Директор школи … По-різному вимовляють люди це словосполучення. Учні – з трепетом і хвилюванням, вчителі – з повагою, а іноді і з острахом ( адміністратор все ж-таки!), Батьки, в основному, сприймають директора як останню надію вирішення всіх проблем. При цьому директор повинен «відповісти за все», що відбувається, як зараз модно говорити з учасниками навчально-виховного процесу. Директора лякають скаргами в РОО і в інші вищі інстанції, лають на всіх нарадах за невчасно зданий звіт, за невідремонтований дах.
… Одним словом, директор у відповіді за все, що відбувається в школі і навколо неї. Давно звучать пропозиції про те, щоб в вузах ввели спеціальність «директор школи», і щоб вчили цьому нелегкому ремеслу, як вчать майбутніх вчителів педагогічної професії. Кажу з упевненістю, так як сама пройшла шлях від вчителя до керівника районного відділу освіти, не пропустивши жодного щабля, що праця директора школи ні з чим не зрівняється своєю складністю, відповідальністю, розмаїтістю. Тому керівником школи може бути тільки людина, яка цілком присвятила себе служінню дітям і любить свою роботу.
Директор школи рідко чує слова подяки, особливо від вчителів. Адже всі вважають, що це його обов’язок піклуватися про всіх і створювати умови для нормальної життєдіяльності школи.
Саме тому, що керівникам шкіл рідко говорять «спасибі», мені захотілося написати про нашого директора – Коссе Олександру Степанівну. Більше 15 років Олександра Степанівна працює «учителем вчителів» в Гранітненській загальноосвітній школі. Її високий рівень освіченості і професіоналізму, (адже вона учитель-методист, спеціаліст вищої категорії, «Відмінник освіти України»), допомогли їй вивести школу на новий якісний рівень, виховати колектив однодумців, який кожен шкільний день намагається зробити цікавим, насиченим, творчим. Поруч з таким наставником просто соромно працювати погано, адже директор постійно знаходиться в педагогічному пошуку і вимагає цього від своїх підлеглих. Творчий підхід у всьому, якість освіти, любов до дітей – ось «три основних кита», на яких будується робота нашої школи. Особливо мені хочеться зупиниться на житті школи в нелегкий для всіх нас воєнний час. Зараз я часто думаю про те, що гранітненцям ці страшні випробування були послані для того, щоб переосмислити життєві цінності, щоб навчитися любити життя і дорожити ним. Я глибоко впевнена– якби в 2014-му році Олександра Степанівна злякалася, як багато хто з нас, і поїхала з села, Гранітненська школа вже припинила б своє існування.
Пригадується серпень 2014 року, коли ми всі з великою надією на краще, готувалися до початку навчального року. Відремонтовані класні кімнати, пофарбовані шкільні коридори широко відчинили двері для наших вихованців. Проведена підсумкова педагогічна рада, проаналізовані всі напрямки роботи за минулий навчальний рік, «окреслені» завдання на новий навчальний рік. Все готово до першого уроку на тему: «Україна – єдина країна» …
Репетицію до свята Першого дзвоника ми проводили під звуки гучної кононади, тікаючи в безпечне місце. А перший дзвінок в цьому страшному 2014 році так і не продзвенів. З жахом згадую, коли снаряд прямим попаданням зруйнував будівлю початкової школи, а в розбитих вікнах розвивалися білосніжні гардини, і було видно святково прикрашені вчителями та батьками класні кімнати і шкільні дошки з символами і атрибутами нашої держави…
Постраждала і основна триповерхова будівля школи. Були вибиті всі вікна, зруйновано дах, не працювало опалення – в селі більше 8-ми місяців не було електрики. Навіть страшно про це згадувати. Багато жителів виїхали з села. З 360 учнів залишилася тільки половина. Люди ховалися від обстрілу в підвалах. Багато будинків були пошкоджені. Але незважаючи на всі труднощі, школа продовжувала працювати. Наш директор змогла об’єднати зусилля всіх – вчителів, батьків, громадськості, волонтерів і направити їх на відновлення школи. Нам допомагали всі небайдужі люди, хто чим міг. Надсилали листи підтримки школярі та вчителі з Західних областей України. А скільки було гуманітарної допомоги у вигляді продуктів харчування для шкільної їдальні, одягу, канцелярського приладдя для дітей!
Всіх потрібно було гостинно зустріти, привітати. І в цьому головну роль грала наш директор. Вона, як капітан великого шкільного корабля впевнено вела його до заповітної мети – відновлення школи та її нормальної життєдіяльності. І це їй вдалося, завдяки величезній любові до своєї школи і патріотизму. Живе наш директор на самій «лінії вогню» (на околиці села), де постійно рвуться снаряди і падають міни. Ризикуючи своїм життям, вона кожен день поспішає до школи, яку давно вважає своїм другим домом, і робить все можливе і неможливе, для того, щоб навчальний процес не зупинився. Хіба це не героїзм? Хіба це не мужність? Коли ми говоримо про патріотизм, про любов до своєї Батьківщини, ми думаємо про щось високе, нездійсненне, далеке. А герої живуть поруч: це наш директор.
Хара Ольга Михайлівна. – Учитель Гранітненської ЗОШ І-ІІІ ст.
Ще схожі публікації:
Відтоді, як у наших благодатних степах оселилися запорожці, живе і не вмирає українська народна пісня. Поступово обживалися козацькі слободи: Іванівка, Гаврилівка, Слов'янка, Олексіївка чи Андріївка.....
Крім своєї основної просвітницької діяльності, Меморіальний музей В.І. Немировича-Данченка в селі Нескучному Великоновосілківського району проводить й інші культурно-масові заходи для відвідувачів. Зо...
Цьогоріч у Донецькій області буде відкрито десять заповідників загальною площею майже дві тисячі гектарів. На початок року площа природно-заповідного фонду краю склала майже сто тисяч гектарів і т...
Буквально на цьому тижні став свідком того, як в читальному залі центральної міської бібліотеки двоє дівчаток років по дванадцять брали Кобзаря. Звертаюся до бібліотекаря: – Олено Іванівно, як гада...
Наталія Рад: «Увага людей при обговоренні пенсійної реформи чомусь зосереджена на мінімальному показникові для призначення пенсії. Як на мій погляд, увага має фокусуватись не на мінімальному розмірі с...
(ВІЙНА РУЙНУЄ СІМ’Ї І ЗАСТАВЛЯЄ РОБИТИ НЕЛЕГКИЙ ВИБІР) Про талановитого художника з Київщини Володимира Болвановича я міг би розповідати годинами. Може, тому, що колись гостював у нього в Тбілісі...
