ДОНБАС, ЯКИЙ НЕ ВІДДАЛИ ПУТІНУ

У тій частинці Донбасу, яку ми відстояли, не віддали «русскому миру», заплативши за цей скромний успіх життями тисяч громадян, є бодай якась можливість працювати з місцевим населенням і хоч якось впливати на ситуацію. Навчимося тут – легше буде працювати в Криму. Але для цього треба зробити визволену частину Донбасу всеукраїнською «народною будовою» – як сказали б у роки СРСР. Або своєрідною «толокою» (так звичніше для українського вуха, традиційніше), коли проблема вирішується зусиллями багатьох небайдужих людей. Бо сподіватися лише на чиновників було б наївно. Вони і в інших регіонах України не перепрацьовують на ниві облаштування держави. А в умовах Донбасу не робитимуть цього й поготів.
* * *
Про це я думав, намотуючи кілометри, добираючись пішки від Попасної (це ще Луганщина) до Артемівська (тепер цьому місту повернули давню назву – Бахмут). Справа в тому, що транспорт в шахтарському краї тепер працює значно гірше, ніж це було до початку «русской весны». Я запізнився на останній автобус до Бахмута лише на 5 хвилин. Виявилося, що після обіду туди вже нічого й не передбачається. Навіть таксі не буде, бо «грачувати» у такому знищеному війною місті, як Попасна, зовсім не вигідно. А якби й було, то я б у ньогоне сідав – зарплата не дозволяє… Та й віддаль смішна –якихось тридцятьз гаком кілометрів. Пройду й пішки, якщо станеться так, що ніхто не підкине.
Я не сплю, я не можу спати!
В цій осінній цупкій імлі
Мені сняться донбаські хати,
Терикони і журавлі…
Це вірш біженки з Луганська Олени Ольшанської, яка тепер живе у Запоріжжі.( З книги «АТОмы судьбы» , яку видав Віктор Харламов -Авт.) Я відчуваю приблизно те ж саме, що й Олена, хоча коріння у мене не донбаське. Де б ми не проживали, а біль втрати відчуватимемо однаково. Мабуть, це нормально, коли є певний відсоток українців, яким є діло до всього, що відбувається в Україні. Тому й вірю, що неодмінно вирвемо Донбас із кривавих пазурів Путіна.
«НЕ ФОТОГРАФУЙТЕ, НАС МОЖУТЬ ПЕРЕВІРЯТИ НА БЛОК-ПОСТАХ…»
…Довго йти пішки мені не довелося. Підібрали місцеві, попередивши, що можуть підвезти лише частину маршруту. Кілометрів двадцять. Ну, що ж… Нехай хоч двадцять. А там вже недалеко й до Бахмута. Боявся, що їхатиму з сепаратистами, але водій і його попутник виявилися адекватними донеччанами. Все ж, на початку шляху вони запитали, як ставляться у Києві і в Західній Україні до мешканців Донбасу? Чесно відповів, що ставляться по-різному. Одні пропонують фільтраційні табори, інші наполягають на прощенні. Усіх, за винятком убивць, мародерів і катів. Відповідь задовільнила місцевих. Один з них, видно, мав вищу освіту.Багата мова і високий рівень аргументації. Тай другийне говорив дурниць і мав на все свою обгрунтовану точку зору. Не ватники, одним словом, нормальні хлопці. Донеччани самі почали розмову про необхідність позбавлення громадянства за сепаратизм. Про «лікування» примусовими роботами тих, хто стояв на блок-постах. Про найсуворіше покарання для тих, хто вбивав і катував. Коротше, донецькі мене не розчарували. Частину дороги ми мовчали, переосмислюючи сказане. Витягнув фотоапарат, щоб зняти на плівку мальовничі пагорби. Донеччина нічим не гірша від Поділля! Хвилястий рельєф, невеликі річки, струмки… Якби ще лісів побільше! Розмірковуючи у такому ключі, я знімав відео. Раптом почув стривожене: «Не фотографуйте укріпрайон! Нас можуть перевіряти на блокпостах…» Відразу й не зрозумів, про що вони. А потім побачив траншеї на одному з пагорбів. Далі ще і ще… Виявилося, що наша армія про всяк випадок, підготувалася до масштабного вторгнення. Справді, від Путіна всього можна чекати, але тут його «відпускникам» точно буде непереливки. Це вже не Крим 2014 року, тут терористи зуби зламають об українську оборону. Відчув дивну, майже безпричинну гордість. Може, від того, що тепер ми, нарешті, готові воювати? Але ж скільки землі зіпсовано бліндажами і траншеями… Чим це можна компенсувати? Хіба що вихованням нової людини, нового українця. Добре, якщо це станеться.
БАХМУТ – ЦЕ ЯК ДРОГОБИЧ ДЛЯ ГАЛИЧИНИ
Добираючись частину шляху пішки, я вирішив хоч побіжнооглянути сільські цвинтарі – ті, які трапляться по дорозі. Адже це також інформація, причому, важлива. Вони завжди відображали внутрішній світ людей, які проживають у тому чи іншому регіоні. Дещо й тут кинулося у вічі відразу. Прізвища померлих на 90% українські. Мова написів – виключно російська. Якщо раніше надгробки були у вигляді тумбочок з червоними зірками, то в роки незалежності їх поступово витіснили мармурові плити з вибитими на них (чи намальованими) православними хрестами. Причому, заміна пройшла відносно швидко, в інших регіонах все було поступовіше, плавніше. На Львівщині, скажімо, червоні зірки ніколи не були в пошані. Хіба що на могилах військових, партійних працівників чи міліціонерів. Та й то лише до 60-х років.
* * *
До Бахмута дістався, коли вже вечоріло… Але центральну частину міста все-таки оглянув. Без перебільшення – вона мені дуже сподобалася. Багато зелені, тротуари викладені плиткою, чимало гарних будинків. Навіть набережну впорядковують та освітлюють – буде місце для прогулянок молоді. Як для Донбасу -чимало україномовних написів. Наприклад: «Ремонт взуття. Заміна змійок». Лише два коротеньких речення, а місто, з точки зору україномовної людини, стає набагато ближчим. Або: «Нью-Йорк стріт. Піца». Далі – магазини «Мішель», «Лілія»… Є й подвійні назви: «Меблі. Мебель». Проти такої штучної двомовності душа волинянина чи галичанина протестувала б. Мовляв, що ж там перекладати, коли й так усе зрозуміло? Але при уважнішому вивченні донбаських реалій починаєш розуміти, що й такої двомовності на Донбасі – як кіт наплакав. Так, що можна лише похвалити власника магазину за спробу гармонійного поєднання двох мов. Більшість і не пробує, відсоток україномовних вивісок у місті лише 25%-28%. В інших містах регіону ще менше: від 10% до 15%. Чому Бахмут вирізняється у кращий бік? Мабуть, тому, що це давнє козацьке місто.І перейменували його тому, що більшовик Артем жив тут лише якихось два місяці, а українці називали місто Бахмутом понад 400 років. Це як Дрогобич для Галичини. Тоді, як шахтарський галицький Червоноград логічніше порівнювати з Горлівкою.До речі, ще якихось сто років тому мешканці Бахмута розмовляли українською мовою! Тепер таких залишилося лише декілька відсотків… Одна з них – Марина Дмитрієва. Познайомилися ми в соцмережах, а вперше наговорилися досхочу, сидячи на лавочці в центрі Бахмута. Передав жінці кілька примірників свіжих чисел «Донеччини». Отак, «точково» і поширював пресу, добре знаючи – кому що треба. Більшість містян на розкладках вибирають лише російськомовні газети і часописи. Тому інших тут і не побачиш. Хіба що вряди-годи. Щоправда, добре розходиться «Бульвар» Гордона. А цей часопис, попри свою російськомовність, тепер досить проукраїнський. Але до справедливого вирішення мовного питання в Бахмуті ще дуже далеко. Чи не тому в самому центрі міста висить плакат з текстом Тараса Шевченка: «Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!» Мабуть, це ідея влади – звернутися до творчості Кобзаря. Вважаю це рішення вірним.Шевченко ніколи не розколював народ, навпаки – завжди об’єднував. І ще одне спостереження: вБахмуті розташована військова частина та госпіталь, тому чоловіки у формі трапляються тут дуже часто. До цього швидко звикаєш, як і до «камуфляжних» машин. Вимушені рахуватися з фактом присутності патрулів ЗСУ і замасковані сепаратисти. Один літній бахмутчанин розповів мені, що якось в центрі міста негативно висловився прозахисників ДНР, як про недоумків. Тут же якийсь молодик визвірився на нього: «Погоди, разберемся еще с тобой! Я тебя запомнил…» Пенсіонер покликав військових, які саме проходили повз нього, щоб ті затримали сепаратиста. Але молодик швидко заскочив у міський автобус і… зник з місця пригоди. Проукраїнський бахмутчанин вважає, що військові тут ще довго будуть потрібні.
ТАМ – СЕПАРСЬКИЙ ВІДСТІЙНИК, ТУТ – «СІРА ЗОНА»
Я не кривлю душею, коли кажу, що вірю у виховання нової людини. В тому числі й на Донбасі. Всіх сепарів не перевиховаєш, сичати ще будуть довго, може й пару десятиліть. Але за відносно короткий час можна зібрати тих людей, на кого можна спертися. Вони є в природі, ось тільки існування багатьох досі залишається дискомфортним. По-перше, вони є «білими воронами». Їх не всі люблять, не всі розуміють. Проукраїнські люди Донбасу часто виявляються заложниками негативного ставлення соціуму до влади. Влада і в Чернівцях може бути непопулярною, і в Житомирі, і в Полтаві… Захищати її – собі дорожче. Але якщо ти живеш у Краматорську чи в Маріуполі, то кількість косих поглядів на тебе буде суттєво більшою. Адже досі значна частина населення не сприймає владу лише тому, що вона в їхньому розумінні занадто українська. От якби вона назад в СРСР покликала трудящих! До дешевої ковбаси та до безплатної медицини.А так… Терпіти терплять (ще б не терпіли – стільки військових навкруги), але не люблять. А, поміж тим, влада могла б і спертися на патріотів. Це дещо незвично для Донбасу, але ж коли пробувати, як не зараз?Натомість, чув від патріотів лише нарікання – мовляв, нікого не посадили, всі сепаратисти при владі. Тепер такий час, що на визволених територіях вони вимушені маскуватися. Наприклад, чиновниця офіційно розлучається з чоловіком, який воює на боці ДНР. Сама залишається при посаді в області (чи в так званій «сірій зоні»), непогано заробляє, стереже добро… А син і чоловік – воюють проти України. Стосунки негласно підтримуються, а як жити далі – підкаже час. «Голь на выдумки хитра…» – кажуть в таких випадках росіяни. Ось і будемо ще довго мати справу з такими хитрунами. А є такі путінофіли, що не дуже й маскуються.І в освіті вони є. Патріоти розповідали про випадки, коли діти на урочистих заходах починали дружно співати гімн, а потім бачили, що вчителі не співають, то й самі замовкали… Один хлопчик написав на дошці гасло: «слава Украине», а вчителька, побачивши таке,з її точки зору, неподобство, дописала попереду слово «позорная». Вийшло: «Позорная слава Украине». Вона досі працює, ніхто її не звільнив.
ОДИН – ЗА ВСЮ ВОРОНЕЖЧИНУ
Подібних історій може багато розповісти Анатолій Водолазький з Олексієво-Дружківки. Заїхав я до нього відразу після Костянтинівки.Нескорений син воронезького краю Анатолій Данилович Водолазький був одним з небагатьох, який не приховував своєї патріотичної позиції. Про нього тепер частенько згадують патріотичні газети. Шанованого серед місцевих патріотів Анатолія Водолазького і в підручники з історії втиснути можна. І варто! Бо не так вже й багато є сучасних доказів українськості цих, втрачених для України сто років тому, територій. Це про кубанців багато доброго можна сказати. І на Холодноярщині воювали разом з Горлісом-Горським, і на еміграцію їхали, як українські патріоти. І книжки гарні писали. І гинули за Україну з гідністю. Один лише Михайло Теліга, розстріляний гітлерівцями в Києві, чого вартий!А що Воронежчина? Схоже, що один тільки Данилович… Він встиг полюбити донецьку землю, встиг відчути себе справжнім українцем. Коли Дружківку заполонили сепаратисти, він на знак протесту вийшов до пам’ятника Леніну з українським прапором. А тепер активно займається патріотичним вихованням молоді. Донбас – не Воронежчина, тут можна навчатися за українськими програмами, можна співати державний гімн і любити Україну, не боючись опинитися на Колимі чи на Соловках. Тому й працює, не покладаючи рук, уродженець Россошанського району Воронезької області.
ПОВСТАНСЬКИЙ ПОЕТ З БІЛОРУСЬКИМ КОРІННЯМ
Ні, правда – на визволених територіях Донбасу можна знайти таких патріотів, що й Львівщина позаздрить! Трішки нетиповий з точки зору галичан цей патріотизм, російськомовний… Але ж яка сила переконань! Ось, скажімо, Юрій Волович, син білоруса з Орші і українки з Краматорська. Читаючи його вірші, мимоволі переймаєшся духом українського Донбасу. Того Донбасу, який був готовий воювати з окупантами:
Неотступноечувство вины
И стыда (за себя вдвойне!) –
Патриоты в окопах войны,
Ну, а я… томлюсь в тишине.
Как себя ни кори, не трости,
А тому оправдания нет
Украина таким не простит,
Даже если им семьдесят лет…
Ось і жив Юрій з таким почуттям вини. Герої-добровольці гинули на фронтах, а він не міг реалізуватися, як захисник України. У військкоматі пояснювали: «ви ж розумієте -вік не той…» Нарешті, хтось із офіцерів, почувши, які вірші пише донеччанин, вирішив, що така людина цілком придатна до… партизанського руху.Була б непоганим командиром загону або чудовим політруком. «Але, на жаль, саме підписали якесь перемир’я, і нашим планам не судилося збутися – з сумом говорить поет-патріот – там були деякі параграфи, які забороняли роботу у ворожому тилу…»
Але поезія живе своїм життям, вона існує незалежно від договорів і параграфів. І такі вірші об’єктивно працюють на Україну:
Надо, чтоб оттаскали за чуб
И содрали дешевый понт.
И, творя над собой самосуд,
Ты не шел, а бежал на фронт!
И сквозь боль, не жалея себя,
Оказался полезнымчем-то.
Если сердце полно огня,
Он уводит от страха смерти…
И дозволит участие мне
От постыдных избавиться пут,
Стать с погибшими наравне.
Не уходят герои – живут!
Як думаєте – чи багато такихрішучих поетів, готових взяти до рук зброю, є у Черкасах, Полтаві, Кіровограді? Мені здається – не дуже. Мабуть, тому, що це далеко від війни. А тут сама земля породжувала спротив – надто багато ран заподіяли їй московські окупанти. Були й інші герої, причому навіть неповнолітні. Розповідали, як в часи ДНР дванадцятилітній внук краматорської активістки відкривав вікна своєї квартири і голосно вмикав «Океан Ельзи», щоб заглушити сепарські марші. А ще голосно кричав «Слава Україні!», зустрічаючи патріотичну бабусю з роботи.
Отже, серед моря негативу є одна позитивна обставина: як у Краматорську, так і в інших містах «сірої зони» є справжні герої. І вони поряд щодня! І це дуже добре, бо разом можна зробити багато корисних справ.
* * *
Інша справа – так звані «ДНР-ЛНР». В народі цю територію часто зневажливо називають Лугандоном. Там українці перебувають у фактичній окупації, яка нічим не краща за гітлерівську. В чомусь навіть гірша, бо гітлерівці не забороняли українцям розмовляти рідною мовою і не кидали за це до гестапо.«Русский мир» радикальніший і цинічніший. З ним непросто боротися. Але відстоявши українську ідею на звільнених землях, закріпивши належним чином успіх, ми виробимо вакцину і від хронічної болячки, яка руйнує наш національний організм.Маю на увазі смертоносні бацили«русскойвесны», до яких можуть виявитися чутливими інші, ослаблені в національному плані, території України.