«Донецькі» як можливий каталізатор змін у суспільстві

Думав про це вже з самого початку війни, коли у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові з’явилися перші біженці з Донбасу. А ще частенько згадував давнє фото, зроблене в українському Криму ще років 4-5 тому. Тоді неподалік від сімферопольського вокзалу я звернув увагу на ідеологічне «панно», від якого однаково недобре ставало як мешканцю Львова, прихильнику проєвропейського вектора нашої держави, так і цілком проросійському кримчанину. Бо цей настінний «агітплакат» являв собою контури України, виконані в синьо-жовтих тонах, на який накладався напис «ДОНЕЦК». А перспективи курсу «все будет Донецк!» влаштовували в Україні далеко не всіх. Мешканці інших регіонів не були в захваті від таких, нічим не обґрунтованих, претензій на лідерство. Але ж які амбіції: ми годуємо всю Україну, і тому керувати будемо усіма! Круто… Але самі ж донеччани, врешті-решт, і постраждали від такого курсу.

Творити партію оптимістів
Спочатку постраждали найкращі з них. Бо тверезомислячі і проукраїнські відразу виявилися чужими у збуреному чужоземцями Донбасі. А потім принади «русского мира» відчула на собі переважна більшість. Скільки тепер біженців! І в Росії, і в Білорусії, і в Україні їх десятки, сотні тисяч. Хтось уже прилаштувався на новому місці і нічого не хоче міняти. Але багато людей досі мріють про повернення. Скажімо, поетеса з Маріуполя Оксана Стоміна у вірші «Где ты теперь?», присвяченому вимушеним переселенцям, мимоволі виклала програму найоптимістичніших донецьких:
– Что ты планируешь?
– Выжить и пережить…
А потім розписує детальніше:
Верить друг другу, влюбляться и радовать мам,
Строить побольше семей, небоскребов и планов.
Будут по улице Кожанных Чемоданов
Праздники Возвращения по домам!
Доки є такі люди, як Оксана Стоміна, доти можна сподіватися на позитивні зміни у країні. І радикальні плани по відродженню Донбасу також можуть бути цілком обґрунтованими. Звісно, є всякі донецькі. Совків, ватників, українофобів, бандюкуватих і злодійкуватих людей серед них вистачає. Але не можна чіпляти ярлики на всіх без винятку людей краю. Бо напис «Кубань, Білгород – це Україна» я побачив саме в Краматорську, а не у Львові! І марш вишиванок (звісно, не тепер, а ще до війни) у Білгороді організовували саме луганчани, а не мешканці Дрогобича.
Отже, є на кого спиратися, є люди, які поведуть за собою інших. Справа решти – допомагати. Бо йдеться про амбітний проект, який зробить Україну кращою.

Донецькі в ролі українізаторів
Олексій Курінний народився в Артемівську. Його батько – українець, мама – росіянка. Може Олексій і далі жив би на Донбасі, але його дідусь-росіянин наполіг на тому, щоб онук жив у Києві і навчався в українській школі. Ось такі трапляються на Донбасі дідусі – попри те, що росіянин та ще й військовий у минулому, ставлення до української у нього було якщо й не вповні братерським (бо сам мовою не володів), то принаймні цивілізованим. Не в останню чергу завдяки діду, Олексій став стовідсотковим українцем! Розмовляє у столиці лише українською, активно працює в «Просвіті», є автором багатьох «мовних» карт України. Краматорчанин Євген Гребенніков, також нещодавно рішуче і без вагань перейшов на українську. А в Краматорську це зробити таки дещо важче, ніж у Києві. Але ж вийшло! Якщо проукраїнські краматорчани потрапляють до столиці, то намагаються зробити більше. Скажімо, Павло Вишебаба нещодавно відкрив у Києві вегетаріанське кафе, де всіх обслуговують лише українською. Його дружина родом з Маріуполя, вона також україномовна. Подружжя перейшло на державну з ідейних міркувань. Зрозуміли, що там, де не буде мови, там рано чи пізно буде «захист російськомовного населення» з боку якогось чергового Путіна, будуть війни і руйнування. Зробити рішучий крок, молодятам допомогла їхня філософія. Вони кажуть: «Мова диктує свої правила: хоче, щоб українською розмовляли вільні й сміливі…» Нещодавно у них народилася донечка. Як думаєте, якою мовою вона спілкуватиметься у столиці?

«Дім книги важливіший, ніж 20 танків…»
Перебуваючи в Артемівську (тепер це вже Бахмут) я звернув увагу на невеличкий, але гарно впорядкований «Дім книги». Привернули увагу вивіска: «Дім книги важливіший, ніж 20 танків», синьо-жовтий прапор, і фото бійця АТО, підписане досить оригінально: «Звернення з того світу Сергія Бохонька». Симпатичний такий боєць з добрими очима ніби звертається до нас усіх… Очевидно, творці «Дому книги» були особисто знайомі з Сергієм, бо український воїн мимоволі виявився в центрі експозиції. І це було дуже вдале рішення в художньому, емоційному плані. Звісно, не міг не зайти в середину. Відразу потрапив у теплий, привабливий український світ. Вишиванки, одяг з українською символікою, державний і червоно-чорний прапори… Карти, атласи, календарі! І книги, книги, книги… Не встиг я познайомитися з власником магазину (звати його Володимир, а прізвище істинно козацьке – Дериведмідь, бо й родом він із Січеславщини) як до магазину увійшло троє військовиків. Посміхаються, жартують, вітаються – по всьому видно, що їм у бахмутському «Домі книги» комфортно, це ніби своя канонічна українська територія. І я подумав: це ж справді важливо, щоб бійці не лише могли купити книгу, але й мали свою духовну домівку. А Володимир Дериведмідь, (колишній афганець, а в цій війні встиг повоювати у батальйоні «Донбас») з точки зору бійців ЗСУ справжній побратим! Тож і заходять сюди частенько. Ми часто з сумом кажемо: «На Донбасі так багато ватників… Що з ними робити?» Та нічого робити не треба, своїх отаких дериведмедів треба підтримувати і створювати всі умови, щоб їх було побільше! Володимир розповів, що і з ДНР приїздять, а потім везуть додому не лише книги, атласи і контурні карти, але й… червоно-чорний прапор на грудях можуть сховати і повезти в лігво сепаратистів. Я висловив подив: навіщо ж, мовляв, в ДНР прапор українських націоналістів? Володимир відповів, що у мешканців так званої ДНР ніхто не зміг відмінити українські гени. От і тягнуться до свого, рідного… То потрібен такий магазин у Бахмуті, чи ні? Якщо так, то чому у власника магазину проблеми з місцевою владою? Чому про «Дім книги» досі нічого не чув головний гарант українізаційних процесів на Донбасі Павло Жебрівський? Чому на «Дім книги» накинула фінансовий зашморг місцева влада?
Через декілька днів після повернення з Донбасу я отримав такого листа:
«Доброго вечора, Сергію!
Дякуємо, що не забуваєте про нас. Такі люди,як ви,надихають нас на роботу. Ми готові йти вперед, не дивлячисьнаіснуючіпроблеми. Те, за що ми взялися, тобтобахмутський «Дім книги», може зробити більше,ніжнайкраща, найсучаснішазброя. Ви питаєте про цінову політику. Тут все дуже просто: ми продаємо по ціні виробника, а отримуємо по оптовій ціні. Є попередня оплата і є оплата щомісячна за продану продукцію разом. Головне, що поки не було «збоїв». За рік жодного! Візитівками просуваю сайт виробника (більше 7000 шт.). До нас звертаються і з так званої ДНР – з Горлівки, з Єнакієвого, з Донецька… Поєднання з вишиванками та символікою дуже важливе. Інакше ми б не вижили. Комунальні, оренда,зарплата, податки – на розвиток нам зовсім нічого не залишається.
Є звичайно, певні проблеми. І ми були б раді, якби українці з інших областей нам допомогли б. У нас поки що немає книги «Традиційне українське весілля Слобожанщини». А згодилося б у нашому регіоні! Готуємо проект, шукаємо фахівців. Нам бракує деяких плакатів, скажімо – «Шкідливі звички дітей-школярів». Їх просто немає на ринку України, або вони надто примітивні. Нам потрібні «кіндери» маленькі, недорогі для призів за вірші і пісні, колядки українською. У нас діти можуть вивчити українську швидше і краще, ніж ушколі, чи в садочку! Нам потрібні авторські книги – цікаві для дітей і дорослих. У нас для цього є«авторська полиця». Для масових акцій і заходів нам потрібен мобільний підсилювач 12/220v. Все це потрібно для того, щоб українство фіксувалося у свідомості дітей, як позитив. А через дітей нерідко навчаються і дорослі. Здавалося б, перспективи у нас хороші, але… За рік роботи єдиного на Донбасі«Дому книги» про нас жодного разу не згадали навіть в новинах двох місцевих телеканалів. Не кажучи вже про центральні. Ми подарували сотні й тисячі книг, зекономили нашим покупцям біля 100 000грн! Але сильним світу цього цікаво там, де грошові потоки в сотні мільйонів, де можна без особливих зусиль нагріти руки… А ми пропонуємо сайти з указаними цінами і саме за тими цінами продаємо. Без силовиків і фіскалів самі виключили корупційну складову. Ми усвідомлюємо, що це війна за душі і серця дітей і людей. Тому й не збираємося відступати… Від нас залежать ще й значні впливи на військових, яких тут немало. Роботи попереду дуже багато, тому будемо невтомно працювати. Віримо в позитивний результат.Слава Україні!»

Як бачимо, в цьому листі зафіксовано для історії певні досягнення і відображено головні проблеми патріотів Донбасу. Думаю, що далеко не в кожній області є такі ось жертовні трударі на ниві книготоргівлі. Бахмутський козак Володимир Дериведмідь є непоганим підтвердженням моєї концепції: проукраїнські донецькі можуть бути лідерами, елітою нації.

Рано списувати християн – вони повернуться
Здавалося б, там де з 2014 року «качає» права «Русская православная армия», скоро не залишиться нічого мислячого. І Донбас після визволення залишиться ідеологічною пустелею. Але це не так. Вигнані Росією християни, рано чи пізно повернуться в шахтарський край. Є чимало людей, які отримали моральну перемогу у двобої з кремлівсько-кагебістською церквою. Скажімо, священик УГКЦ Тихон Кульбака, який 12 діб провів у полоні бойовиків ДНР. Хворого на цукровий діабет, його тричі виводили на розстріл, довго тримали без ліків, довівши до діабетичної коми. Але мужній священик, пройшовши через важкі випробування, вижив і тепер молиться за навернення до християнства своїх ворогів. Цікаво, що Тихон Кульбака не галичанин, а корінний «східняк». Про своє перше знайомство із Західною Україною священик сказав так: «Я уперше приїхав до Львова у 1996 році. Приїхав з комплексом донеччанина, бо ж навкруги одні бандерівці! Але закохався в місто з першого погляду. Почуваюся тут дуже комфортно. Але тілом. А душа там – на Сході…»… А коли журналісти запитали його про прихожан, думаючи, що вони всі вихідці з Галичини, священик відповів:
«Майже половина – чистокровні росіяни…». І далі: «Частина моїх прихожан залишилася на окупованій території. Здебільшого це люди похилого віку. Ми їм допомагаємо невеликими сумами. При цьому змушені застосовувати тактику і практику партизанської війни – явки, паролі…»
Ось такий колоритний і жертовний східняк-уніат. Але в Тихона Кульбаки хоч коріння українське. А є ж люди, які народилися в Росії. Як вони дивляться на ситуацію? На чиєму вони боці? Виявляється, що місце народження мало впливає на світоглядні орієнтири. Скажімо пастор Геннадій Мохненко, який тепер живе у Маріуполі, про себе говорить так: «Я завжди підкреслюю, що я російська людина. У мене мама з-під Пітера, батько з-під Курська. Я люблю Росію. Я ненавиджу імперський дух і адептів цих імперських ідей, які приперлися сюди, на Донбас…»
У пастора троє рідних і 32 прийомних дітей. Вони підуть за ним у вогонь і в воду. Це та «критична маса» проукраїнського люду, яка в певні моменти може стати вирішальною. Ось як Геннадій Мохненко описує минулорічні події: «За годину сформували колону машин і відправили жінок із дітьми якомога далі від війни. А самі поїхали рити окопи. У місті була паніка – особливо кілька перших днів. Спершу до нас приєдналося зовсім небагато людей – осіб 70. Я пишаюся тим, що половина з тих, хто починав зміцнювати місто – це мої діти, мої друзі та прихожани… Нам нема чого боятися. Це наша земля. Наше місто. Ми не прийшли захоплювати Ростов, Таганрог, Москву або Калугу – хоча, може й треба було. Напевно, це було би благом для росіян…»
Як бачимо, ситуація унікальна, і така особистість, без сумніву, варта уваги. На таких неординарних людей цілком можна розраховувати, втілюючи в життя максималістську програму виходу з кризи маріупольчанки Оксани Стоміної: «Верить друг другу, влюбляться и радовать мам, строить побольше семей, небоскребов и планов…» А головне, що такі, як Геннадій Мохненко, після закінчення війни могли б успішно працювати в російському соціумі. Або переконувати росіян в соцмережах. Адже свого часу пастор багато подорожував по Росії на велосипеді і запевняє, що може бути експертом з російського питання. А ще цей справжній християнин, який виховує 35 дітей, повірив у силу українського народу: «Коли я розмовляв з бійцями там, на фронті, хлопці часто казали: «Пасторе, поглянь нам в очі… Подивися уважно. Ми не відступимо. Не здамо Маріуполь». І ці очі стали для мене новим, несподіваним джерелом віри. Може, не зовсім канонічним, але потужним…»