ГОСПОДИНЯ. ДОНЕЧЧАНКА. УКРАЇНКА.

Її ранок починається в чужій господі, у чужому ліжку й на чужій подушці. На чужій кухні вона поспіхом готує собі й чоловікові каву. А думки затято повертають жінку в недалеке минуле
Туди, де господарювала у своїй оселі, де ходила знайомими з дитинства вулицями. На землю, яка стала для Наталії Борисівни Зоц, журналістки та громадської діячки, малою Батьківщиною.
І хоча школу Наталія закінчувала вже у Криму, куди життя закинуло родину, а під час навчання на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка довелося мешкати й у столиці, та знову й знову її вабило на донецьку землю. Чи вірність родинним традиціям, а чи генетична пам’ять? Адже саме та земля в далекому 33-му році врятувала від голодної смерті її дідуся. Чоловік щедро віддячив Донецьку – післявоєнне розбомблене місто розбудовував власними руками. Вважав його за рідне. Так і дітей з онуками навчав. Прагнув, щоб виростали не зайдами, а справжніми донеччанами.
«Мій дід не знав російської мови, – згадує Наталія Борисівна. – Так і помер, твердо знаючи, що він – українець. До того й дітей своїх привчав».
Студентство жінка згадує з теплотою. Університет не лише дав серйозну фахову підготовку (і це – їй, яка ще за день до випускного вечора була налаштована здобувати професію медика), але й дав змогу читати. Багато читати. І не просто «ковтати» сторінки за сторінками. Але вдумливо ставитися до кожного прочитаного слова.
А ще – саме в студентські роки відбулася зустріч, за яку Наталія Зоц завжди дякуватиме долі. Зустріч із чоловіком, із яким уже не одне десятиліття разом ідуть стежками життя.
Ігор Зоц нині редактор єдиної україномовної у Східному регіоні газети «Донеччина». Видання започатковане 79 років тому й … продовжує регулярно виходити, попри те, що творчому колективу довелося виїхати до Києва. Незважаючи на те, що до цього в «мирному» Донецьку чи не щодня журналісти стикалися з погрозами та проявами неприхованої агресії. Та ні дрібні капості, ні серйозні перешкоди не змогли завадити виконанню професійного обов’язку.
Пані Наталія самовіддано й вірно допомагає чоловікові у праці. Не вважає це чимось затяжким чи надприродним.
«Адже це – родина. Там не може бути інакше. Треба завжди шукати собі рівню, щоб не було мезальянсу. В першу чергу це стосується розумового рівня, спільних інтересів», – ділиться секретом сімейного затишку жінка.
Навіть кілометри, що на певний час розділили подружжя, не порушили родинної злагоди. Ігор Зоц залишив Донецьк у червні 2014 року, коли місто опинилось під контролем бойовиків. І якщо до цього дня працювати на ниві української преси було просто ризиковано, то зараз це перетворилося на реальну небезпеку для життя. Самопроголошена влада, обвішана зброєю, могла навідатися до кожного, кого запідозрила в нелояльному ставленні. Й розмови в сепаратистів були короткими. Це нам, які прокидаються під мелодію будильника, а не від вибухів снарядів, тяжко уявити. Здається, що цього просто не може бути. А воно є. Зовсім поряд. Хоч і професіонал пані Наталія і зараз не може стримати хвилювання, згадуючи про жахливу долю кількох своїх знайомих. Їх просто розстріляли на вулиці.
Розуміючи, що чим швидше вирветься з окупованого міста, тим швидше зможе відновити роботу з видання газети, Ігор Зоц виїхав із Донецька з напівпорожнім наплічником. Наталія Борисівна залишилася.
У поневоленому місті панував жах. Саме він виявився тут справжнім господарем. «Вєжлівиє люді» були для нього лише поганими статистами. Жах визирав через вибиті шибки редакції, в якій бойовики обладнали вогневі точки. Архів газети «Донеччина», що містив примірники 1947 року, було втрачено назавжди. Неосвічені, здичавілі, напівписменні загарбники просто використали його для побутових потреб. Жах підморгував з порожніх полиць пограбованих магазинів. Жах вишкірявся огидною посмішкою хамуватої сусідки. Та щораз, коли Наталія Борисівна прямувала у справах, не лінувалася висовуватися з вікна й репетувати в кращих традиціях ворожої пропаганди: «Бендеровка! Тєбя і твоєго мужа, і твоєго сина давно павєсіть нада! Вот Путін придьот…» У відповідь на такі погрози в Києві чи іншому місті просто покрутили б пальцем біля скроні. Але тут ця жінка становила справжню небезпеку. Найхворобливіші й найхимерніші фантазії могли стати реальним приводом для арешту й навіть розстрілу.
«Бути патріотом у Києві чи у Львові приємно і почесно. Що таке бути патріотом у Донецьку… У нашій редакції тричі палили двері, щоб не виходила газета. За український прапор чи навіть стрічку били відразу», – з гіркотою згадує Наталія Зоц.
Вона вперше покинула рідне місто лише тоді, коли на вокзалі почали вибухати снаряди. Коли покидала востаннє, за нею просто … закрили блокпост. Місто опинилося в резервації. Вулицями ходили дівиці й чоловіки в камуфляжі з відбитком недоумкуватості на обличчях. Сновигали маргінали, зодягнені в усі кольори веселки, бо ж найперше мародери кинулися грабувати магазини одягу й автосалони. А ще Донецьк перестав бути «донецьким». Корінні його жителі, ризикуючи життям, покидали територію жаху. Їхали на «велику землю» з надією повернутися. В їхні домівки прийшли зайди.
«Прікінь, тут тралєйбуси ходют!» – репетує прихильник «русскаго міра», розмовляючи по мобільному. Ким же треба бути, щоб у зраненому, окупованому й розтерзаному війною місті почуватися ліпше, ніж у себе вдома?
Це питання Наталія Борисівна ставила собі неодноразово. Намагалася відволіктися, забути, але пам’ять раз у раз послужливо видавала жахливі картини. Ось плями крові там, де ще годину тому збирався мітинг на підтримку цілісності України. Ось літня сусідка худа, як скелет – бабуся заприсяглася не брати в сепаратистів і крихти хліба.
Хоча особисто не стояла на Майдані, пані Наталія усіляко намагалася підтримувати протестувальників у страшну зиму 2013-2014. Кого – матеріально, кого – просто теплим словом. Чудово розуміла, що потрібніша тут, у редакції газети, де почувалася господинею. Господинею української світлиці. А сюди й справді, як на вогник, сходилися небайдужі до українського донеччани. Влаштовував творчі вечори Іван Дзюба. Стіни завжди були прикрашені рушниками, що їх майстерно вишивали жіночі руки. Сім’я Зоців боролася за цей культурний острівець до останнього.
Звичайно, було страшно. Не бояться лише герої дешевих бойовиків. Останньго разу такий страх відчувала ще студенткою, коли на практиці отримала завдання написати репортаж із забою.
«Ми переодяглися й поїхали. Спочатку ліфт їде під землею. Потім ти йдеш, згодом – рачкуєш. Потім – повзеш. І от це така … не нора, а галерея. Вода крапає. І такий скрегіт. Я тоді думала, що ж вони скажуть моїй мамі, якщо це все на голову завалиться», – пригадує пережите в юності жінка.
Усім, що мозок містить у своїх «сховищах» тримає у своєму полоні, журналіст вирішила ділитися з людьми на сторінках газети. Це навіть не спогади, не фрагменти. Це – ніби розділи до майбутньої повісті. Повісті про людську мужність і підлабузництво, вірність присязі і зрадництво, надію і безвілля, коли пливеш за течією.
Необов’язково бути героєм. Досить не стати байдужим.
Цим Наталія Борисівна ділилася з майбутніми журналістами у Донецькому інституті соціальної освіти.
Повазі до рідної мови, рідної землі, любові до слова навчала жінка й свого сина Саву. Хлопцеві важко було зрозуміти, чому в родині розмовляють українською. Адже і в школі, й на вулицях міста частіше за все чув російську. Наталія Борисівна терпляче розтлумачувала, що кожен народ має свою мову. І не цуратися цього потрібно, а пишатися.
«Якщо ми себе позиціонуємо як державу, нам треба мати власну ідеологію. Нам треба дітей виховувати в такому патріотичному дусі. Важко отак, ‘на пальцях’, виховувати», – ділиться думками наша героїня.
Їй і справді є чим пишатися. Сава, закінчивши 2013 року Хмельницьку академію Держприкордонслужби, за розподілом поїхав служити до Сімферополя. Одружився. Будував плани на майбутнє. До того часу, поки на кримську землю не вдерлася орда «зелених чоловічків», «вєжлівих людєй» та іншого непотребу. Молодий чоловік залишився вірним присязі. Йому довелося на собі відчути всі «принади» нового порядку. Спочатку був Донецьк. Потім – Херсон і Мелітополь. Нині старший лейтенант служить у Бердянську. А от молода дружина виявилася неготовою підтримати чоловіка, жінка пішла своїм шляхом.
Наталія Зоц відверто розповідає, що такі випадки не поодинокі. Розпадаються сім’ї. Чоловіки не розуміють дружин. Батьки – дітей. Наче в драмі Юрія Яновського, брат іде на брата. Люди вірять не власним очам й вухам, а «зомбоящикам». Інакше зараз і не назвеш телевізор, з екрана якого на українців ллються цілі ріки бруду й брехні. Ворожа пропаганда не шкодує сил і хворої фантазії. От і ходять у народі лякалки про «три потяги бендерівцев». «розіп’яту жінку», «невловимий укропський танк» й інша маячня. До речі, професійно видана за правду в кращих технологіях КДБ.
Пані Наталія бореться з цим, як може. На сторінках «Донеччини» регулярно з’являються її талановиті дописи. Де – власним прикладом, де – художнім словом доносить вона до людей істину. Намагається розбити підступне викривлене дзеркало брехні. Хоче, щоб її земляки дивилися на світ власними очима. А ще підтримує вимушених переселенців. Тих, які змушені були покинути роками насиджені місця й зірватися, як опале листя восени, назустріч невідомості. Вона чудово розуміє їхні почуття.
І щоранку, заварюючи каву на чужій кухні, Наталія Борисівна почувається господинею. Бо продовжує займатися своєю справою. Бо продовжує вірити. Бо живе на СВОЇЙ землі.