Микола Волинко: “Продовжуємо наближати визволення тимчасово окупованого Донецька і всього шахтарського краю”

mykola_volynko7Вже ні для кого не секрет, що блюзнірське «мавпування» перетворилося на одну із головних складових політики самопроголошеної «ДНР». Наприклад, саме так тут підло позбиткувалися з пам’яті легендарної 383-ї стрілецької дивізії, створеної у серпні 1941 року із добровольців Донбасу. А оскільки до підрозділу входили переважно гірники, він увійшов в історію під народною назвою «Шахтарська дивізія». Так от цю історичну назву цинічно привласнили і використали лідери проросійських незаконних збройних формувань, оголосивши у 2014-му про формування власної так званої «Шахтарської дивізії». Втім, навіть місцеві прихильники «ополчення» не могли не помітити, що у формі з шевронами цього підрозділу швендяють типи, які копри шахт чи терикони вперше побачили зовсім недавно, коли прибули до Донбасу. А тим часом не припиняються «добровільно-примусові» спроби використовувати у якості «гарматного м’яса» безпосередньо ще й місцевих гірників. Чого тільки вартий недавній випадок. Напередодні Дня шахтаря вугільники Донецька наважилися потурбувати керівників «ДНР» проханням нарешті віддати їм безнадійно заборговану зарплату за багато місяців. Недорікуватий «вождь» Олександр Захарченко, вже подумки приміряючи вручені йому генеральські погони(?), за словом до кишені не ліз і порадив: мовляв, на дідька вам ті шахти – беріть автомати і «заробляйте» гроші трохи інакше… Із цих та інших нинішніх колізій на вугільних підприємствах по той бік лінії розмежування і розпочалася розмова з лідером Незалежної профспілки гірників Донбасу Миколою Волинком.

– Миколо Миколайовичу, як живуть і працюють зараз шахтарі в Донецьку та в інших містах на тимчасово окупованій території краю? Ви підтримуєте з ними контакти?

– Звичайно, є постійний зв’язок із людьми, які залишилися «там», а тому маємо свіжу та достовірну інформацію з перших вуст. Щодо роботи, то про темпи і обсяги довоєнних років не йдеться, бо немало вугільних підприємств тепер зруйновані чи затоплені. Приміром, у Донецьку ще потроху видобувають паливо шахти імені Скочинського, імені Челюскінців, імені Засядька. На шахті імені Калініна майже всіх робітників у відпустку за власний рахунок відправили. Шахта імені Абакумова затоплена, «Трудівська» також не працює.

– Моя знайома працює на одній із згаданих вами шахт і недавно сумно зізналася: має платню 5 тисяч російських рублів, але щомісяця отримує тільки 10-20 відсотків цього заробітку. Може, це поодинокий факт? Бо де ж оті обіцяні «російські» зарплати, якими спокушали донеччан два роки тому?

– Самі шахтарі, які перебувають на тимчасово окупованій території, свої куці заробітки зараз називають … «піпетковими». Судіть самі. До початку проросійського шабашу і бойових дій прохідники та гірничі робітники на посередній на всіма показниками шахті імені Челюскінців отримували 8-12 тисяч гривень. А нині вони мають 8-10 тисяч, але російських рублів. Та й ці убогі кошти їм віддають із запізненням та невеликими частинами, тобто, немов із піпетки капають. Крім того, навіть такі гроші «світять» не всім, бо людей масово звільняють із шахт.

– Складається враження, що гірникам за цих умов тільки й залишається йти на заробітки до отого «оплачення», як саркастично називають формування різношерстих бойовиків місцеві жителі?

– Важко заперечити, бо є й такі, які поповнюють незаконні військові підрозділи. Але у переважній більшості шахтарі, які позбулися роботи, вважають за краще відсиджуватися вдома. По-перше, вони отримують пенсії, зароблені ще в Україні, та регресні виплати за отримані на виробництві травми. А, по-друге, люди цілком свідомо не хочуть воювати, бо вже переконалися – Донбас і його населення, яке буцімто кинулися захищати російські «брати», насправді стали для кремлівських правителів розмінною монетою і ареною жорстоких бойових дій.

– А як пояснити, на жаль, непоодинокі факти, коли гірняцькі пенсії від України продовжують отримувати навіть ті шахтарі, які із зброєю в руках зараз протистоять їй?

– Це одна із тих диких ситуацій, яких немало за останні два роки наплодила гібридна війна. Дійсно деякі люди, які воюють на боці «ДНР», справно отримують українські пенсії. Ми зібрали і маємо таку інформацію, що гірники-бойовики періодично нишком їдуть за грішми на українську територію самотужки, а деяких обслуговують так звані «десятники», які оформлюють відповідні документи для певної кількості пенсіонерів чи регресників. Такі «тури» вони влаштовують до Слов’янська, Краматорська, а деяких я особисто навіть у Києві бачив…

– Даруйте за риторичне запитання, а куди ж влада і спецслужби дивляться? Ви ділилися цією інформацією та наявною доказовою базою із відповідними органами?

– Ще у лютому 2015 року порушував питання про «оплаченців», які водночас отримують гроші від України, навіть на зустрічі із тодішнім главою уряду Арсеном Яценюком. Він вислухав мене, переглянувся із присутнім при цьому міністром соціальної політики Павлом Розенком і відповів: «А у нас такої інформації немає».

– Миколо Миколайовичу, ті, хто влаштував на Донбасі криваву бійню, сподівалися використати «шахтарську» карту, проте гірники у переважній більшості спершу утрималися від участі в антиукраїнських акціях, а потім не горіли бажанням воювати за примарну «республіку». Приміром, добре пам’ятаю, як гірників донецької шахти імені Абакумова вигнали на «антивоєнний» мітинг тільки під дулами автоматів, якими їм погрожували місцеві та приїжджі маргінали. Схоже, свій внесок у розвінчування знавіснілої російської пропаганди тоді зробили й проукраїнські активісти очолюваної вами профспілки. Згадайте той важкий період.

– То справді був дуже важкий час. Ми вели відповідну роботу ще з початку донецького Євромайдану в центрі міста, а потім практикували зустрічі з трудовими колективами шахт, де популярно розповідали чим загрожують Донбасу сепаратистські настрої, із якими носяться маріонетки Кремля. За відсутності в інформаційному просторі контрпропаганди від місцевих ЗМІ та влади, вирішили видавати власну газету. У березні-квітні 2014-го своїми силами зуміли підготувати видання НПГД «По-гірняцькому» накладом 400 тисяч примірників! Газету розповсюдили по всіх шахтах, гірняцьких містах і селищах. Ох, і заскавуліли тоді наші недруги! Адже газета із чіткою проукраїнською позицією переконливо розвінчувала міфи про «золоті гори», які обіцяли Донбасу від «руського міру». Приміром, ми вдавалися до порівнянь зарплат українських і російських гірників у співвідношенні до цін.

Також нагадували про той факт, що у сусідній державі шахтарі-інваліди вже не отримують регресні виплати – відшкодування за отриманні важкі травми: після того, як там всі шахти передали приватникам, ті припинили відраховувати кошти до фонду нещасних випадків на виробництві. А ще розповіли про наступний приголомшливий факт – у Росії, де активно спекулюють на темі Великої Вітчизняної війни, на відміну від України, немає й близько виплат знедоленій категорії «діти війни»! Та парадокс, що у великій кількості саме представники цієї категорії, повіривши російській пропаганді, покликали гібридну війну до своїх домівок…

– Пригадую, представники тодішньої місцевої влади також досить своєрідно використовували солідний потенціал шахтарів. Коли взимку 2014-го у Донецьку почалася антиукраїнська істерія, керівники міста і області кілька днів звозили автобусами шахтарів до приміщення облдержадміністрації. Робітники чергували тут на випадок нападу … «бандерівців», якими лякали донеччан. Зате коли з’явилася реальна загроза штурму приміщення влади проросійськими мітингуючими, серед яких було багато російських «туристів», влада і правоохоронці відразу перетворилися майже на сторонніх спостерігачів. Чи пропонували в ті дні гірники свою допомогу?

– Погодьтеся, щоб ставати на чийсь захист, треба отримати згоду і дозвіл того, кого захищаєш, і це тільки «старший брат» кинувся «рятувати» Донбас з власної ініціативи… Тому назву найпоширеніший термін, яким у Донецьку оперують очевидці тих подій, згадуючи інертність влади і правоохоронців,– «нас злили»! Як шахтарі могли захищати, скажімо, приміщення обласного управління СБУ, перетворене пізніше на катівню для українських патріотів, якщо самі його господарі – офіцери, котрі приймали присягу, зайняли позицію «моя хата скраю»? Ось конкретний приклад. Про підготовку сепаратистів до захоплення СБУ знали вже майже весь Донецьк і його околиці. І ось зустрічаю у місті знайомого «СБУ»шника. Питаю: «Як ви там? Підготувалися? Адже завтра «орки» підуть вас захоплювати?..» А він у відповідь: «А нам сказали взагалі три дні на роботу не виходити…» Тому вже тоді у цій ситуації ми пропонували створили робітничі дружини і захищатися від російських зайд, яких масово звозили сюди. Причому вони були озброєними, а тому й ми спробували отримати зброю. Із таким проханням я безпосередньо звертався до правоохоронців навіть на столичному рівні. А вони у відповідь звично пропонували зареєструвати всіх наших людей у базі даних МВС України. Та у нас вже був сумний досвід, коли гірників-патріотів елементарно «здавали», тому питаю: «А ви гарантуєте, що ця інформація не потрапить до тих, хто не повинен її знати?». Він трохи подумав і зітхнув: «Ні, нічого гарантувати не можу…». Тому й довелося вдаватися до конспірації, йти у підпілля і працювати там із дуже надійними і перевіреними людьми. І зброю потім здобували самотужки. А один із відомих українських політиків (нехай йому гикнеться), який колись обіцяв виділити кошти на придбання зброї для шахтарів-підпільників, і досі втікає від мене, коли зустрічаю його в Києві. А ми, організувавшись і об’єднавшись, продовжуємо працювати по обидва боки лінії розмежування і робимо все для того, аби наблизити визволення Донецька і всього Донбасу.

– Даруйте за журналістський штамп, на який за два з половиною роки вже перетворилося це запитання, та все ж – коли, на вашу думку, ми нарешті повернемося до українського Донецька?

– Мені особисто здається, що це відбудеться так несподівано, що ми й самі спершу будемо трохи розгублені.

ОФІЦІЙНО. Микола ВОЛИНКО. Народився 21 листопада 1954 року в селі Кураховка Донецької області. З 1977 року працював прохідником на шахтах Красноармійська та Донецька. У 1995 році обраний головою Незалежної профспілки гірників Донбасу – неполітичного об’єднання, що відстоює права працівників вугільної галузі.


Павло КУЩ.


 

Ще схожі публікації:

Поринули в світ музики
Дещо незвичний, але вельми цікавий мистецький захід поповнив творче життя Великоновосілківської центральної районної бібліотеки. Тут у культурно-дозвіллєвому інформаційному центрі за ініціативою метод...
Газета “Донеччина” від 6 лютого 2015 р. № 2 (15871)
Ще раз перечитав спогади В.С.Малюги про його важкий життєвий шлях (Слов’янськ, 2005р.), проаналізував основні моменти нашої бесіди і дійшов висновку, що світ, вірніше, його населення не стає кращим. Д...
"Донеччину" підняли на найвищу точку України
Ми, донбасівці, у своїй більшості шахтарі, не звикли вгору. Нам зручніше вниз. Але ми, разом з "Донеччиною", з гідністю подолали той брензберг (гірнича виробка, яка йде угору) на славу Україні. Сход...
Хто виключив нас?
Земля ковтає дощ, його холодні сльози, А ти не кажи нічого - нас виключено. Україна горить і невтішніїї прогнози Вибивають людей ніжно і витончено. Гори, спалахуй, вигравай вогонь, Підк...
Як степ гори підкоряв  
Єднання – саме цим словом можна охарактеризувати ще одну поїздку делегації Костянтинівського району до Чернівецької області. Нагадаємо, що взимку минулого року, в рамках загальноукраїнського проекту к...
Щедрий ужинок
Валерій Романько – голова Донецької обласної організації Національної спілки краєзнавців України, кандидат педагогічних наук, доцент Донбаського державного педагогічного університету, член-кореспонден...

The Author

КУЩ Павло

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme