ДЕРЖАВНА МОВА В ІНФОРМАЦІЙНО-МЕДІЙНОМУ ПРОСТОРІ: ЗАГРОЗИ Й ВИКЛИКИ


Попередні міркування. Державна мова в сучасному інформаційно-медійному просторі є ознакою її функційного навантаження, об’єднавчої спромоги. Пропонований ряд її значущості можна продовжувати, оскільки силове навантаження інформації, знаннєвого простору, сучасних телевізії, радіо, газет, часописів та іншого в їхньому мовному вияві важко переоцінити. Адже вони формують мовну ідеологію держави, її сприйняття в цивілізованому світі. Свідомо подано в такій послідовності, тому що запитуваність медійних засобів є різною: якщо телевізія й радіо щоденно споживані кожним пересічним громадянином, то усі інші мають обмежене коло, що зумовлено кількістю передплатників, відвідувачів книгозбірень і т. ін. Останнє легко підтвердити, завітавши до якої-небудь сільської, районної чи іншої книгозбірні й попросити підшивку газет, часописів. Часто відразу можна почути від бібліотекаря: “А ви – перший, хто попросив. Аж приємно. Ще правда – я окремі числа переглядаю”. В наведеному переліку медійних засобів не вказано чи не одного з найбільш активно поширюваних – інтернетівського простору. Його функційні обшири та силове поле сьогодні важко навіть скваліфікувати, оскільки багато дослідників говорять про відмирання чи згасання усталених засобів донесення інформації – переміщення її у віртуальний простір. Останнє ні в якому разі не слід кваліфікувати як перебільшення, адже сьогодні Інтернет охоплює чи не всі життєво важливі запити не лише окремої людини, більше – безмір корпоративних груп, різні прошарки громадянського суспльства, держав, міждержавних просторів. Низку можна продовжувати, тому що актуальними постають завдання присутності особистості у віртуальному протсорі для своєчасного реагування на ті чи ті виклики. Навіть ті, хто максимально намагається обмежити свою залежність віід інтернетівського простору, змушені вряди-годи повертатися до відповідних віртуальних площин – електронної пошти, добору інформації і т. ін.
Державність мови і мовна державність. Щодо державності мови – то навіть пересічному громадянинові зрозуміло, що в цьому разі слід говорити про надання мові державного статусу, встановлення її функційного навантаження, визначення переліку завдань, які реалізує державна мова. Виокремлення ж мовної державності як поняттєвої сполуки викликає певний спротив, оскільки трохи не звичним є такий лінійний порядок слів. Мовна державність охоплює сукупність різних законодавчих актів удержавлення мови, особливості мовносоціумного портретування на всьому просторі функціювання державної мови, силове навантаження державної мови в інформаційно-медійному, інтернетовому та інших просторах. Використовуючи увесь спектр заявленого, легко констатувати: українська мова є державною в Україні, що підтверджено законодавчо, розвинуто в низці відомчих наказів, актів, постанов та ін., але немає повноцінної мовної державності.
Якщо поглянути на сучасний інформаційно-державний простір, то легко помітити в ньому кілька сегментів, кожний із яких є важливим і відіграє свою роль у відповідному напрямі. Одним із найбільш репрезентативних є простір друкованих засобів масової інформації – часописів і газет (тут не враховано різноманітні збірники наукових праць, фахові журнали, альманахи, бо вони мають чітко визначену аудиторію, а їхній наклад – у найкращому випадку – не перевищує двох тисяч, не кажучи уже про те, що в роздрібну торгівлю вони не поступають), більшість із яких мають свої електронні версії в інтернетівському просторі. Не варто аж детально говорити про кількісне співвідношення українськомовних і російськомовних видань, бо про це вже неодноразово говорилося, та й нещодавня досить аргументована публікація Вікторії Солодкої “Мова має значення” (Слово Просвіти. 2016. ‒ № 4 (848). ‒ 28 січня ‒ 3 лютого. ‒ С. 4) наголошує: “Відкритим є питання простору Інтернету, який найменше піддається контролю держави. 2008 року за даними Телекритики сегмент українськомовних блоків, соціальних мереж становив 7‒8%, з 10 найвідвідуваніших сайтів 2 українських і 5 російських. … Навіть після Революції гідності, російської агресії спостерігається негативна тенденція у сфері ЗМІ та книгодрукування щодо вжитку державної мови”. Переконатися в абсолютній жалюгідності кількості українськомовних видань легко переконатися, підійшовши до будь-якої ятки з пресою сучасної України, де одна чи дві будуть українськомовні газети, а все решта – суцільний російськомовний масив Та й біля станцій метро в столиці поширюють або «Сегодня», або «Факты», але аж ніяк не українськомовні видання. Важко уявити собі подібну картину в жодній зі слов’янських держав, крім Білорусі, в якій стан білоруської мови завдяки ухваленому закону про двомовність є просто катастрофічним.
Подібну ситуацію спостережувану на телевізійному й радійному просторі. З-поміж усіх доступних будь-якому пересічному глядачеві каналів компонент українськомовних телепередач заледве сягає тридцяти відсотків. Навіть ті різноманітні шоу, що з’явилися останнім часом, мають ведучих російськомовних, які у спілкуванні з українськомовним учасником здебільшого не переходять на українську мову, чим врешті-решт порушують правила етики журналіста. Складається враження, що завданням телевізійних каналів та різноманітних станцій є щонайшвидша мовна уніфікація усього державного простору. Звичайно, пересічний громадянин може дорікнути: такий запит. Але ж реалізація запитів на мовні потреби має спрямовуватися не лише на задоволення російськомовних громадян. До того ж вона має цілеспрямовано формуватися. Досить легко спостерегти на будь-якому телевізійному шоу (спливають численні шоу зі Славиком Шустером чи Дмитром Кисельовим), що жоден із ведучих не спромігся вивчити українську мову чи просто не захотів. Те саме торкається і різноманітних телесеріалів, що з дня в день тиражують різноманітні псевдоцінності або стиль життя багатих, усі вони виконані в глибинному пропагандистському російському дусі. Останнім часом на телеканалах почали з’являтися фільми радянського зразка про Другу світову війну, визвольні змагання в 1941 – 1945 роках, так званий “радянський” спосіб життя. Здавалося б, що в цьому треба бачити позитив. Але переглянувши кілька з них, легко переконатися, що про українців (та й навіть про український народ) там нічого не показано. Та й цінності в таких фільмах сповідуються насамперед інтернаціоналізації – в сенсі дружби народів колишньої імперії.
За станом українськомовного компонента друкованих ЗМІ й телевізійного й радійного простору можна стверджувати, що в ньому відчутною є державність мови, про що свідчить: 1) виступи очільників держави – Президента України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховної Ради – українською мовою; 2) у новинарному просторі домінує українська мова; 3) прогноз погоди здебільшого передають українською мовою; 4) окремі шоу («Карооке на Майдані» та ін.) мають за основну українську мову. Але в цьому просторі немає мовної державності, бо навіть пересічний гість не може зрозуміти, в якій державі він мешкає. Адже мовна державність – це повноцінний територіально-просторовий її вияв, тяглість використання державної мови в різних соціально-корпоративних групах та представниками різних поколінь – молодого, середнього і старшого.
Мовний простір сучасної школи. Питання мовного простору школи є надзвичайно ємним і в цьому разі варто обійтися тільки певними штрихами. Свого часу Юрій Шевельов, видатний мовознавець і літературоззнавець, наголошував: “Важить у формуванні поглядів школа. Школа навчає, але вона й прищеплює брехні. Часом менше, часом більше”. Школа початкова й середня спільно із сім’єю формує основи основ світогляду. Тому таким важливим є питання функційного навантаження мови в школі, через яку учень пізнає світ, формує цілісне уявлення про державу, стає її патріотом, адже патріотизм – це основний постулат любові до своєї нації, пошанування держави. Розгляд цього питання вимагає оперування цифрами – скільки шкіл українськомовних та відповідно, який відсоток учнів вони охоплюють. Такі кількісні показники не завжди адекватно відбивають силове навантаження державної мови, що може зводитися до суто “парадної присутності” державної мови: гімн, проведення уроків, а в усіх інших заходах – уже не українська в школі. То колись у радянській школі існував “закон про єдиний мовний режим”, яким передбачалося обов’язкове використання мови навчання в усіх шкільних та позашкільних заходах. Останнє максимально сприяло максималізації силового поля мови навчання в освітньому просторі, а переведення більшості шкіл у російськомовні активізувало відповідне мовне середовище, витісняючи українську мову на лише на периферію, а й вилучаючи її з активного використання і перетворюючи на звичайний шкільний предмет. Вивчення останнього залежало від “доброї” волі батьків. Показовим є той факт, що за перших років незалежної України, коли багато громадських організацій різними засобами прагнули збільшити поле функціювання української мови – створювали Товариства української мови (аж ніяк не осередків “Просвіти”), сприяли відкриттю українських шкіл, напрацьовували модель формування українськомовних потоків студентських аудиторій у вищій школі, обласні державні адміністрації не підтримували такі дії, а як спротив – створювали ради з питань мовної політики та мовних меншин. І постійно наголошувалося на засіданнях таких рад питання про симетрію використання державної мови й мов національних меншин. Таким чином формовано потужний механізм протидії поширенню української мови як державної, послаблення її ролі в загальнодержавному просторі. А згодом – запущено механізм другої державної мови, формування думки про регіони з особливим мовним режимом (друга половина дев’яностих років 20-го століття). Виокремлення регіонів з функційним навантаженням однієї з мов національних меншин було добре замаскованою мовно-ідеологічною диверсією, розрахованою не одне десятиліття, кінцевим етапом якої було два варіанти – або створення надійного підґрунтя для двох державних мов (варіант Білорусі, Казахстану), або ж створення цілісного територіального простору із силовим навантаженням мови, що повністю конкурувала б із державною, заступаючи її функційно. Останнє було умонтовано в Закон України “Про засади державної мовної політики” (№ 5029-VI), основною метою якого було упровадження другої державної мови – російської. Якщо цей сценарій спрацював би, то поділ України на дві – українськомовну й російськомовну став би повною реальністю. Більш ієзуїтського підходу до управління державою годі уявити в історії, оскільки заздалегідь було продумано модель, яка врешті-решт призводила до повної втрати власної державності. У шкільництві упроваджувані різним способом мовні директиви в цей час давали відповідні наслідки – поступовий відступ від засадничих основ мовної доцентровості, коли мова посилює зв’язки усіх регітонів і земель у цілісний духовнио-мовний простір, а посилювано – мовну відцентровість, регіоналізацію.
На цей спектр проблеми можна поглянути дещо з іншого боку, який також досить показово вияскравлює інформаційно-мовний захист освітянського простору. Якщо проаналізувати сучасні електронні адреси, якими послуговується більшість середніх шкіл різних форм власності, то вони замкнуті чи то на mail.ru, чи то yandex.ru. Звичайно, важко говорити про точний відсоток, бо для цього треба проаналізувати увесь обсяг офіційних електронних адрес освітніх закладів, а також учителів таких шкіл. Пощастило поглянути лише на простір чотирьох областей – Дніпропетровської, Донецької, Запорізької та Хмельницької, в яких повністю домінують заявлені електронні ресурси. Відповідно можна з упевненістю говорити, що будь-яка оперативна інформація доступна тим комп’ютерно-технологічним базам, якими послуговуються користувачі. До цього слід додати також симпатію багатьох директорів шкіл до згаданих ресурсів, пояснюючи, що вони надзвичайно мобільно працюють, зручні в користуванні. Та й уже звикли до цього.
Про мовнодержавне поле вищої школи складно говорити, оскільки воно також вимагає свого повноцінного обстеження. Звичайно, є наказ Міністра освіти і науки України про обов’язкове викладання в державних закладах українською мовою, але, на жаль, його реалізацію ніхто не перевіряв та й чи належним чином коли-небудь перевірить – усе на совісті керівників освітніх закладів, деканів факультетів, завідувачів кафедр та ін. Тут можна навести досить показовий приклад. Нещодавно колега зі Словенії попросила допомогти їй відвідувати лекції з філософії в одному з провідних національних університетів. Після першої лекції вона здивовано зауважила: але ж для мене важливо слухати виклади державною мовою. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому студенти мовчать і навіщо їм слухати російськомовний курс філософії, адже держава витрачає шалені кошти на підготовку власних фахівців. Ба більше – вона просто не сприймала матеріал російською, бо спеціально для поїздки в Україну студіювала українську мову. Російською ж просто не володіла та й не ставила за мету це. За її словами, вона не може уявити чогось подібного у своїй державі.
До цього прилягає проблема навчання іноземних студентів у вищій школі. Якщо поглянути на змістове наповнення основного документа – наказу Міністерства освіти і науки України “Про вивчення української (російської) мови іноземними студентами і аспірантами” (№ 260 від 04.04.2006), то в ньому прозорою є постійна альтернатива українська або російська, а в “Концепції мовної освіти іноземців у вищих навчальних закладах України” наголошено: “Важливим чинником ефективної мовної підготовки іноземців є вільний вибір мови навчання. Дотримання цього постулату є наріжним каменем демократизації та гуманізації мовної освіти” і далі поглиблено цю тезу –відповідно до вибору студента мовою навчання може бути українська або російська. І сьогодні, на 26 році суверенної і незалежної України, основним критерієм мовного навчання іноземних студентів постають не державнотвірні чинники, а вибір самого студента і фінансові пріоритети вищого навчального закладу.
Мовно-інформаційна безпека в мас-медіа. У мовно-інформаційному просторі друкованих засобів масової інформації сучасної України наявна безперечна перевага російськомовного компонента, який за своїм виміром є нерівнорядним, оскільки охоплює видання ліберально-поміркованого (“Бульвар”, “Моя семья”, “Факты”, “Сегодня” і под.), розважально-пізнавального (“Нострадамус”, “Охота и рыбалка”, “Тайны прошлого” та ін.), .агресивно-пропагандистського (“Вести”, “Комсомольская правда в Украине”, “Аргументы и факты в Украине”, “2000”, “Московский комсомолец в Украине”, “Экспресс-газета” і т. ін.). Навіть побіжний погляд на увесь спектр названих друкованих видань свідчить, що більшість із них є клонами відповідних московсько-російських (“Комсомольская правда в Украине”, “Аргументы и факты в Украине”, “Московский комсомолец в Украине”, “Экспресс-газета”), звідки й отримують ті чи ті вказівки та належно координуються щодо політики публікацій, добору матеріалів, а найголовніше – акцент висвітлення події . її вмонтування в загальне тло подій. Насправді постає ефект подвійної дії, суть якого в тому, що показ того чи того дійства спочатку реалізують засоби масової інформації материкової Росії, а синхронно їх підхоплюють наче й “рідні” вітчизняні видання. У цьому разі важливим є те, що в друкованих мас-медіа можуть подавати не одну подію з різних боків чи в начебто різних інтерпретаціях, а різні події, але на ту саму тему і з тим самим наголосом, що й створює ефект подвійної дії. Звичайно, що подібний стиль засобів масової інформації має бути належно скоординований. Мешканці багатьох населених пунктів українських теориторій Донецької та Луганської областей постійно скаржаться на те, що сигнали багатьох українських телеканалів та радіостанцій не активізовані в них, а в цей час “Русское радио в Украине” заклично лунає по всіх усюдах українських земель. Напевне, й тут має бути волонтерський рух, але що ж тоді за владні інстанції в нас, що скрізь необхідно мати провідників відстоювання національних інтересів?
Цікавим є те, що більшість учасників конференції “Оцінюючи російський вплив на периферії: чи справді Росія виграє в інформаційній війні?”, що була організована нещодавно незалежним відомством уряду США – Радою керуючих з питань мовлення, яка відповідає за всі державні громадські міжнародні ЗМІ, зокрема “Голос Америки”, “Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода” та ін., спільно з міжнародною компанією Gallup, що здебільшого займається проведенням соціологічних опитувань та управлінським консультуванням, констатували високий організаційний рівень інформаційної війни, здійснюваної російськими мас-медіа. Так, директор з дослідження глобальної міграції та регіональний директор Світового опитування Gallup Нелі Єсипова заявила: “Якщо Захід хоче брати участь у формуванні громадської думки в цьому регіоні (Крим і Донбас – А.З.), йому справді потрібно внести деякі зміни в свою комунікаційну стратегію. І ці зміни мають стосуватися не тільки контенту, але й тону подання інформації. Унікальність цього регіону в тому, що люди мають дуже сильні зв’язки з Росією, а російські ЗМІ знають свою аудиторію і вміють до неї апелювати” і як висновок “У цьому раунді інформаційної війни російські ЗМІ виграли” (Свірі Д. Gallup : Росія лідирує в інформаційній війні // http://ukrainian.voanews.com/content/information-war/3178485.html).
Мовно-інформаційна безпека в сучасному інтернетівському просторі. Одним із найбільш активно запитуваних засобів масової комунікації стає Інтернет, у мережі якого пересічний громадянин знаходить не лише звиклу новинарну інформацію, але й численні адміністративно-управлінські, комерційно-економічні, фінансово-платіжні, розважально-пізнавальні послуги та ін. Якщо взяти за основу обчислення слово, то легко встановити, що в сучасному інтернетівському полі українськомовне слово займатиме не більше 8‒10%. Звичайно, в адмінстративно-управлінських та фінансово-платіжних його відсоток становитиме більше 85 %, але цей компонент є максимально заформалізованим, містить численні кліше, тому істотно не впливає на динаміку комунікативно-мовленнєвої сфери. Натомість усі інші інтернетівські виміри – новинарні, розважальні, юридично-консультаційні тощо – всуціль сповнені російськомовним компонентом. Безперечно є українськомовні видання на зразок високоавторитетної “Української правди” та ін., але вони охоплюють зовсім малий сегмент інтернетівського простору. Значна ж часина або оформлені як українськомовні (“Новини. Ukr.net” і под.), але наповнення в них або повністю російськомовне, або ж наявні автоматизовані програми перекладу, що призводить до спотворення змісту. Сучасне суспільство вступає в еру знаннєвого виміру, який поступово заступає інформаційний. Тому надзвичайно важливо, аби знання здобувалися українською мовою. Якщо поглянути на сучасний інтернетівський простір із проблем різноманітних технологій, то легко помітити в ньому низьку питому долю українськомовного компонента. Останній не постає константою духу Української Держави, її вияву в цивілізованому техніко-енергетичному світі.
Не менш значущою є мовно-інформаційна захищеність інтернетівського простору, усіх тих веб-ресурсів, що координують надскладні механізми енергетичного забезпечення окремих регіонів країни та усієї держави загалом. Здійснені з-поза меж України кібератаки на енергожиття декількох областей підтверджують низьку якість мовно-інформаційної безпеки. Поза всяким сумнівом, засвідчене лише перші ластівки у справжніх мовно-кібернетичних атаках, що спроможні зруйнувати всю фінансово-банківську та адміністратвино-управлінську систему за лічені хвилини. В України, її мовно-інформаційної безпеки сьогодні надскладні завдання захисту та убезпечення життєдіяльності держави. Для цього необхідне не лише програмне забезпеченні, а й механізми його застосування в різноманітних лінгвістичних процесах – від синтезу мовлення до його аналізу, автоматичного діагностування кібератак на ґрунті індексування текстових матеріалів, лінгвістичне діагнозування складних технологій мовного маніпулювання й мовного навіювання, встановлення агресивних напрямів в інтернетівському просторі для переривання мовної тяглості поколінь, створення потужного образу ворога через мову та ін. Підтвердженням подібного напрацювання новітніх технологій мовного маніпулювання є засоби масової інформації на окупованих територіях, а також різноманітні фрейкові сюжети з українськомовним елементом на російських телеканалах. А пересічний телеман зможе доповнити ще й тим, що в більшості російських телесеріалів покоївки, повії, дрібні злодюжки, інколи безхатченки – фальшивомовні українці, мовлення яких насичене різними фонетичними, орфоепічними, граматичними, лексичними рисами, чим формовано стійкий образ маргінального члена суспільства. Подібний прийом активно застосовувано і в колишньому радянському кіно, де українською здебільшого користувалися чи то поліцаї, чи то різноманітні маргінальні елементи, чи то воїни Української повстанської армії, чи то члени оунівського підпілля, яких завжди кваліфікували як ворогів системи і яким не могло бути місця в системі усталених комуністичних цінностей.
Перспективи мовно-інформаційної безпеки. Розвиток держави без чіткого формулювання принципів її мовної ідеології приречений. Мовна ідеологія має бути ґрунтована на двох взаємодоповнюваних постулатах – мовна державність і державність мови, що відбивають у цілісності своїй мовну тяглість поколінь і мовну безперервність територій. Усі гасла на зразок «Єдина країна / Единая страна», де слово країна і слово страна треба писати з великої літери, бо говориться про власну Державу, можуть лише поставати одним із елементів актуалізації мовної політики, але аж ніяк не її побудову, а тим паче – розбудову. Адже в статті 10 Конституції України чітко визначено наріжний камінь мовно-державного устрою Держави та визначальний принцип мовної ідеології.
Ще одним виміром мовно-інформаційної безпеки та мовної ідеології держави постає активно запитувана різноманітна кінопродукція, що в більшості своїй є або російськомовна, або ж виконана іншими мовами. Українськомовний продукт тут важко знайти, а якщо він і є, то далеких років радянської системи. То як можуть формуватися українськомовні смаки та національно-патріотичні цінності в такій ситуації. Звичайно, можна все кинути на відкуп держави й чекати від неї певних результатів. Як свідчить досвід минулих 25 років Української Держави: якщо чогось у цьому вимірі можна й дочекатися, то лише одного – звуження силового поля української мови. Незаперечною заслугою й подвигом українського народу є збереження власної мови в усі віки бездержавності, постійного переслідування української мови, її численних заборон. Здавалося б сучасний поступ Держави мав би лише сприяти розбудові усього того, що зорієнтовано на її розбудову. Насправді ж варто констатувати інше: 1) на більшості радійних станцій повністю домінує російськомовний компонент (“Наше раіо”, “Хіт-FM” та ін.), крім новинарних випусків; 2) в телевізійному просторі частка росйіськомовного продукту в рази перекриває національно-державний компонент; 3) українськомовний інтернетівський простір перебуває під інформаційно-мовною загрозою та ін.
Особливе місце в історії формування норм української мови належить народній пісні, що стала основою основ творчого портрету Тараса Шевченка – що не рядок, то відчутними є акорди глибинного пісенного слова. Здавалось би, що в сучасній Україні мав би бути хоча б один канал, що пропагував народнопісенну неповторність, яка захоплює увесь світ мелодійністю та неповторністю, крім “керманичів” Держави. Кількагодинне прослуховування радіопередач, перегляду телевізійних програм дає поштовх думці, що українську народну пісню силоміць вилучено з усього силового простору, відкинуто її в історію, асоційовано лише з народною традицією, обрядовістю, але ж вона є надійним сучасним засобом формування естетичних смаків, непересічних цінностей та самобутності українського народу.
В одному зі своїх інтерв’ю (6 липня 2012 р.) Павло Мовчан із якимсь внутрішнім неспокоєм наголошує: “Українська мова – останній бар’єр захисту України” ()http://press.unian.ua/pressnews/980846-movchan-ne-viklyuchae-scho-zahisniki-ukrajinskoji-movi-vdadutsya-do-bilsh-radikalnih-diy.html). І боротьба за українську мову сьогодні перенесена на передову – і в прямому, і в переносному смислі. Будь-яка завойовницька операція завжди розпочинається із забезпечення надійної основи її проведення на відповідних землях, що і здійснювалося тривалий час на нині окупованих територіях Донецької та Луганської областей з послідовним нав’язуванням ідеї мовної та ментальної, культурної та етнічної особливості. У сучасному вимірі відстоювання українськості освячено кров’ю тих її захисників, хто пішов під кулі на її захист. І пам’ять про них має єднати усіх у відстоюванні всього істинно національного, рідномовного та ріднослівного.
В одному з оповідань Любові Голоти один із персонажів зауважує, що з часом, коли все більше грошей стає в кишені, помічаєш лише машини й дорогу: що більше грошей, то модерніше авто (Голота Л. Там, де ніколи: роман, оповідання, новели / Любов Голоти. ‒ К.: Ярославів вал, 2015. ‒ 490 с.). Чи не в оцій гонитві так званих бізнес-еліт і криється одна з визначальних проблем – їх національна індиферентність, коли фінансові прибутки заступають усе інше. Адже національно-фінансові еліти мають працювати насамперед на розбудову власної Держави, не сповідувати чужі цінності, які ніколи й нікому не приносили добра.
Один із поетів нашого славного минулого Лев Венглінський писав: “Слов’янщина – це не Москва! Хто сам у моральній гнилі знаходиться, не може підняти, ушляхетнити й ощасливити інших […]. Нехай ці Слов’яни, що вірять у майбутнє з Москвою, зрікаються своєї віри й традицій, своєї мови й звичаїв, своїх інституцій і прав, від таких Слов’ян ми воліємо триматися осторонь! Переживаємо за їх сліпоту. До того часу, коли їх опікунка, цей вовк у ягнячій шкірі, не визнає наших прав, не вчинить справедливості, не загоїть глибоко роздертих наших ран, доки не перестане знищувати польську й руську народність, ім’ям якої скористалася, викравши в Русинів їх історію, їх мову й історичну назву, назвавши їх зневажливою назвою Хахли, а сьогодні забороняючи навіть будь-які видання їх мовою, яку назвали хахольською”. Лев Евгеніуш Венглінський (бл. 1827–1905), який народився в м. Журавно (Жидачівський район Львівська область) і тривалий час проживав у Польщі, належав до майстрів слова покордоння, де активно користувалися українською та польською мовами. Тому свої твори автор писав українською та польською мовами, підписував псевдонімами Лірник Наддністрянський, Годземба, Кость Правдолюбець з Єзуполя, L.K.G.W, але скрізь і завжди наголошував на своїй українськості, для письмового відтворення поезії створив власну українську абетку на латинській (польській) основі та видав нею п’ять оригінальних збірок поезій, дум, пісень. Варто вдуматися в ці слова, що тонко передають значущість рідномов’я та ріднослів’я в самоідентифікації кожного громадянина.
Сьогодні надважливо не наздоганяти втрачене, а працювати на випередження, що передбачає: а) створення надійного лінгвокомп’ютерного забезпечення для активізації захисту мовно-інформаційного простору від різноманітних кібератак; б) включення щонайширшого кола молодих науковців до творчих пошуків у царині опрацювання українських мовних багатств, на що може бути спрямована організація й проведення всеукраїнського мовного віче на ґрунті “Віртуальної лексикографічної лабораторії” (Український мовно-інформаційний фонд Національної академії наук України); в) формування мовно-дослідницьких груп для витворення протидії механізмам мовного навіювання; г) створення Державного фонду національної героїки з належним висвітленням у ньому усіх періодів історії України; ґ) формування Мовного кодексу України і под.


Анатолій Загнітко, публіцист


 

Ще схожі публікації:

Вручено премію імені Михайла Петренка
21 вересня уже вп’яте у Слов’янській центральній міській бібліотеці в урочистій обстановці вручено загальнослобожанську літературно-мистецьку премію імені Михайла Петренка. Згідно рішення комісії з...
На Донеччині учитимуть нових Ейнштейнів
28 серпня  відкрито три нові опорні школи на Донеччині, в  яких до навчального року не лише завершено  капітальний ремонт, але й встановлено найсучасніше навчальне обладнання, зокрема, цифрові лаборат...
Олена Теліга: з Україною в серці
21 липня виповнилося 105 років від дня народження великої патріотки України, талановитої поетеси Олени Теліги. Довгий час ім'я Олени Теліги замовчувалося, бо для більшовицької влади вона була ворог...
Часопис “Донеччина” від 28 липня 2017 року № 28 (15966)
Так вже повелось з далеких часів: що б не відбувалось на довгій життєвій дорозі, українці завжди співають. І кожна пісня своєю надзвичайною мелодійністю і зворушливими словами передає те, що людина ві...
Часопис “Донеччина” від 31 серпня 2017 року № 31 (15960)
«СВОЮ УКРАЇНУ ЛЮБІТЬ...» Саме з любові до рідної землі, до творчості славетного Кобзаря, з прагнення власної нестандартної і суспільно-корисної творчості народився Ше.Фест – мистецький фестиваль, який...
Синьожупанник з Кодеми
Федір Тарасович Скрипниченко народився 6 червня 1895 р. в селянській сім’ї с. Кодема Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Ріс юнак, докладно не знаючи, хто він такий, якої національності. Б...

The Author

ArtemenKo

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme