Іван Дзюба: життєва співмірність з націєбудуванням

Іван Дзюба народився 22 липня 1931 року на Донеччині в чарівному селі Миколаївці, з якої доля його вела спочатку з рідними батьками до Оленівських кар’єрів (тепер Докучаєвськ), потім до Сталіно (Донецька), де навчався в Сталінському педагогічному інституті, а згодом – в аспірантурі в Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка в м. Києві. Зі столицею України від того часу й до сьогодні пов’язане життя Героя України, академіка НАН України Івана Михайловича Дзюби. Писати про талановиту особистість завжди складно, тому що чогось не буде враховано, щось належно не постане наголошеним. Розповідаючи ж про Івана Дзюбу, завжди можна сісти на мілину чи то якоїсь фальші, чи то певного перебільшення. Та й написано про Івана Михайловича дуже багато і в різних ракурсах. Заявлені рядки не виступають виправданням чи спробою убезпечити себе від якихось несподіванок. Та й розповідь про Івана Дзюбу в цьому разі є дещо іншою.

Життя неперевершеного майстра слова має декілька рубежів, першим з-поміж яких є територіальний – переїзд разом із батьками з Миколаївки до Оленівських кар’єрів. Символічно, що сьогодні – це також рубіж, лише фронтовий. Рідна для Івана Дзюби Миколаївка перебуває на передньому краї, зазнаючи постійних несподіваних обстрілів, ворожі снаряди лягають на рідні вулиці, нищать домівки. Оленівські ж кар’єри знаходяться у відокремленій території, на яку можна попасти через блокпости з перевіркою документів, вантажу та за наявності відповідних перепусток. Як сприйняти такий водорозділ, коли рідні люди агресивно розділені. В одному зі своїх мемуарних нарисів «Спогади і роздуми на фінішній прямій» Іван Михайлович, роздумуючи над питанням «…як це сталося, що я виріс на Донеччині, в «російськомовному» нібито краї, а зберіг українську мову, та ще й удостоївся звання «українського буржуазного націоналіста», наголошує: «От жили ми всі, здається, за однакових обставин, однаково нас виховували, одне й теж ми читали, в одному і тому ж оточенні росли; одним і тим же життям жили, але для одних Україна дуже багато означає, іншим до неї байдуже, якесь територіальне означення. Ще треті, скажімо, якусь причетність до України відчувають, але не дуже близько до серця беруть». Перечитування цих рядків ще раз переконує в умінні автора діагностувати різне сприйняття Української Держави, її цінностей. І це властиво не лише для Донеччини. Та й простий погляд на такі уже й давні події 2013 – 2014 років підтверджує психологічну глибину спостережень Івана Михайловича, адже чужі для української душі ідеї «русского мира» лягали на душу тим, хто жив ідеалами минулого – «радянської рівності», тому й в центрі уваги було покоління сорока- і п’ятдесятилітніх. Їх із невеличких містечок привозили до обласного центру на так звані масові акції.

Не так давно… Хоча це й було до війни… У 2013 році автор цих рядків пройшов стежками дитинства Івана Дзюби – від с. Миколаївки до Оленівських кар’єрів (Докучаєвська), зустрічався з рідними, які й нині проживають там, розмовляв з учителями школи, де навчався Майстер Слова. Метою було – відчути перегук духовного багатства мистецького простору Івана Дзюби з мовно-культурною настроєністю рідних для нього країв. Вдалося не лише почути численні розповіді-оповіді про рід Дзюби, пам’ять про його родичів, а й розпізнати не байдуже ставлення до нього, що аж ніяк не говорилося на камеру, не мовилося заради епатажності. Відчувалася щирість і відкритість, захоплювало прагнення сказати просто й доступно.

Десь в останні дні 2014 року автор цих рядків зателефонував Іванові Михайловичу зі щирим бажанням привітати його з прийдешнім Новим роком, та розмова швидко перейшла на рідні для Івана Дзюби місця: Донецьк, Докучаєвськ, Миколаївка та ін. Скільки щему, болі, тривоги з’явилося в голосі, якийсь каскад переживань за долю кожного з тих, хто відчуває на собі увесь обшир несподіваної війни. Важко щось було додати, лише подумалося: з таким розумом, аналітичністю думок, умінням відчувати біль кожного міста й містечка, селища й села мають бути сучасні державці, ті, від кого залежить збереження України в її неповторності та багатовимірності.

Кожний із нас об’єднує щонайменше два світи – світ минулого, успадкований від батьків і дідів, і світ сучасного, сприйнятий самим собою і вмонтований у свою сутність. Особливістю виступає глибина пізнання минулого та його усвідомлення як власного і через нього крокування до майбутнього. Іван Дзюба належить до тих неперевершених Майстрів Слова, хто не тільки глибинно кваліфікує багатошаровість минулого, усю місткість прожитого та пройденого попередниками з розумінням їхніх усвідомлених та неусвідомлених утрат. Чи не найкраще це впізнавано зі створеного митцем. У пролозі до однієї зі своїх фундаментальних книг «Не окремо взяте життя» (К.: Либідь, 2013. – 760 с.) Іван Дзюба у відповідь на поставлене авторське питання «Що змушує людину «сідати» за спогади?» констатує: «Мабуть, у кожного є свої мотиви, серед них – і неусвідомлені. Але є й очевидні спільні: ностальгія, бажання зафіксувати і зберегти для уявної цікавості нащадків світ власного, як тепер кажуть, «часопростору»; потреба узагальнити свої життєві враження, свій досвід, підбити підсумок свого життя – бодай для самого себе. Може бути і якийсь полемічний імпульс, якась своя затятість або спроба внести корективи в уявлення сучасників про тебе».

Поглиблюючи свої міркування, Майстер говорить про зникнення на українському тлі кількох Атлантид, з-поміж яких знаковими постають: 1) Атлантида середньо- та східноєвропейського містечкового єврейства; 2) Атлантида галицького села; 3) сьогочасне «розмивання» Атлантиди української діаспори, політичної еміграції; 4) а також –«згасання» Атлантиди української Донеччини. Сьогоднішня влада так званої «ДНР» максималізувала зусилля на повне знищення усього українсько-державного на тимчасово окупованих територіях, вилучення з активної пам’яті силового навантаження українсько-патріотичного.

Що можна в цьому разі сказати про підле знищення меморіальної дошки Василя Стуса з його барельєфом на фасаді філологічного навчального корпусу Донецького національного університету у травні 2015 року. У цьому ж корпусі навчався й Іван Дзюба, здобуваючи фах російського філолога. Безперечно, список чи перелік зникомих Атлантид в Україні можна продовжувати… Скажімо, Атлантида подільського села з його внутрішньою неповторністю та збереженням ще до початку сімдесятих років минулого століття повноцінного етнонасичення. І це попри страшні лихоліття арештів, Голодомору… Кожна з таких Атлантид заховує в собі цілий пласт народної пам’яті, вимагаючи особливого розгляду і дослідження, не тільки з’ясування причин незворотного процесу зникнення цих визначальних для України Атлантид, але й характеристика причин обсягів багатошаровості та значущості їхньої відсутності в сучасному житті.

У Слові весь обшир і вся глибина життя неперевершеного Майстра магічної Сповіді про пережите і прожите Івана Дзюби.

Такий відступ спричинений стремлінням зрозуміти різне ставлення людей до свого минулого – одні прагнуть приховати власне походження, придумати різні легенди… Для Івана Дзюби все, що пов’язане з прожитим, значуще та знакове. Майстер знову й знову повертається до своїх першовитоків, проходить стежками власного такого недалекого  Буття. Від перших кроків і до реального сьогодні в Івана Дзюби найвищий вимір національної самоідентифікації, тому й не дивно, що, пройшовши російськомовну школу, він із високим відчуттям збереження усіх вимірів розбудови нації формує теоретичний і прикладний ґрунт збереження її визначальних домінант – мови, характеру, душі, цінностей, самобутності, присутності в культурно-цивілізаційному просторі, соборності усіх земель і под. Кожна з названих та багато інших домінант знайшли висвітлення в численних працях І. Дзюби, окремі з яких стали хрестоматійними («Інтернаціоналізм чи русифікація?»), інші зайняли достойне місце в літературно-історичних академічних студіюваннях (дослідження творчості генія Тараса Шевченка становлять окремий том в «Історії української літератури»), ще інші дають відповідь на актуальні виклики сьогодення («Прокислі «щі» від Табачника. Галичанофобія – отруйне вістря українофобії») тощо. Для Майстра Слова притаманним є глибокий фундаментальний академізм і гостра публіцистика, викінчений літературно-критичний підхід і талановитий аналітизм.

 Українська Атлантида Донеччини й сьогодення

Для Івана Дзюби, як і для багатьох і багатьох інших донеччан, Українська Атлантида Донеччини – не просто три слова, адже в них відбито цілісний пласт культури, мови, традицій, знак усього того, що символізує неповторність і знаковість цього краю. Розгалуженість та наповнюваність Української Атлантиди Донеччини легко простежити ще й сьогодні, що не так просто зробити. Для цього слід поглянути на національно-мовну і культурно-насичену мапу Донеччини. Не ту мапу – візитівку, яку прагнуть витворити через різноманітні символьні фігури на зразок герба Донеччини (важко зрозуміти його репрезентативність щодо минулого та сучасного цього краю), а насамперед – реальну з таким глибинним минулим (щораз вихолощуваним ідеологічно-креольним поняттям Дике поле) та вельми розмаїтим теперішнім. Щоправда, теперішність якось блякне під постійними фронтовими новинами, за скупими рядками яких приховано людські життя та людські долі, не кажучи уже про дух українського слова – живого, активного, яким сповненні й сьогодні сільські простори. Чи мають усі ці побічні речі хоч якесь відношення до Української Атлантиди Донеччини (зовсім не випадково всі три слова написано з великої літери, адже вони окреслюють цілий материк – мовно-культурний та літературно-мистецький, поза повноцінним виявом якого Донеччина втрачає свою своєрідність), до Івана Дзюби… Так, вони характеризують мовосамість Майстра Слова зсередини, який увібрав у себе українську народну пісню, її звучання ще в дитинстві, бо, згадуючи переливи пісні «Коло греблі шумлять верби, що я посадила…» в дівочому виконанні на розлогому березі хутірського ставка, Іван Михайлович із властивою йому відвертістю й щирістю промовляє: «пісня запала в душу, щось таке зробила, що потім вона увесь час мені згадувалася, у якісь моменти – оце враження, оцей ставок, і десь далеко дівчата, яких не видно, але чути, ця пісня і ці слова». А ще – в ті далекі роки «Взагалі був якийсь негласний, непомітний і несвідомий культ Шевченка. Мало хто й читав його, але дещо переказувалося майже як фольклор, і для всіх це ім’я було святе. Якийсь оберіг українськості…».

У найскладніші періоди поступу Держави геній Тараса Шевченка був духом української нації, її творцем, входив у душу кожного, хто відкривав її до всього сущо рідного. Таким сином народу є Іван Дзюба, тому й не дивно, що душа його увібрала Шевченкове слово, його мелодику. Тому все мовлене – не побічні речі, а визначальні для встановлення багатошаровості та багатовимірності Української Атлантиди Донеччини, що охоплює у своїх вимірах: 1) українськомовний простір донецько-степових земель (досить легко виявити інтенсивність українським говірковим масивом, навіть побіжно поглянувши на загальну діалектологійну мапу Донеччини); 2) літературно-мистецькі напрацювання, до яких належить ціла когорта письменників і самої Донеччини (Павло Байдебура, Іван Білий, Петро Бондарчук, Григорій Кривда, Євген Летюк та ін.), і тих, хто, народившись у цих краях, не забував про свої витоки – Володимир Сосюра, Василь Стус, Грицько Бойко, Леонід Талалай та ін. Про органічну належність донецького складника до загальнодержавного національно-культурного тла говорив Івана Дзюбау у доповіді «Донецька складова української культури» (опубліковано в авторитетному виданні «Лінгвістичні студі» (Вип.15. – Донецьк: ДонНУ, 2007)), виголошеній на пленарному засіданні VI Міжнародного конгресу україністів, що проходив у Донецькому національному університеті 29 червня – 1 липня 2005 року і в якому брали участь представники 22 країн світу, а виступило понад 600 авторитетних фахівців. Під час роботи Конгресу в Донецькому театрі опери і балету імені Анатолія Солов’яненка було оголошено ухвалу Вченої ради Донецького національного університету про присудження Іванові Дзюбі почесного звання «Почесний доктор Донецького національного університету» і вручено атрибути цього високого звання. Сьогодні переміщений до м. Вінниці Донецький національний університет за ухвалою Конференції трудового колективу, підтриманого Міністерством освіти і науки України, гордо носить ім’я Василя Стуса; 3) фольклорно-естетичні надбання краю (не так давно довелося почути різні варіанти легенди про Карачуна (Корочуна – у перекладі з тюркської Чорна смерть), що пов’язані з відповідною горою м. Слов’янська в с.Красноармійському та в смт. Билбасівка Слов’янського району, подібні ж легенди, щоправда, про Карамчуна, розповідають і в селах Великоновосілківського (села Зелений Гай, Новопетрівка, Петропавлівка, Привільне), Мар’їнського (села Антонівка, Катеринівка, Костянтинівка) районів. А нещодавно щось подібне розповідали й у с. Хлібодарівка Волноваського району. І знову – нескореність гори Карачун, на якій змонтовано нову телевізійну вишку, символізує нескореність українсько-донецького духу. Це тільки один маленький фрагмент народно-поетичної усної творчості, а скільки їх у своїй цілісності та якої вони глибини та місткості… Важко про це говорити, не маючи перед собою вичерпної інформації. Складно сказати, чи слухав подібні легенди та перекази маленький Іванко в с. Миколаївці, де він народився (напевне, ні, бо в цьому селі він прожив тільки один рік), чи в с. Новотроїцькому, куди сім’я згодом переїхала, а, можливо, щось подібне йому переповідали уже в с. Оленівські Кар’єри (тепер Докучаєвськ). Тут Іван Дзюба здобув середню освіту і звідси пішов навчатися в Донецький педагогічний інститут (тепер – Донецький національний університет). Усі три шари Української Атлантиди Донеччини були природною стихією в роки хлоп’яцтва та юнацького змужніння Івана Дзюби. До цих шарів слід додати неповторність усього того, (4) що пов’язано в Донецькому краї з Українським козацтвом (пор. промовисті найменування на кшталт Волноваха, Домаха, Комишуваха та ін.). Розлогість донецького степу, його неозоре виднокілля, багатотрав’я – неповторність. З якою великою синівською любов’ю пише Іван Дзюба: «Як я люблю донецькі краєвиди! Але найбільше мене бентежила трохи інша картина – це ближче до Миколаївки, в Данил-теремі: розлога долина, тече річечка, і десь посеред тієї пустельної долини над річечкою височіє якесь одиноке деревце. Багато років я милувався цією картиною (спершу наяву, а потім у снах), і завжди вона була мені зворушливішою за найпишніші і найвеличніші пейзажі».

Нав’язувана теорія Дикого поля минулого Донеччини, а також інших територіальних утворень, крім належності Українській Державі, в силу цього приречені на повний крах, хоча на багатьох і студентів, і школярів, почасти навіть і учителів справляли своєрідний вплив. Підтвердженням постійного прагнення «обігрування» поняттєвої образності Дикого поля є інтелектуально-художній журнал «Дикое поле» з його гаслом «Не Украина и не Русь – / Боюсь, Донбасс, тебя – боюсь» – як своєрідний Донецький проект (див.:http://www.dikoepole.org/). Високої сили самоусвідомлення властиве тим донеччанам, хто завжди бачив історико-культурну тяглість розвитку надкальміуських земель у цілісному просторі Української Держави. Руйнування й нищення такої неперервності у 2014 – 2016 роках привнесено зайдами, різними забродами, яким серце не болить за знищені окремі людські оселі, цілі села, не нищить душу пам’ять перед вбитими та понівеченими. На пам’ять спадає українськомовне с. Степанівка Шахтарського району, що за тридцять хвилин зникло з мапи через знищувальні залпи «Градів».

До цього (5) прилягає глибинна тисячолітня пам’ять історичних битв руських воїнів із половецькими нападниками (похід війська під проводом князя Ігоря та історична битва на сучасних донецьких землях). Кожний із заявлених шарів містить низку складників і вимагає окремого розгляду, а сукупно вони становлять неповторну цілісність – Атлантиду Української Донеччини, про яку не лише говорить Іван Дзюба, а усім своїм життям, Галактикою свого творчого горіння множить її дух і високі моральні цінності.

Тяглість духовного націєтворення – сила Атлантид Української Духовності

Українську духовність можна розглядати в багатьох вимірах – територіальному, естетичному, соціальному, часовому та ін. Духовно й естетично Іван Дзюба пов’язаний з усім загальнодержавним національним тлом, генетично ж – із Атлантидою Української Донеччини, що є духовно потужною, її міць умонтована в геополітичний простір краю, співвідносна з ціннісними орієнтирами усієї держави. Скільки років – цілі десятиліття минали, пролітали й півстоліття – намагались «змодернізувати» особливий «уніфікований» різновид національно-культурних взаємин під «шапкою» сучасної регіональної, а українська мовно-літературна та національно-культурна стихія знову й знову витворювала власне Силове поле. Пригадуються такі нещодавні одноденні (23 травня 2013 року) гастролі Івано-Франківського драматичного театру в Донецьку зі спектаклем «Нація» (за Марією Матіос), коли зал майже протягом півгодини не відпускав ані акторів, ані автора. Це притому, що зі сцени звучало художнє мовлення, наповнене неповторним південно-західним говірково – діалектологійним колоритом. Спектакль надзвичайно потужний і за майстрово художнім, і за сценарно композиційним, і за акторсько-ігровим  втіленнями, та й змістово надзвичайно складний. Єдність глядацької зали, акторського начала, авторського задуму створили одну з площин Атлантиди Української Донеччини, яку виявилося ніхто не зумів знищити, бо вона жила і постала в усій своїй силі в оновленому дусі на початках двадцять першого століття, наповнюючи новим сенсом і ваготою увесь простір міста Донецька.

Силове поле Атлантиди Української Донеччини є настільки потужним, що будь-які спроби маргіналізувати українськість були приречені на неуспіх. Звичайно, сучасне з його надзвичайно гіперболізованою силою «ярмарковості», коли слово рідне також виступає елементом купівлі – продажу, завдає найбільш болючого удару по всіх шарах Української Донеччини. Українська книга, не кажучи вже про українськомовні засоби масової інформації, ледь-ледь дихає. Не йде до серця й на душу не лягає думка, що може бути перерваною тяглість Української Донеччини, що спричинить катастрофічну втрату її внутрішньої неповторності та завдасть непоправної шкоди її зовнішньому вияву. Сьогодні, як ніколи, треба докласти усіх сил на усіх рівнях життєвого простору – від окремої особистості до кожного можновладця – для збереження тяглості української історії Донеччини, рідномовного звучання.

Вершинним компонентом Української Донеччини, поза всяким сумнівом, є Духовне Начало – Віра в Божий промисел, що завжди наснажувала та уможливлювала збереження українськості в найважчі та найстрашніші часи. Поза такою Вірою неможливий будь-який поступ, будь-яке творче начало, тому що «Не працюючи на високу ідейність – працюємо на девальвацію слова, яке стає безособовим, заряджається негативною енергією проти людини, її совісті» (Леонід Талалай). Іван Дзюба усією совістю, душею та серцем у Слові, знаючи, що поза працею над Словом воно денаціоналізується і з подвійною силою б’є по самих авторах. Скільки не намагалися вилучити з активної пам’яті Українські Атлантиди держави, створити штучні перепони в їхньому взаєморозумінні, все не вдавалося. Сьогодні – одна із найтрагічніших сторінок новітньої історії України, коли окремі її анклави окуповані, на них усіма дозволеними й забороненими засобами насаджувано чужі цінності, інший національний дух, вилучено з функціювання мову, як визначальну рису націєтворення і націєзбереження, віриться, що український народ збереже не лише свою територіальну цілісність, а й високі мовні вершини, ціннісну шкалу, досконалість характеру. Така віра ґрунтована на високій доцентровій силі сучасних мислителів – носіїв цінностей нації, її оберегів. До таких, поза всяким сумнівом, належить Іван Дзюба.

 У Слові сила Духу нації, виміри її становлення й оновлення

Євген Сверстюк на одній із презентацій своєї нової книги «Гоголь і українська ніч» у відповідь на питання про те, що давало йому сили, крім віри в Бога, для того, аби досягти такого авторитету з-поміж мислячої інтелігенції, наголосив: «Ми прийшли на цей світ трудитись. Ми прийшли боротися і змінювати його» (Українська літературна газета. – 2013. – № 14). Продовжуючи цю фразу щодо Івана Дзюби, можна лише позаздрити його вмінню трудитись – працювати зі Словом натхненно і виважено, переконливо і мудро, результатом чого постають нові та нові книги, актуальність яких незаперечна, а публіцистична гострота окремих із них («Нагнітання мороку: від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХ» (2011)) просто вражає. Не постаючи у своїй основі мітинговим, Іван Дзюба постійно перебуває на передньому краї – там, де схрещуються думки у двобої і де вирішується питання не тільки сучасного Української Держави, але насамперед її Майбуття. Гортаючи і перечитуючи сторінки його спогадів, легко зловити себе на думці: це потрібно не так самому авторові, як усім тим, хто сьогодні поряд і хто завтра пізнаватиме пройдений до нього шлях і вибудовуватиме власну шкалу оцінок щодо справ минулих.

Сьогодні багато говорять про мультикультурність і багатомовність Української Держави, забуваючи, що найголовніше для неї, як і для будь-якої іншої країни, збереження власного культурно-історичного виміру, національно-мовного звучання. Творчість Івана Дзюби постає одним із найяскравіших прикладів освоєння цілих культурно-мистецьких та літературно-естетичних просторів інших народів, а сам він легко оперує рідним українським словом, не чужим для нього є і російське (підтвердженням постає авторизоване видання кількох томів його праць російською). Усе це аж ніякою мірою не заступає найвизначальнішого – розбудова національно-мовних і культурно-мистецьких, літературно-естетичних та історико-філософічних засад українського народу, розбудова ціннісних орієнтирів рідної нації, наповнення її повнокровного звучання на цивілізаційно-світовому просторі.

Іван Дзюба з його неперевершеним критично-художнім світосприйняттям сформувався під могутнім впливом Української Донеччини, що не тільки сформувала його Силу Духу, але й спонукала до постійної праці над Словом заради свого народу, своєї нації, своєї Держави.

Анатолій ЗАГНІТКО, публіцист