Окупована Донеччина: що попереду?

7135-e1428484431203Побачене, почуте і пережите за останні два роки склалося в роздуми, якими хочу поділитися з земляками.
Дорогі мої співвітчизники! Ось вже два роки як ви живете на «звільненій» (напевно, від «хохлів» території), відчуваючи труднощі і незручності. Знову, як в минулі післявоєнні роки стає популярним гасло – «Аби не було війни», з додаванням при цьому: «Добре, що вже менше стріляють».
Наразі чергове «перемир’я». Як живемо, на що сподіваємося? З нашої «звільненої» території як і раніше відвозять обладнання наших промислових підприємств. Куди? До нашого «визволителю» у «братську» країну – Росію. Всім відомо, що чим менше працюючих підприємств, тим гірше економіка і тим дорожче проживання для людей, але що поробиш – війна. Мабуть, обладнання теж «звільняють» (рятують) від тих же «хохлів». Сподіватися на те, що «визволителі» постійно будуть оплачувати всі ваші витрати, як роблять зараз з бюджетниками і пенсіонерами, щонайменше, наївно. Навіщо Росії кілька мільйонів людей, у яких вкрали засоби виробництва і які тепер не в змозі прогодувати себе і свої сім’ї?
Очікувати того, що «все повернеться на круги своя», тобто «звільнена» територія знову стане українською – сумнівно, оскільки більшість «звільненого» (від «хохлів») населення не хоче «бендеровской» влади «хунти», яка знущалася над ними останні два десятиліття, забороняючи російську мову, переслідуючи за етнічною ознакою не тільки етнічних росіян, але і всіх російськомовних, практично всіх жителів Донбасу. А ось коли «укри» перестануть стріляти і знищувати мирне населення Донбасу, ось тоді, швидше за все, і настане розквіт добробуту.
Тільки от не зрозуміло, куди ж подінуться війська «визволителів» і зголоднілі безробітні місцеві жителі, що до них приєдналися і записалися в «ополчення»? Адже із закінченням військових дій зникне потреба в їхніх послугах. Значить, демобілізація. А де працювати?
Більшість підприємств зруйновано. Тому, для так званих «ополченців» (пам’ятається, в період попередньої війни їх називали поліцаями) вихід єдиний – війна, продовження військових дій, причому, реальних, а не висиджування в окопах і бліндажах уздовж кордону, що утворився – така кількість прикордонників, явно буде в надлишку.
А як бути цивільному населенню, що не вступило у ряди «ополчення», оскільки там вже не вистачає вільних місць? І як виживати пенсіонерам, яким Україна перестане платити пенсії, тому що «звільнена» територія вважається окупованою агресором – Росією? А якщо раптом «бендеровская» армія «укрів» перестане вести бойові дії і «знищувати» мирне населення? При цьому не виключений варіант введення на кордон з окупованою територією Донбасу військ НАТО з метою запобігання загрози територіям Європейського союзу. Навряд чи ополченці і їхні куратори почнуть війну з військами НАТО, так як це означало б початок світової війни, та й сили не рівні. Так що пазли ніяк не складаються. Спробуємо тепер оцінити, а чому все так склалося? Адже жили нормальні люди і жили відносно нормально. І раптом! Сказати, що напали «бендеровцы» не можна – ніхто ні разу не бачив жодного «бендеровца» на території Донбасу, а ті люди зі зброєю, які тут з’явилися – це військовослужбовці української армії. І вони, до речі, кордон України з Росією не перетинали, все було навпаки. Але більшості населенню Донбасу вони якось відразу не сподобалися. Хоча це були не іноземці, а жителі України, а не «братньої», наприклад, Росії, і прийшли вони знову таки, на територію України, тимчасово окуповану «братньої» Росією. А що ж люди?
А люди захворіли! Захворіли досить небезпечним захворюванням, за симптомами схожим на схожим вірусне. Це захворювання носить характер психічних змін в організмі людини, але, на перший погляд, не виглядає якимось порушенням психіки. Однак, це не так. І чи є якісь аналоги у світовій практиці, що свідчать про можливість масового поширення такої недуги? Виявляється, є. Це Німеччина 30-х років минулого століття. У ній дуже швидко – протягом декількох років практично все населення було перетворено на агресорів – шовіністів, а, згодом, і в нацистів.
Російська пропаганда нічим не відрізняється в частині популяризації шовінізму і нацизму від німецької, так і цілі у них були однакові – врятувати родинне етнічне населення – німців від переслідування в різних країнах. У наш час рятують не тільки етнічних росіян, а й все російськомовне населення. Підстави для такої трансформації існували давно. Згадаймо поширені в народі, при поблажливому потуранні влади, клички, що привласнювалися представникам різних народностей, що населяли СРСР – «чурки», «чухонці», «хачіко», «хохли» «айзери» і т. і. Як виявилося, ці, невинні на перший погляд, «жарти» стали бомбою і аж ніяк не уповільненої дії. Порок почав швидко поширюватися по всій території колишнього СРСР – де інтенсивніше, де менше. Найбільш сприятливим грунтом виявилися території Криму і Донбасу, де відсоток інфікованих людей, хоча і не досягає теперішніх російських показників (до 90%), але наближається до цієї цифри.
І якщо для жителів Росії російськомовне населення Криму і Донбасу було призначено правлячою клікою Кремля жертвами розгулу «бендеровщіни», то саме населення цих територій опинилося в ролі піддослідних кроликів, на яких проводять великомасштабний експеримент з перетворення людей на манкуртів – без нації, без мови, без Батьківщини. Згідно пісні – «Моя адреса не дім і не вулиця, моя адреса – Радянський Союз». А як же тоді поживає великий російський народ, з його великикою російською мовою, з великою російською культурою та ін.
Мильна бульбашка, яка свідчить про велич країни та людей що її населяють, лопнула, і всі ми побачили звіриний оскал, як раніше говорили, махрового шовінізму.
Чи є вихід? Так є! Це усвідомлення тієї безпросвітності, куди ведуть сьогодні населення окупованих Криму і Донбасу «доблесні визволителі» та їхні помічники «ополченці». Можна в короткі проміжки так званого «перемир’я», сісти і подумати – куди ж нас ведуть і що нас чекає, і спробувати поставити собі питання – а чи є моя вина в тому, що трапилося на моїй Землі?


Анатолій Вострецов, дончанин.
Спеціально для «Донеччини» – із зарубіжжя


 

Ще схожі публікації:

Доробок Миколи Капусти. З усмішкою про клімат.
У переддень професійного свята журналістів України є нагода розповісти про альбом, виданий нещодавно у Швеції, що має стосунок до Донеччини. Справа у тому, що ще шість років тому Шведський Інститут з...
Край готується до подвійного ювілею
Цього року Донбас відзначає подвійний ювілей — 80 років утворення Донецької області й 75 років утворення Заслуженого академічного ансамблю пісні й танцю «Донбас». І хоча до першої з ювілейних дат — 80...
Часопис “Донеччина” від 26 вересня 2017 року № 34 (15963)
У Слов'янську відбулися урочисті заходи з нагоди 200-річчя від дня народження Михайла Петренка, поета-романтика, автора відомої пісні «Дивлюсь я на небо...» і низки інших творів. І хоча наразі немає д...
Як українські "заслужені" «ДНР» прислуговують
Випадково натрапив на замітку сайту "Новости Донбасса", що в Москві відкрили виставку сепаратистського змісту «Новороссия. Юзовка. Будущее начинается в прошлом». Про це повідомляє сайт так званого...
Часопис “Донеччина” від 12 травня 2017 року № 17 (15955)
У Покровську в квітні 2017-го організовані мітингарі під міськрадою стояли з плаката- ми «Требушкін – мер від Бога», «Руки геть від Требушкіна!», а мені згадалося, як у Донецьку у 2002-му році місцеви...
СВІТЛА ПАМ'ЯТЬ Прощавайте, Максимовичу…
Непоправна втрата. У Донецьку за місяць до власного 86-го дня народження після важкої хвороби закінчив свій життєвий шлях наш колега, автор довгої низки книг поезії та прози, один із найстаріших літер...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme