ЛІТОПИС СЕЛА ПРЕЛЕСНЕ


 

litopus

Першої суботи лютого Прелесненська школа I-III ступенів – одна з найстаріших на Слов’янщині (225 років з дня заснування цьогоріч минає!) зустрічатиме своїх вихованців різних років. Поїдуть на ювілейну зустріч і сестри Тетяна та Лариса Лисак. Старша, Тетяна, у 1976-1982 роках у рідній школі працювала піонервожатою, вихователем групи подовженого дня та вчителем історії й одночасно вчилася на історичному факультеті Донецького державного університету.

Молодого дипломованого історика 1982 року обрали секретарем-завідувачкою відділом учнівської молоді, а через рік – другим секретарем райкому комсомолу. З 1988 року Тетяна Костянтинівна працювала викладачем історії, головою циклової комісії соціально-гуманітарних дисциплін, а з 2008 року й дотепер – заступником начальника Слов’янського коледжу Національного авіаційного університету. У професійній діяльності широко використовувала краєзнавчі матеріали, у тому числі й власні, дослідження історії рідного краю. ЇЇ публікації у фахових виданнях, у місцевій та обласній пресі були гідно націновані – 2011 року Т.К.Лисак прийняли до Національної спілки краєзнавців України, вона має кілька нагород обласної організації НСКУ.
Лариса після закінчення школи вчилася на філологічному факультеті Харківського державного педагогічного інституту ім. Г.С.Сковороди. За направленням працювала вчителем української мови та літератури в одній із шкіл Краснодона, а з 1987 року – викладачем української мови та літератури Краматорського торгово-кулінарного училища № 42. У 1994 році почала працювати у Донбаській державній машинобудівній академії, де пройшла шлях від рядового викладача до доцента, кандидата філологічних наук. Після переведення з окупованої російськими найманцями Макіївки до Краматорська Донбаської Національної академії архітектури та будівництва Л.К.Лисак запропонували очолити кафедру лінгвістики. Вона погодилася й нині успішно працює на цій посаді.
З нагоди 20-річчя трагічної загибелі батька, Костянтина Харитоновича Лисака (1931-1995), доньки видали книжечку «Життя, яке віддане людям!». ЇЇ схвально зустріли і в селі, і в районі, адже в ній – історія Прелесного, великого колективного господарства, якому Костянтин Харитонович віддав майже 40 років життя.
На моєму столі нова робота сестер Лисак – «Літопис села Прелесне». У ній докладно досліджено виникнення слободи на землях запорозьких козаків (Барвінківська паланка), подарованих 1718 року царем Петром I В.А.Бантишу за допомогу у турецькому поході. Та освоювати наділ у кілька тисяч десятин почав його син, відставний поручик Василь Васильович Бантиш (1740-1812). 1768 року він заснував слободу Весела, а коли одружився й привіз сюди вродливу воронезьку дворянку, та, за переказами, зачарована мальовничою місцевістю в заплаві Торця, вигукнула: «Какая пре лесть!» Чоловік догодив дружині, перейменував Веселу на село Прелесне.
У книзі є «родовідне дерево» Бантишів, розписано, хто з них що зробив для розбудови села. А Бантиші, вірніше, кріпосні селяни під їх керівництвом, звели церкву, палац і господарські споруди, насадили парк, садженці для якого доставляли навіть з Криму, на піщаних грунтах почали насаджувати сосновий ліс. Олександр Федорович Бантиш, 1828 року народження, разом з письменником Григорієм Петровичем Данилевським (1829-1890), уродженцем сусідньої Барвінківської волості, який часто й подовгу гостював у садибі Бантишів, доклали чимало зусиль, щоб Харківсько-Азовську залізницю проклали через Барвінкове і Слов’янськ, що мало величезне значення для розвитку нашого краю.
Не обійшли Прелесне революційні події 1905-1907 та 1917-1918 років. Автори наводять приклади виступів селян за поліпшення свого життя, жорстоке їх придушення. А ще ж були Перша світова та громадянська війни, які забрали життя сотень прелесненців. Тільки в 1920 році життя почало налагоджуватися. Майже три тисячі десятин націоналізованих поміщицьких та церковних земель були роздані безземельним та малоземельним селянам. А чим засівати тепер уже власну землю? От і стався голод 1921-1922 років. Держава трохи допомогла: влаштували пункт харчування на 150 дітей, відкрили ясла на 50 дітей, дали 2,5 тис. пудів насіннєвої позички, що дозволило 1922 року засіяти 1508 десятин (53 відсотка) належної селянам землі.
У грудні 1923 р. зареєстровано статут парафії УАПЦ села Прелесне. Це був один із перших українських храмів на Донбасі. У відкритому 1925 р. сільбуді діяв драматичний гурток. Самодіяльні артисти під керівництвом вчителя А.В.Бабакова ставили «Наталку Полтавку» І.Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка та інші спектаклі. З’явився у селі ФАП, аптека. 1926 р. Товариство спільного обробітку землі придбало перший трактор. У 1929-му створили сільгоспартіль.
Хоча 30-ті увійшли в історію як роки суцільної колективізації з розкуркуленням і голодомором та масових сталінських репресій, були таки й світлі моменти в житті людей. У Прелесному спорудили два ставки, посадили 120 га фруктового саду, вагомішим став трудодень. В селі обладнали радіовузол і в багатьох будинках з’явилися гучномовці. Почалася електрифікація села, демонструвалися звукові кінофільми.
У 1936 р. семирічна школа одержала статус середньої. Навчалося там понад 500 учнів. Найстаріший вчитель І.Д.Заводовський, який працював у Прелесному з 1879 року, у 1939 р. нагороджений орденом Леніна за заслуги на ниві освіти.
Чорні дні німецько-фашистської окупації почалися 24 жовтня 1941 р. з розстрілу дев’яти селян, у т. ч. І.Ю.Шевченка, який працював головою колгоспу у сусідньому селі Троїцьке. Пограбування, знущання фашистів тривали до 28 січня 1942 р. Того дня в ході Барвінкове-Лозівської операції Прелесне було визволене. На жаль, 17 травня гітлерівці знову захопили село. Остаточно воно було звільнене 9 вересня 1943 р.
Автори досить докладно розповідають про роки окупації, про боротьбу прелесненців з фашистами на фронтах і в тилу, про подвиги наших бійців і командирів, понад 200 яких загинули в боях за Прелесне. Їм споруджено пам’ятники. З 380 прелесненців-фронтовиків 86 загинули, а 133 повернулися додому з нагородами. Найвищої, звання Героя Радянського Союзу, удостоєний Микола Іванович Савченко, командир артилерійської установки, який в одному з боїв знищив п’ять ворожих танків, але й сам був тяжко поранений.
Звичайно ж, у книжці висвітлено період відновлення села. Є відомості про керівників колективного господарства, спеціалістів, рядових працівників, які самовіддано трудилися на благо рідного краю. Приділено увагу роботі сільської ради, закладів культури, охорони здоров’я тощо.
Більше 60 сторінок нового видання (всього їх 224)присвячено школі. І це закономірно. Адже школа, вчителі дають знання, життєві орієнтири. За 225 років існування в школі вчилися десятки поколінь прелесненців. Там працювали сотні вчителів. Багатьох із них і зараз пам’ятають в селі, їх імена названі в книжці. Це, зокрема, М.О.Штихов, перший вчитель церковно-приходської школи, що діяла при храмі Василя Великого в кінці XVIII століття.
Вчитель малювання О.І.Шевченко (1926-2010), який організував у школі студію «Синій птах», добився будівництва приміщення для неї, став ініціатором створення музею народної архітектури, побуту та дитячої творчості. Цей музей зараз носить ім’я Олександра Івановича й має статус філіалу Донецького обласного художнього музею.
Школа дорога авторкам нового видання ще й тим, що там з 1962 по 1997 р. працювала бібліотекарем їх мама, Тамара Іванівна Лисак. Вона була активним помічником педагогів у навчанні та вихованні підростаючого покоління, а книга й сьогодні залишається сенсом її життя.
Думаю, книга «Літопис села Прелесне» буде гідно поцінована земляками, стане гарним посібником молоді для вивчення історії рідного краю.


ВІКТОР СКРИПНИК, голова Слов’янського осередку НСКУ,
почесний краєзнавець України.


Ще схожі публікації:

Часопис “Донеччина” від 16 червня 2017 року № 22 (15960)
Пізній вечір був темним, немов наміри трьох кремезних типів, які безцеремонно заступили мені дорогу буквально за кільканадцять метрів від під’їзду принишклої багатоповерхівки. – Цигарку маєш? – похмур...
НЕНАЧЕ ЗГАСЛО СОНЦЕ
Розум підказує: ми всі – не вічні, колись та прийде кінець кожному. А серце не сприймає – померла мама. Згадалися рядки поета з Луганщини Івана Світличного: Наснилось, неначе згасло сонце, І ...
Спогади і роздуми про підкорення Донбасу-2007
Після того, як під безжальним донецьким сонцем учасники конкурсу тільки дорогами двох областей проїхали майже дві тисячі кілометрів, усіх журналістів і самого Юрія Работіна, в першу чергу, варто було ...
Тут не вживають мову агресора
«В колі друзів веселий, як мім, говіркий, ніби шофер професора, я роблюся німим і глухим, де вживається мова агресора. Нею хай белькотять шпигуни, і беруть інтерв’ю в полонених... Я німий від кошмарів...
Про Слов’янськ літературний
Цього разу гостем клубу творчої інтелігенції «Слов’янські вечорниці» був наш земляк, відомий краєзнавець, педагог, письменник Валерій Іванович Романько. Свого колегу представив Володимир Глущенко, про...
«Сіверський Донець – ріка натхнення та любові»
  Ювілейний, десятий День Сіверського Дінця проходив, як і щорік, у Слов’янську, де знаходиться офіс Сіверсько-Донецького басейнового управління водних ресурсів. На одному із заходів, а в рамках Дн...

The Author

СКРИПНИК Віктор

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme