Чи бути Донецькому національному університету Стусовим?

Роздуми після зустрічі в Донецькому національному університеті у Вінниці.
У колективі ДонНУ громадські слухання щодо перейменування вишу вийшли на фінішну пряму – незабаром конференція трудового колективу голосуватиме: бути університету з іменем Василя Стуса чи залишити так як є. Думки на факультетах розділилися: прихильники перейменування припускають, що їх опоненти можуть отримати більшість, а останні вважають, що не проти Стуса, а за те як зараз. Хто переможе чи візьме гору – прогнозувати важко, а свою участь у процесі сприйняв як колишній викладач за сумісництвом ДонНУ і як продовження роботи з дослідження діяльності поета – страдника на сторінках газети, що триває вже чверть віку. З того моменту, як з легкої руки нашого поета і журналіста Юрія Доценка почали виходити статті під рубрикою «Стусове коло».
Ще наприкінці минулого століття «Донеччина» як губка вбирала і акумулювала на своїх сторінках всю інформацію, пов’язану з життям поета на Донеччині: від його шкільних років, навчанні в педінституті (нині ДонНУ) і завершуючи вчителюванням в одній із шкіл шахтарської Горлівки.
Дорогою до Вінниці було відчуття, що для багатьох студентів і викладачів ім’я поета, який закінчив педінститут у Донецьку в 1959 році, надто далеко від переселенського повсякдення та ще й за тисячу кілометрів від рідної домівки. Мабуть і зараз ця тема для більшості така ж несподівана як 2008-го року, коли кілька студентів історичного факультету на чолі з Юрієм Матущаком виступили з ідеєю перейменування. Пригадується – «за» виступили переважно громадські діячі і політики з Києва, особливо аргументовано і послідовно вела тему газета «День», а от у самому університеті, крім кількох викладачів, ентузіазм студентів підтримки не знайшов. Тодішній ректор Володимир Шевченко вважав акцію студентів спонтанною і доволі спекулятивною, адже до нетривалого обговорення підключилися місцеві проросійські політики. На думку ж ректора, можливому перейменуванню мала передувати тривала і ґрунтовна підготовка. Хоча сам Володимир Шевченко з хорошою ідеєю виступав ще у 2005 – му році. Історія цікава, щоб про неї дізналися читачі і нинішні студенти.
…Звання Героя України Василю Стусу присвоїли посмертно 26 листопада 2005 – го року і вже за кілька днів я прийшов до ректора ДонНУ за коментарем – уже другий випускник цього вишу став героєм – раніше Героєм України став Іван Дзюба. Так от Володимир Павлович мені розповів про спільне рішення з колективом україномовного ліцею при університеті клопотатися у Кабінет міністрів про присвоєння ліцею імені Василя Стуса. За словами ректора створений у 1990 – му році ліцей є одним із кращих в країні.
А потім ректор показав мені особову справу випускника педінституту 1959 – го року Василя Стуса. Виявляється, такі «дєла» повинні зберігатися протягом 75 років після закінчення навчального закладу. Пожовклі від часу папери засвідчували, що Стус отримав диплом Сталінського педінституту з відзнакою, з усіх предметів лише «відмінні» оцінки, зокрема і з російської. До речі, на це звернув увагу сам ректор, мабуть, підкресливши цим, що Василь Семенович був людиною всебічно обдарованою, яка однаково високо цінувала мову і культуру інших національностей. А ще Володимир Павлович додав «не для преси», що серед цих паперів збереглися і доноси на студента авторства деяких нинішніх викладачів. Наразі пересвідчитися чи й справді рукописи не горять немає змоги з відомих причин.
Тему перейменування надалі не актуалізували, а причини залишилися за «кадром»: чи то вирішили не дратувати уряд Януковича, чи то його наступниця призупинила практику перейменувань. Ну а 2010 – го «донецький» президент віддячив Володимиру Шевченку за багаторічну підтримку Януковича і його малограмотних сподвижників не продовживши контракт з ректором. ДонНУ відразу почало трясти через протискування на посаду ректора недостойних людей, а невдовзі на Донбас прийшов російський агресор…
Віддамо належне активістам і вченим ДонНУ, які повернулися до призабутої ідеї вже в нових реаліях. Університет у вигнанні має самоідентифікуватися не тільки за суттю, а й за назвою відрізнятися від окупованої прихильниками «русского мира» альма – матер у Донецьку.
Отож – чому саме Стус? Тому що він і справді найвідоміший з випускників одного з наймолодших університетів країни, а біда що спіткала країну, позбавивши українців з Донецька – студентів і їх викладачів рідної домівки – зріднила з переслідуваним поетом. Стус переміг страх перед системою, коли підняв свій голос на захист людської гідності і такий же страх перед невідомістю подолали патріоти ДонНУ, залишивши рідний край, але не відцуравшись від України
Чи й треба казати, що в кожного з донецьких – вінницьких на малій батьківщині залишилися не тільки рідні, але й опоненти, нерідко і вороги. Люди,які виїхали з мордору вже перемогли.
Звертаючись до учасників слухань, я говорив і про донецькість поета: світогляд тодішнього переселенця з Вінниччини формувався в індустріальному шахтарському місті, яке по-суті мало змінилося з тих пір і не стало прихильнішим до українців. Здається, рідна сестра поета Марія Семенівна, згадуючи реалії Сталіного – Донецька зауважила: Василь усюди залишався україномовним, а всі інші – пристосовувались… Власне чи не вся українська історія і головно останні 25 років – є ганебним пристосуванством до сусідньої імперії – цю далебі не оптимістичну думку я озвучувати не став – ще буде нагода поговорити про те, як позбутися цього вікового спадку.
Згадуючи поета, я не міг не розповісти про діяльність Донбаського історико-літературного музею Стуса, який створив власним коштом світлої пам’яті Олег Федоров. Група ентузіастів організовувала і проводила чимало різноманітних заходів, що давало мені привід направляти практикантів з ДонНУ – майбутніх журналістів для висвітлення подій.
Ось, що зокрема написали студентки Олена Васіна та Ольга Гладун в статті до 20 річчя з дня загибелі Стуса («Світлиця»-додаток до «Донеччини» 9.09.2005р.): «5 вересня в Горлівці зібралося майже 100 шанувальників поета в маленькому музеї, який ледве вмістив усіх бажаючих… Мета музею проста і містка: служіння національній ідеї і життєвий шлях Василя Стуса є уособленням фізичної і духовної боротьби українського народу за неї», – написали авторки в своїй статті.У заголовок винесено слова поета – «Довіку не буде з мене раба…».
Значну частину експонатів цього унікального музею Олег Федоров в останній передвоєнний рік передав до обласної універсальної бібліотеки в Донецьку і наразі їх доля невідома. Зовсім не пощастило Горлівському філіалу музею –і він, і закладений поруч сквер, і пам’ятний знак потрапили під обстріл… Постраждало і приміщення школи в Донецьку, яку закінчив Василь, а барельєф на вході на факультет нинішнього університету сепаратисти демонстративно зняли. Фактично агресор з притаманною йому жорстокістю провів зачистку Стусових місць, і це показово.
Сьогодні не під російською окупацією тільки школа в селі Максимільянівка Мар’їнського району пов’язує зі Стусом – там він у студентські роки проходив педагогічну практику. А дослідила цю сторінку в біографії поета Лариса Єрмакова, теж випускниця університету, яку фундатор музею Олег Федоров запросив до роботи в якості своєрідного літописця тієї багатогранної роботи, яку проводили активісти громадської організації. Зокрема відбувалися Стусівські читання, зустрічі колишніх радянських політв’язнів у Донецьку та Горлівці. Серед гостей – Герой України Левко Лук’яненко, Василь Овсієнко, Олекса Різників, Дмитро Шупта, Дмитро Стус та інші.
Тут варто зазначити, що музей йшов своїм творчим шляхом, а ДонНУ спільно з обласною «Просвітою» з Марією Олійник на чолі – своїм. Спільних акцій вони не проводили, але й взаємопоборюванням не займалися. Відтак можна було говорити про два центри, що займалися однією тематикою. За підсумками заходів ДонНУ видавав збірники наукових праць. Намагався не відставати в цій справі і Донбаський музей. Показово, що в квітні 2014 -го, коли Донецьком уже бігали озброєні захисники «русского мира», з нашої спільної з Олегом Федоровим ініціативи вдалося видати книгу Лариси Єрмакової «Під знаком Стуса». У своїй передмові до книги кандидат філологічних наук Олена Бердник, зокрема пише:
«У доробку Лариси йдеться про життєвотворчість Василя Стуса, його оточення, пошукову й дослідницьку працю активу музею. Тематика статей розмаїта… Приміром, робота оргкомітету музею стосовно збирання подробиць у селі Максимільянівка про проходження Стусом педагогічної практики позначена бажанням зафіксувати бачення особистості Стуса пересічними мешканцями села, прагненням зберегти пам’ять не про канонізований образ, а про живу Людину… Упевнена: сучасним студентам корисно буде знати такий факт, що на початку навчального року на консультацію щодо написання курсової студент Стус прийшов уже з виконаною курсовою роботою, а молоді люди Стусового кола навчалися переважно на «відмінно», і це було нормою».
Пані Бердник наразі працює у ДонНУ у Вінниці, а Лариса Єрмакова з донькою та онуком – на Черкащині. Гадаю, їй буде приємно дізнатися, що книгу «Під знаком Стуса» дивом вивезену з розгромленого редакційного офісу в Донецьку, я подарував університетській бібліотеці.
До книги долучив і випуск «Донеччини» від 17.04.2007 року з вінком сонетів «Стусове коло», який написав студентський товариш поета Микола Колесник. Свої поезії він присвятив людям, чиє життя так чи інакше переплелося з долями шістдесятників. Для кожного з героїв, а серед них чимало випускників філологічного факультету, автор знайшов теплі рядки і коротко представив. Так Володимир Міщенко і Василь Захарченко переслідувалися радянськими каральними органами за так звану «антирадянську діяльність», Микола Раєвський був виключений з вишу за національно – патріотичну діяльність, до якої залучав однодумців. А надзвичайно ерудований асистент кафедри української мови Іван Принцевський переслідувався як син ворога народу і в 1972 році покінчив життя самогубством… Багато випробувань випало і на долю Олега Орача, Анатолія Лазоренка, Анатолія Гарматюка і Петра Бондарчука, який своє 80-річчя зустрічає в окупованому Донецьку. Ось влучні рядки Миколи Колесника про своїх однодумців:
… Зросійщений манкуртами Донбас
У казанах інтернаціональних
Так і не зміг переварити нас
В хохлів та малоросів маргінальних…
Ділячись цією поезією з учасниками слухань у Вінниці, ловлю себе на думці, що між нинішнім судентством і сучасниками Стуса не просто піввіку – ціла епоха. Чи зможуть вони сприйняти поета-борця як героя, чиїм іменем варто назвати виш – для мене залишилося загадкою. Дивно, але жодної репліки від присутніх майбутніх економістів, філологів і журналістів так і не пролунало. Не заохотили студентів висловитися і виступи знаних викладачів – мовознавців Віри Просалової та Олега Солов’я.
Проте, на думку голови вченої ради ДонНУ Анатолія Загнітка, який утримався від виступу, щоб не тиснути на присутніх, слухання на історичному факультеті проходили цікавіше, але підсумки обговорення він прогнозувати не береться. А ще відомий україніст, член – кореспондент НАНУ додає, що не тільки серед донеччан, але й серед місцевих –вінничан присвоєння університету імені земляка особливого ентузіазму не викликає.
Чому так – не беруся судити. Можливо, кілька місяців – надто короткий термін для того, щоб колектив вишу у вигнанні осягнув важливість для себе такого рішення. А з іншого боку, нинішні реалії мають спонукати до рішучих кроків – для ДонНУ він може стати історичним.