Чи втратить Україна Донбас? Парадокси і метаморфози.

Без реальної підтримки української преси, українського книговидання, українських телебачення, радіомовлення, Інтернет-видань держава може остаточно втратити Донбас.

Наприкінці вісімдесятих років минулого сторіччя Донбас сколихнувся. Перебудова, розпочата в Москві, нарешті досягла України й негайно переросла в новітні національно-визвольні змагання. Донбас охопили шахтарські страйки, які поступово вилилися в один великий перманентний страйк. Спочатку шахтарі висували виключно економічні вимоги, але поступово до них додалися політичні. Спершу обережні – зняти з посади окремих керівників гірничого відомства, далі – відправити у відставку увесь уряд, потім – надати Декларації про державний суверенітет реального змісту і, нарешті, рішуча вимога – Україні – незалежність! Так донецькі шахтарі опинилися в авангарді боротьби за незалежність і суверенітет Батьківщини. Хвиля шахтарських страйків била по СРСР з нічим незрівнянною силою. Донедавна, здавалося, монолітна держава тріщала по швах.

Супротивники ідеї незалежної України чинили шалений спротив її здійсненню. Розгорнули безпрецедентну пропагандистську кампанію, вдавалися до затримання й навіть арештів окремих представників національно-визвольного і робітничого руху, які на той час злилися в єдиний визвольний рух. Але країна впевнено йшла до своєї державності. За цей час, у кінці вісімдесятих – на початку дев’яностих, були прийняти «Закон про мови» (1989), Декларація про державний суверенітет УРСР (16 липня 1990) і на завершення – «Акт проголошення незалежності України» 24 серпня 1991 року. На перше грудня 1991 року були призначені вибори першого Президента України і всеукраїнський референдум з підтвердження Акту проголошення Незалежності України. Антидержавні сили знову розпочали відчайдушний спротив і знову задіяли пропагандистський апарат імперії. Але усі шалені атаки були відбиті, а спроби вплинути на народне волевиявлення і змінити результати голосування виявилися марними. Результати референдуму 1 грудня виявилися приголомшливими для ворогів України, за Незалежність висловилися понад 90 відсотків громадян, у тому числі близько 89 – в Донбасі.
Україна поступово крок за кроком, рік за роком набирала силу. А тим часом ворожі сили не здалися й щоденно, погодинно розхитували безкровно досягнуту державну самостійність.
Як же сталося, що за двадцять п’ять років існування України, як суверенної держави, пропорція прибічників і противників Незалежності України в Донбасі змінилася до зворотної? Причин такої метаморфози чимало. То ж давайте розглянемо деякі з них.

Кадри вирішують усе!
На одному з численних в наші дні громадських слухань за участі представників Донецької обласної військово-цивільної адміністрації обговорювалися, між іншими, питання кадрової політики в умовах АТО. Обговорювали ситуацію, що склалася після визволення Слов’янська, Краматорська, Маріуполя та інших міст Донбасу. Визначили, що лише п’ята частина населення налаштована проукраїнські. Решта мешканців регіону має або відверто сепаратистські проросійські позиції, або до таких схиляється. На можновладців посипалися запитання.
– А чому на керівних посадах, навіть в умовах гібридної війни, залишилися відверті сепаратисти й навіть недавні колаборанти?
Представник ДонВЦА довго говорив про брак патріотичних кадрів на Донеччині і нарешті підсумував свою промову:
– Ми опинилися перед вибором: призначати на посади патріотів без досвіду управлінської роботи, або кваліфікованих фахівців з іншими поглядами.
Почувши таке сам собі сказав: «Приїхали!». Знову, як часто це бувало в давній і недавній історії, українців кинули напризволяще, а кермо віддали все тим же проросійським апаратникам.
Тож повернемося на два з половиною десятиріччя назад. У радянські часи проведення великодержавної політики та русифікації в Україні діяло правило: якщо перший секретар міськрайкому партії був українцем, то головою міськрайвиконкому і другим секретарем повинен був бути обов’язково росіянин. Завідувачами відділів міськрайкомів КПУ також здебільшого призначалися росіяни, часто не з місцевих мешканців, а прибулих з різних регіонів Росії або таких, що мали звідти свої родове коріння. Ротація номенклатурних кадрів на місцях була обов’язковою. Через кілька років роботи на номенклатурних посадах партійний працівник або йшов на підвищення, або призначався на керівні посади на підприємства, в установи, культурно-освітні заклади, громадські організації, де залишалися провідниками політики партії та імперії. Таким чином уся УРСР була обплутана номенклатурним павутинням.
Після проголошення Україною Незалежності переважна більшість колишніх номенклатурників залишилася на своїх посадах. А партійна верхівка плавно переродилася на керівну верхівку незалежної України. Тоді керувалися все тим же принципом переваги кваліфікованих фахівців (їхній дійсний фаховий рівень розглянемо нижче) над патріотичними «дилетантами».
Невелика частка з колишніх держпарткерівників дійсно стала вірою і правдою служити Україні, інша – тупо виконувала свої управлінські обов’язки, а значна частина насміхалася й ненавиділа незалежність і все, що з нею пов’язане. Ці можновладці повсякденно щосили гальмували процеси державотворення й дерусифікації населення. Зривали й вихолощували патріотичні заходи, глумилися над історією країни та її героями.
На початку ХХІ сторіччя радянсько-партійна номенклатура склала ядро Партії регіонів, об’єднавшись з російсько-шовіністичними угрупуваннями й дрібними партіями. Півтора десятиріччя вона не просто відігравала домінуючу роль в політикумі Донеччини, а фактично була єдиною правлячою партією регіону. Це була партія авторитарного типу, яка придушувала інакомислення й особливо найменші прояви «українського націоналізму». Націоналізмом же, а пізніше все частіше «фашизмом» стали називати усе українське. Яскраво висловилася з цього приводу одна з місцевих керівників: «Ненавижу национализм, они все фашисты… Все, кто говорит на украинском языке».
Після «помаранчевої» революції місцевих вождів Партії регіонів, причетних до фальсифікації результатів другого туру президентських виборів, не тільки не притягли до відповідальності, а й залишили на управлінських посадах. Лише найактивніших фальсифікаторів довелося «приховати». Їх «засунули» на другі позиції: перших керівників зробили заступниками, щоб не муляли очі новій «революційній» київській владі. Інші ж, змінивши формально партійну належність, а той ж залишаючись членами ПР очолили місцеві органи влади, ставши головами обласних і районних державних адміністрацій. Нові зами, продовжували, однак, відігравати перші ролі в регіонах й надалі придушували національно-патріотичні сили й прояви інакомислення. А «революціонери» нічого не бачили й не хотіли бачити. Приклади? Та будь ласка. Так, у ході передвиборчої кампанії тоді ще кандидат на пост Президента країни Віктор Ющенко відвідав Лисичанськ, відвідав і його пам’ятки. Його гостинно зустрів директор одного з тамтешніх музеїв. Після від’їзду кандидата, музейника почали цькувати: як, мовляв, він смів приймати в своїй установі Віктора Ющенка. Адже той, на думку керманичів ПР, повинен був почуватися, як Наполеон у Москві в 1812 році. Після революції Віктор Ющенко благополучно правив країною, а цькування згаданого директора тривали й надалі, довівши його до серцевого нападу.
Через пару років ющенківського президентства, регіонали підняли голови й вирівнялися на повний зріст, показуючи, «хто в хаті господар». Взяли реванш на теренах правосуддя, посадивши за грати на місце Бориса Колесникова колишнього власника універмагу «Білий лебідь». Далі перейшли у контрнаступ по всьому фронту.
Автор цих рядків був очевидцем ганебної сцени: до будівлі Донецької ОДА, закутавшись у чорне пальто «жався» Президент України Віктор Ющенко, а довкола стояв великий пікет пенсіонерів з антипрезидентськими гаслами. Натовп скандував: «Самозванець! Самозванець! Геть самозванця! Геть!». Зрозуміло, що такого не могло бути без заохочення з боку місцевої влади.
Інший приклад: кампанія місцевої влади проти встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку в місті Красноармійську. Можновладці й депутати від партії регіонів чинили такий шалений опір увічненню пам’яті Великого Кобзаря, що один з опозиційних депутатів з розпачем вигукнув: «А чому такий опір? Ми що, пам’ятник Гітлеру бажаємо встановити?». Отже «кваліфіковані» кадри фахово робили свою чорні справу.
Два роки тому прийшла на нашу землю війна. Здавалося, ось тепер радикально вирішити кадрові питання. Але, як бачите, знову ні! Як у вірші Юрія Доценка, написаному ще 2007 року:

А навкруги – усе, як і колись,
Ті самі п’єдестали і погруддя,
І кабінети, і посади й люди,
Що зодяглись в новітні кольори.

Та що там зодяглись? Заприсяглись
На вірність Незалежній Україні!
Вони всі помаранчеві віднині,
Хоча ще вчора сірими були.

Більш того. Є поодинокі випадки, коли з «ДНР» на підконтрольну Україні територію приїхали «кадри», яких там відбракували за елементарну профнепридатність. Вони ще у довоєнні часи славилися своїми проросійськими поглядами й прибули сюди далеко не з патріотичних міркувань, а тому, що було їм нікуди діватися. Ось вам і «високваліфіковані фахівці!»
Наостанок нагадаю старий, але повчальний анекдот:
«Дівчина на роздоріжжі долі радиться з матір’ю:
– Мамо за мною упадають два парубки. Обидва вродливі, обидва просять моєї руки. Один з них дуже багатий, а інший бідний, але красиво танцює. Кому надати перевагу?
Мати, трохи подумавши, запитала:
– А того, багатого, можна навчити танцювати?»
Перефразуємо: А що патріотам не можна дати фахові знання? І чи дійсно патріотів фахівців так мало?

Газети мають єднати !
Нещодавно отримав свіже число американського україномовного часопису «Свобода», де були надруковані мої нотатки про війну в Донбасі. Часописом, як виявилося не лише опікується, а й фінансує уряд США. Таким чином, він піклується про українську діаспору, підтримує її й демонструє, що він не байдужий до етнополітичних процесів, що відбуваються в країні. Російський уряд пішов далі: він опікується російськомовними виданнями в Україні, буквально заполонивши схід України виданнями на кшталт «КП в Украине» тощо.
Інша ситуація з україномовними виданнями в самій Україні. В газетних кіосках на сході й на півдні Україні місяцями, а той роками не буває жодної української газети, жодного українського журналу. За часів Незалежності україномовні газети на сході й півдні країни поступово зникають або переводяться на російську мову. Спочатку зникла луганська молодіжна газета «Молодогвардієць», за нею – остання українська луганська обласна газета «Прапор перемоги». З початку ХХІ сторіччя почали переводити на російську мову нечисленні українські міськрайонні газети: Красноармійський «Маяк», слов’янські «Вісті» та інші. Була активна спроба зробити російськомовне видання навіть зі сватівської газети «Новини Сватівщини». Це при тому, що в Сватівському районі мешкає понад дев’яносто відсотків україномовного населення.
На Донеччині весь цей час, завдяки титанічним зусиллям головного редактора Ігоря Зоца, виходила єдина обласна українська газета «Донеччина». Її історія з початку дев’яностих років нагадує справжні ходіння по муках. Газета стабільно знаходилася на межі виживання. Були спроби переведення видання на російську мову, спроби її закриття. Грошей хронічно не вистачало. Деякі київські вояжери з національно-демократичних сил замість підтримки газети, слідом за російськими шовіністами почали вставляти палки в колеса. Зокрема один з лідерів націоналістичних сил Степан Хмара, у відповідь на пропозицію громадськості про підтримку, за словами тодішнього заступника головного редактора газети Валерія Шептухи, заявив:
– Ця газета «совкова», комуністична. Її взагалі слід закрити. Ми зробимо нову газету. Кращу!
На той час у Донецьку як додаток до «Донеччини» і за певної підтримки цієї обласної газети нова регіональна українська газета вже виходила – «Східний часопис». Але культурологічний часопис так і не став виданням, навколо якого об’єдналися б українці регіону. Проіснувавши кілька років, він поступово втратив грантову фінансову підтримку, передплатників і припинив існування.
А «Донеччина» вистояла. Головний редактор знаходив тимчасових спонсорів, грошовитих і дрібних, заробляв гранти, вибивав якусь копійку в місцевих органах влади, домовлявся про передплату на підприємствах, в установах, в начальних закладах. Так і виживали. До самої гібридної війни.
Увесь цей час «Донеччина» залишалася невеличким, але стійким і надійним острівцем українського слова. Рубрики газети «Рідний край», «Плекаймо рідну мову», як і часопис у цілому, гуртував навколо себе багатотисячний колектив однодумців. Газета не лише стала рупором української громади нашого зрусифікованого краю, а й лабораторією історико-краєзнавчого пошуку, соціологічних, філологічних, педагогічних досліджень, обміну думками та досвіду.
Щотижня найбільш активні читачі та автори «Донеччини» збиралися в редакції для обговорення питань поширення теренів вжитку української мови, проблем українознавства та краєзнавства. За участі й інформаційної підтримки редакції щомісячно проводилися тематичні конференції з залученням сотень науковців, освітян, працівників культури, народознавців, краєзнавців, аматорів журналістики. Газета гуртувала навколо себе не лише українців. Редакція підставляла своє плече польській громаді Донеччини, надаючи їй сторінку «Polacy Donbasu». А коли польська громада зміцніла й стала видавати окрему газету під тією ж назвою, в «Донеччині» з’явилася сторінка «Нёман» Донецького обласного товариства білорусів.
В життя краю й газети внесла свої корективи війна. Через кілька днів після окупації Донецька, озброєні люди увірвалися до редакційного кабінету, зробили обшук, а наостанок в буквальному сенсі цього слова нагадили. Редактор дивом уник арешту, покинувши кабінет в останню мить перед приходом бойовиків.
Кілька разів і редактор газети, і автор цих рядків, і інші громадські активісти й автори газети зверталися до представників Донецької обласної військово-цивільної адміністрації з проханням фінансової підтримки єдиного україномовного обласного видання, яке в даній ситуації вкрай необхідне в нашому краї. Що ж чуємо у відповідь: ми підтримуємо лише рентабельні видання. Виходить: чому ти дурний? Бо бідний, а чому бідний? Бо дурний!
Як пояснити можновладцям, що рентабельною газета стане лише за реальної, в тому числі, бодай на перших порах, фінансової підтримки з боку держави? Бо «Донеччина» не жовте й не еротичне видання, щоб відразу стати рентабельною. А без реальної підтримки української преси, українського книговидання, українських телебачення, радіомовлення, Інтернет-видань держава може остаточно втратити Донбас.

Петро Гайворонський, член НСЖУ, громадський кореспондент «Донеччини» з 1990 року.