Незламні люди пишуть про війну


90468253«Ми повинні знайти Перемогу в наших душах»
Віктор Харламов, 22 липня 2014 року.


 

Збірник поезій і прози «Атомы Судьбы» (К.2016.,МП «Леся») ,який уклав і видав власним коштом донбасівець Віктор Харламов, унікальний тим , що свої твори представили переселенці з Донбасу і Криму , волонтери та учасники АТО. Серед сімнадцяти авторів немає професійних літераторів , для багатьох із них участь у збірнику – дебют , але всіх їх єднає спільний біль за долю тимчасово втраченої малої Батьківщини , за Україну. Певно ж у критиків знайдеться чимало фахових зауваг до творчого доробку аматорів і їх треба з вдячністю прийняти. Але на мій погляд цінність написаного в його неповторності і самобутності .Це водночас і творчість -і літопис подій , спроба осмислення трагічності наших днів. Атож познайомимося з книгою ближче.
Ось Оксана Стоміна з Маріуполя у вірші «Мы» нагадує ,що 1 березня 2014 року у місті відбувся перший проросійський мітинг , а напередодні в деяких друкованих ЗМІ зявилися оголошення, що учасникам будуть платити по30 гривень.
«Разруха начинается в умах
И проданных за три целковых душах !
…Мы делимся на подданых Христа
И,Как ни грустно ,подданых Иуды…»
Рівно два роки тому написані ці рядки і пророчі , і справедливі.
Ще одним зразком громадянської лірики можна назвати і «Письмо российскому солдату» Оксани Стоміної, яка прямо запитує чужинця:
«Кто ты, собственно, здесь и какой резон
Поливать эту мирную степь из ГРАДа,
Распинать минометом чужой газон…»
Називає речі своїми іменами і Вячеслав Купрієнко, змушений виїхати з окупованого Алчевська. Один із своїх віршів Вячеслав присвячує молодшому сержанту Олегу Сороченку, який загинув 25 серпня 2014 року біля Красної Талівки на Луганщині:
«На границе с Россией был расстрелян рассвет,
Небо цинково-синее режут залпы ракет.
Солнце скрылось за бруствером,шлю в патронник патрон…
Лезут танками русские напрямик, напролом…»

Ці рядки насамперед для тих, хто й досі не бажає визнати звідки в місцевих сепаратистів взялися танки і гармати і хто приніс цю війну на нашу землю.
Не має щодо цього ілюзій і Кім Жаров, який з Донецька не виїхав:
«Солнце брызжет, поливает
теплым светом розы куст.
А мой город посыпают
черным градом а-ля рюсс».
Два роки минає як у Донецьку в самісінькому центрі міста під час одного з проукраїнських мітингів на очах у місцевої міліції по звірячому вбили 22-річного Дмитра Чернявського. Хоча поет не називає ім‘я ми донеччани зрозуміли про кого йдеться:
«Стена растет, и флаг горит –
в огонь плеснули водки,
а паренька, под стук копыт,
зарезали подонки».
Ця смерть про яку не згадали більшість місцевих газет звичайно не могла зупинити агресорів з Росії ,які разом із місцевими бандитами позбавили життя тисячам українців, а мільйонам його перевернули, перетворивши на вигнанців з рідного дому.
Своїми відчуттями про залишену малу Батьківщину нині запоріжанка Олена Ольшанська ділиться такими рядками:
«Мені сняться донбаські хати,
Терикони і журавлі.
Місто вранці зітхає тяжко,
Каже: біль свій віддай мені,
Моя мила донбаська пташко,
Із поламаними крильми».
Непросто жити з «поламаними крилами» й іншим авторам збірника. Ось рядки Тетяни Ковалевич, донеччанки, яка наразі мешкає в столиці:
«Прописка Донецка – особенный вид проживания:
Ты вроде не бомж, только жить тем не менее негде…
Прописка Донецка – изгнание из Ойкумены
С одним чемоданом. С пожизненным волчьим билетом».
Що там залишиться після нас? – під таким риторичним запитанням публікується добірка Олексія Чупи з Макіївки.
Проте не дивлячись на весь драматизм ситуації, в поезії авторів збірника оптимістичні рядки теж переконливі. Ось, приміром, кінцівка одного з віршів Валерії Влащик з Маріуполя:
«Мы живы, мы прошли частицу
того ненастного пути,
какой и в страшном сне присниться
не мог когда-то…
Но – живы мы, еще не вечер,
и будет праведною жизнь».
Підживлює читачів вірою в перемогу і автор-укладач Віктор Харламов: «Я строю дом, презрев войну и ложь». Тут треба підкреслити, що перебуваючи на заслуженому відпочинку, поет і хлібороб Віктор Харламов навесні і влітку 2014-го в рідному селі, що на межі Дніпропетровщини з буремним Донбасом витратив чимало особистих коштів на підтримку підрозділів Національної гвардії.
Він багато публікується в ЗМІ, зокрема і в «Донеччині», за останні роки видав на-гора понад півсотні поетичних збірок. Славний земляк має право говорити на повен голос: «Совесть вашу будить не устану, поверьте».
Наразі в країні війна, і про це нагадує в своїх віршах Марина Сухотеплова (Курапцева), яка теж змушена була виїхати з Донеччини:
«Моя країна, з‘юшена війною,
моє життя, обпечене в війні
переплелися, мов отруйні грона,
і сік тече в долоні, наче кров».
Поетеса пише російською та українською мовами і присвячує свої рядки «всім українським воїнам, всім героям, які будь-коли боронили наш рідний край від ворога. Особливо – двом чудовим хлопцям, Тимофію та Роману, які просто зараз перебувають в зоні АТО. Обидва вони з Донбасу, обидва добровольцями пішли на війну проти російських загарбників».
Є в збірнику і доволі успішна спроба Марини в жанрі оповідання. «Тьотю, я врятував прапор» – так назвала твір авторка про кількох школярів нині прифронтового Дзержинська, які показали себе патріотами в малопатріотичному оточенні.
Ще один з авторів збірника – Валентин Ушич – теж зростав у шахтарському містечку, але в 20 років став ветераном АТО. «Я зараз воюю не за наш новий уряд, не за популярні націоналістичні ідеї, а за Україну, за свою землю», – пише Валентин. Варто відзначити, що літературний хист молодого автора підтримав освітянин і письменник Петро Гайворонський з Красноармійська.
Свої численні враження від волонтерської діяльності Яна Яковенко із Запоріжжя втілила в коротеньких фрагментах прози, які й оповіданнями назвати важко. Але написане хвилює і тому прочитається.
Про подорож до рідного Криму через рік після його окупації написала Ірина Коротич. Разюче змінилося там життя, у гірший бік, на погляд авторки. Ось тільки один, але промовистий рядок: «Придорожных рынков больше нет – ни с фруктами, ни с орехами, ни с медом, ни с травами. На месте придорожных рынков – пустые покореженные прилавки и мусор. Жизнь ушла».
Але, звісно, мова не тільки про фруктово-овочеві ринки, які колись були візитівкою кримських доріг, – йдеться про втрачену Батьківщину. Для багатьох, хоча і не для більшості, Крим і зараз український. Змушена залишити Севастополь, Євгенія Коротич пише про багатьох людей на «материку», які для авторки стали втіленням «моєї України».
Насамкінець варто ще раз подякувати Віктору Харламову за громадянський і літературний вчинок , а згаданим і неназваним в цій публікації авторам – побажати нових творчих удач:не припиняйте роботу зі словом.


Ігор Зоц.


 

Ще схожі публікації:

Нова форма гібридної війни: імітація інформаційного опору
Якщо послухати очільників нашої держави, починаючи від президента, який на недавньому зібранні в Укрінформі сказав, що в умовах гібридної війни РФ проти України нам «доводиться боротися за кожен факт,...
"Донеччину" підняли на найвищу точку України
Ми, донбасівці, у своїй більшості шахтарі, не звикли вгору. Нам зручніше вниз. Але ми, разом з "Донеччиною", з гідністю подолали той брензберг (гірнича виробка, яка йде угору) на славу Україні. Сход...
Зі Стусом поруч
    В житті кожної людини обов’язково зустрічаються окремі особистості, які запам’ятовуються назавжди. Для мене такою особистістю став Василь Семенович Стус. Далекий вже 1954 рік, С...
Донецький вимір Биківнянського мартирологу Згадуємо Федора Олександровича Гладкова
  Багато хто з нас чув про Бабин Яр у м. Києві, Рутченкове поле у м. Донецьку або Суччю балку у м. Луганську, але мало хто знає про Биківню. Мало хто сьогодні хоче вірити в розправу над власним наро...
Газета “Донеччина” від 25 вересня 2015 р. № 10
Такі люди вселяють віру в незнищенність України. Хоча, зазвичай, їх можна щодня бачити поруч і не звертати при цьому жодної уваги. Зате у важкий час історичних випробувань такі люди відразу стають пом...
Педагогіка - не наука. Педагогіка - це філософія.
Минув ще один навчальний рік, відлунали останні дзвоники, відступили передекзаменаційні хвилювання учнів і вчителів (невідомо, хто хвилювався більше). Хто куди розлетілися випускники, обіцяючи навідув...

The Author

Ігор ЗОЦ

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme