Непереможні

 

5_4Цю книгу варто було б назвати «Книгою про справжніх донецьких». Так охарактеризував нове видання з історіями переселенців під назвою «Знедолені? Нездоланні!» один з його героїв, донецький журналіст, редактор газети «Донеччина» Ігор Зоц.

Книга була опублікована Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика і розповідає про історії звичайних людей, які залишили Донецьк після початку війни, але навчилися жити без нього. Жити і збагачувати собою всю Україну.

Відкриття України

У книзі – 15 нарисів. Це – історії переселенців, які змогли знайти себе на новому місці. По суті, це «підручник» про те, як почати життя з нуля на новому місці.

«Вони заснували бізнес або створили громадську організацію, ведуть громадську діяльність, працюють, як волонтери. Фактично – вони пропонують допомогу для місцевих громад, є для них новою енергією», – розповіла виконавчий директор Інституту демократії ім. Пилипа Орлика Світлана Єременко.

За її словами, переселенці не хотіли бути тягарем для України. Вони відкрили її в собі, і часто вони змогли це усвідомити і зберегти себе лише після того, як покинули рідні місця. Мова йде не тільки про тих, хто приїхав з окупованих Луганська і Донецька. У книзі зачіпаються також історії кримчан, які змушені покинути свою рідну землю після анексії півострова Росією.

«Вони будують нову Україну разом з усіма нами», – каже Світлана Єременко.

Ліки від депресії

Сама ідея публікації такого видання виникла після того, як Інститут демократії провів ряд круглих столів, присвячених проблемам комунікації та інформаційного доступу в різних містах України. Тоді з’ясувалося, що про успішнних переселенців пишуть дуже мало, хоча їх історії вкрай важливі.

«Ці історії стануть прикладом для тих, хто перебуває в депресії, хто ще себе не знайшов, хто сумнівається», – заявила Світлана Єременко.

Один з таких прикладів – історія керівного партнера групи компаній KDU-realty group Олени Маленкової. Вона сама допомогла багатьом переселенцям, а також змогла побудувати і своє життя з нуля. Олені і її сім’ї довелося бігти з Донецька, і на збори у них був всього один день. 29 травня 2014 року вони покинули місто, і можливості повернутися у них немає. «Мої батьки поховані на Горлівському кладовищі, і я третій рік не можу приїхати до них на могили, бо я – нев’їзна в Донецьк. Але спасибі моїм батькам за те, що я можу перебувати в депресії не більше трьох годин. Це генетика», – каже переселенка. За її словами, головним завданням на новому місці було «взяти себе за шкірку», витягнути себе з болота за волосся, як барон Мюнхгаузен, і почати працювати.

Олена Маленкова і її сім’я переїхали до Києва, де «роботи багато».

«Стало питання про те, що треба щось робити. Ми зробили злиття двох компаній і відразу почали працювати. У мене відразу не було думки про те, що хтось щось мені повинен, що держава щось мені повинне. Ми – дорослі, самодостатні люди, з мізками. Весь мій «арсенал» – тільки в моїй голові», – розповідає вона свою історію.

За її словами, тим, хто перевозив з Донецька своє виробництво, було складніше: їм довелося вивозити величезну кількість обладнання і техніки, вона ж виїхала фактично тільки з ідеями і проектами.

«Якщо сидіти і набивати тільки собі кишені, можна збожеволіти. Є багато людей, яким потрібна наша допомога. Зокрема, наша армія. Практично всі зароблені гроші протягом першого року ми віддавали їй. Зараз ми продовжуємо допомагати», – додала переселенка. Зараз вона готує проект по створенню соціального житла для ТПО. І хоча він рухається дуже важко, вона з партнерами продовжує «пробивати лобами стіни». «Той, хто сам не вимагає допомоги, повинен допомагати іншим», – вважає Олена Маленкова.

Сльози сильних людей

За словами редактора-упорядника книги «Знедолені? Нездоланні!» Ірини Черниченко, автори нарисів дуже ретельно відбирали своїх героїв для публікацій.

«Людина, яка знає, заради чого жити, витримає будь-яке «як», – заявила вона.

Ці історії – приклад того, як можна витримувати. У книзі зібрані розповіді про підприємця Алесандра Доброго, що переїхав до Краматорська і заново почав свою справу, про волонтера Дарину Левчук з Луганська, яка ставить на ноги бійців, які побували в АТО і перебувають на лікуванні в Києві, про дончанку Марину Попову, яка перебралася до Харкова…

Є історії про переселенців, які після переїзду відкрили підприємство з допомоги незрячим людям по всій Україні, про підприємців, про музиканта, яка після переїзду працювала двірником, щоб вижити, але потім повернулася до професійної діяльності.

«Ця мітла – як тимчасова аскеза», – розповідає Ірина Черниченко.

Всі історії дуже ємні і дуже зворушливі. При тому, що всі вони оптимістичні, в кожній з них розповідається про такий багатогранний повсякденний героїзм, що сльози стримати не можна, навіть слухаючи уривки. На презентації книги Олена Маленкова, яку називають дуже сильною всі, хто її знають, за її ж власними словами, не змогла не заплакати. Тому що історії переселенців – це те, що завжди зачіпає. Навіть якщо ти вже давно навчився жити.

«Це люди, які не зламалися під тиском обставин, коли їх викинули з дому.

3_6Це всього лише маленький зріз, але таких історій набагато більше – про людей, які розвінчують міф про «донецьких», – вважає журналіст Ігор Зоц.

Він також бореться і після від’їзду з Донецька продовжує видавати свою газету. Іноді за свій рахунок. Ігор Зоц впевнений: книга «Знедолені? Нездоланні!»- це спроба достукатися до влади, яка не розуміє проблем тих, хто втратив все.

«Важливо не тільки повернути нашу територію, а й зміцнити країну», – говорить він. Зміцнити країну допоможуть саме переселенці. Безумовно, не тільки вони, але саме люди, що ховаються за абревіатурою «ТПО» — тимчасово переміщени особи, — важлива ланка в цій справі. Не стільки тому, що вони сильніше за інших, скільки тому, що вони вже зіткнулися з повним крахом, але змогли відновити себе з руїн.

Непереможені – це про них. І їх історії – це не привід для сліз (хоча і він теж). Це ще й урок. Якщо змогли вони, значить зможуть і інші. Самі переселенці кажуть, що не збиралися бути для когось прикладом, і все ж стали їм. Для багатьох поки ще невидимим, але дуже потужним. Вони не звертають уваги на недовіру, не слухають надуманих звинувачень, які іноді сильно ранять, не говорять про себе, коли можна промовчати (і навіть тоді, коли не можна). Вони просто продовжили жити. І навіть якщо в цьому не видно героїзму, це все одно дуже гідний крок. А гідність – те, на чому можна будувати будь-який світ.

Видання опубліковано за підтримки Інтерньюз-Європа в рамках проекту Інтерньюз в Україні.


Анна ХРИПУНКОВА, donpress.com


 

Ще схожі публікації:

“Донеччина” від 21 жовтня 2016 року № 38 (15929)
Віденська Січ – одна з найстарших українських студентських організацій, заснована 9 січня 1868 у Відні. Засновниками й першими головами «Січі»віденськоїбули А.Вахнянин і Ю.Целевич. «Віденська Січ» ...
«Донецькі» як можливий каталізатор змін у суспільстві
  Думав про це вже з самого початку війни, коли у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові з’явилися перші біженці з Донбасу. А ще частенько згадував давнє фото, зроблене в українському Криму ...
Часопис “Донеччина” від 24 березня 2017 року № 12 (15950)
Нещодавно переконався, що важливо читати не лише «Часопис Донеччина», але й інші патріотичні видання. Можна дізнатися як наразі живеться не тільки добрим людям, але й підлим. Ось «Газета по-українськи...
Дожити до «української весни»!
Мешканці окупованої Донеччини вимушені переживати найважчу на своєму віку зиму - «російську». Такої зими у Донецьку, як нинішня, не пам`ятають навіть старожили! Це, раз по раз глухо підкашлюючи...
Анатолій Кравченко."Твори і дій сьогодні…"
  Анатолій Іванович Кравченко народився 19 квітня 1937 р. в Єнакієвому. Після закінчення середньої школи і до призову на військову службу працював на шахті. Закінчив Літературний інститут і...
Часопис "Донеччина” від 19 квітня 2019 року № 2 (15996)
«Українська ДонбасіЯ» Уривки з майбутньої книги. Українські сліди на окупованій наразі частині Донеччини – це не тільки пам’ятники Тарасові Шевченку, Іванові Франку та Богданові Хмельницькому, ф...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme