застосувати цю гранату. І назавжди залишитися в латвійській землі.

Це трапилося 27 жовтня, всю ніч в Ауце йшов бій, а ранком наступного дня місто було звільнене. Як відзначалося у військових наказах, оволодіння Ауце значно змінило обстановку 10-ї гвардійської армії, до складу якої входила 7-ма стрілецька дивізія, і на суміжному фланзі з 3-ю ударною армією. І певний внесок у розвиток успіху вніс, як бачимо, зв’язківець Скопін.

От такий героїчний учинок здійснив наш земляк. Але ми, на жаль, не знаємо про подвиг зв’язківця Павла Скопіна, у жодній Книзі пам’яті не проходить його ім’я. Там значиться зовсім інша людина. Тоді, у бойовій обстановці, у поспіху хтось із писарів, готуючи чергове повідомлення, припустився помилки в написанні його прізвища. От і зафіксувалося в численних архівах (навіть у Центральному архіві в Подольську) прізвище “Скотін”. Хоча, за всіма ознаками, йшлося саме про Скопіна. Бо збігаються й дати народження, й місце та дати здійснення подвигу, й деякі інші деталі.

Таким перекрученим це прізвище увійшло й до 12-го тому Книги пам’яті по Донецькій області. А в 17-му томі, присвяченому уродженцям Новоазовського району, які не повернулися з війни, це прізвище перетерпіло ще одне перекручування, воно позначене тепер уже як “Скотік”. До того ж, у цьому випадку ще одна помилка допущена — у даті загибелі Павла Федоровича. Замість 27 жовтня вказується 22-е. Хоча, повторюю, немає абсолютно жодного сумніву, що й тут, і там йдеться про Павла Федоровичі Скопіна, а не про когось іншого.

Воно, начебто, й зрозуміло, чому сталися ці прикрі помилки в написанні прізвища героя війни, але ж і обидно до сліз. Ми практично втратили реальну людину, забули про неї назавжди.

Тому й хочу відновити його добре ім’я, повернути землякам пам’ять про нього.

Дещо вдалося довідатися із сайтів “Подвиг народу”, де є накази й нагородні листи, якщо воїном був здійснений подвиг, а також “ОБД Меморіал” — там зберігаються документи й відомості про тих, хто загинув або зник без вісти під час війни. Дуже багато документів допомогла мені знайти працівниця обласної бібліотеки Олена Згінник, за що їй особлива подяка.

Але в цій історії для мене ще занадто багато “білих плям”. Наприклад, дуже цікаво знати, хто були батьки Павла Федоровича, в якій родині він зростав і виховувався. Спробував, було, знайти Метричні книги Миколаївської церкви станиці Новомиколаївська Донської духовної консисторії, але поки не вийшло. Хотілося б мати фото цієї людини, але ніде його портрета виявити не вдалося.

Але ж прізвище Скопін свого часу було досить розповсюдженим у станиці Новомиколаївська, яка стала потім Будьоннівкою, а пізніше — Новоазовськом. У згаданому мною 17-му томі Книги пам’яті називається зниклий без вісти Володимир Андрійович Скопін. Вказується також, що безвісти пропав і Георгій Павлович Скопін. Але, як стало відомо з “ОБД Меморіал”, він не пропав без вісти, а загинув у бою під Мелітополем, є тому й свідки з його частини. Згадується в цьому томі також підводник Павло Павлович Скопін, який до 1974 року жив у Пермі. Нещодавно знайшовся його онук Дмитро Саулін.

Усі вони разом і кожен окремо, безумовно, заслуговують величезної поваги й поклоніння перед їхніми подвигами. Але мене в цьому випадку найбільше хвилює доля Павла Федоровича Скопіна, я хочу саме про нього довідатися якомога більше. Цілком можливо, що в нашій області, чи десь за її межами залишилися хоч якісь сколки тих Скопіних, які змогли б пролити світло на долю Павла Федоровича. Дуже прошу відгукнутися всіх, хто хоча б щось знає про нього, на мій телефон 099-683-82-91 або на електронну адресу vsheptukha@yandex.ru.


Чекаю й сподіваюся.
Валерій ШЕПТУХА.

Член Національної спілки журналістів України.


 

Ще схожі публікації:

Патріот
Цей рік – ювілейний в біографії відомого письменника, публіциста, громадського діяча, великого патріота рідного краю Г. П. Данилевського. Григорій Петрович – наш земляк. Він народився 26 квітня 1829 ...
Чому кореєць воював за український Донбас?
Нас інколи дивує позиція росіян, готових убивати українців в ім’я Путіна та своєї конаючої імперії. Але ж яким надихаючим позитивом є сам факт захисту України людьми інших національностей: грузини, че...
Яйця несуть ... хохлушки !?
Всім відомо, що яйця несуть птахи. А в Слов’янську в 1970-х сталася новина, яка сколихнула весь Радянський Союз. Уявляєте, в офіційній партійній міськрайонній газеті «Комуніст», на першій сторінці йшл...
Із Заходу - на Схід
Друга половина лютого та перша - березня 2016 року для мешканців Сходу України були багатими на події.За підтримки департаменту освіти і науки Донецької облдержадміністрації в рамках проекту братання ...
Трагедія Бабиного Яру – в серці українського народу
29 вересня 2016 року народ України і світова спільнота вшанували пам'ять жертв Бабиного Яру. 29 вересня 1941 року у Бабиному Ярі нацисти розстріляли 33 770 євреїв міста Києва. Це був початок Голокос...
Кому на Донеччині жити добре -- патріотам чи сепаратистам?
Червень 2016, другий тиждень 1. «Міс-Слов'янськ» любить «русскій мір», але поїде в Європу.. 2. В інформполітиці на Донбасі - повна безвідповідальність. 3. Чиновники до масових протестів довел...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme