Як злітав у повітря наш міст – показали, майже, по усіх телеканалах. Регіт, що супроводжував той вибух, ще й досі пам’ятаю. Ламати – то не будувати. Люди поколіннями Донбас викохували. Та кому до цього є справа? Є вибухівка – чом і не підірвати? Великий «бабах» для історії, так би мовити. З того дня все у нас почало ділитися на «перед мостом» та «за мостом». А щоб дістатися того «за мостом» треба перейти без страховки (бордюрчика чи поручнів) вузенькими містками над залізничними коліями. Висота добряча: метрів п’ятнадцять, не менше. А ще з речами. А ще назустріч такі ж йдуть інші сміливці, зачекати не хочуть. А в кого боязнь висоти? Сама пару разів жіночок за руку переводила. Одна молилася і плакала. Та ще й зима! То сніг, то крига. Слизько! Як ніхто не гепнувся – не знаю. А, може, нам не сказали.
Перебралася я з сумками «за міст». Лютий, холодно, бахають. Дуже близько бахають. Ніч була страшна – не спали. Їхати треба обов’язково. І ще дуже хочеться втекти з пекла. Знаю, що в цей час зазвичай буває якийсь транспорт. А тут нічого. Чи теж злякалися? А «прильоти» все ближче. Ноги, без моєї на то згоди, заставляють мене присідати. Мабуть, комічно з боку виглядаю! Але не я одна така. Люди починають на «індусах» роз’їжджатися. Два близьких вибухи заставляють і мене стрибнути в якусь автівку, незважаючи на те, що водій – «ліцо кавказької національності». Та нехай сто гривень! Тільки швидше від того підірваного мосту! Аж видихнула, як поїхали, наче машина броньована або не представляє для снарядів ніякого інтересу. Водій запитав, чи є перепустки. Ні в мене, ні в моєї випадкової супутниці їх не було. А сьогодні вже без перепусток до Артемівська не проїдеш. І раз так, то треба мандрувати полями та якось обминути ту Курдюмівку із блокпостом. Ми сиділи ні живі ні мертві, бо знали, що поля заміновано, та ще й водій страшнючий, як Квазімодо. Він ще нам жахіття додав, коли сказав щоб ми уважно дивилися по сторонах, і якщо побачимо щось (що?!) підозріле, миттєво сказали йому, та сповзали під сидіння (як?). Стріляють по машинах сьогодні, щоб не возили людей отими «тайними тропами». Їхали, як пізніше виявилося, навмання. Дороги полями не знав не тільки наш водій, а й інші, які за нами причепилися, мов реп’яхи. Ми їхали першими в цій кавалькаді. Натрапили б на міну – вони б врятувалися. Тому нас не обганяли. Доки їхали, я зробила висновок, що якби не війна, мені б так і не довелося побувати у радгоспі «Горлівський». І я б не знала, що моє місто тягнеться до самого Артемівська ось такими невеличкими гарненькими хуторками. Ми їхали і тримали відкриті дверцята авто руками, щоб в разі чого висипатися з машини скоріше…
Нас зупинив мобільний блокпост на тій дорозі, де водій не очікував побачити військових і мріяв швидко проскочити. Як вони на нього лаялися! Стало зрозуміло, що сьогодні вони вже зустрічалися і він набрехав, що везе рідних додому, а не заробляє на горі людському. Військові наказали вийти з машини. Перевірили документи. Водію сказали, що наступного разу можуть прострелити не тільки колеса. Хай дякує, що в машині жінки.
Ми виїхали саме на той блокпост, який так хотіли оминути. Не пропустили, бо перепусток немає. Сказали, щоб розверталися і прямували назад. Після стресу мінних полів, можливості обстрілу та зустрічі з мобільним блокпостом мені було вже не страшно виходити до сердитих людей з автоматами. Хтось, я чула, казав: «Якщо кулю в лоб, то кулю в лоб». Отак і я. Бо в мене ж завтра пари! І я не хочу знову підстрибувати з моєю дев’ятиповерхівкою! І я хочу відпочити (та хоча б виспатися!) там, де не стріляють. Схопила сумки, спиталася де старший і попрямувала до вагончика. Йшла так, що ніхто не схотів зі мною зв’язуватися. І кордон я перейшла! Старшим на блокпості виявився зовсім не страшний військовий. Середнього зросту, міцної статури, чорнявий, з вусами. Змучений і готовий до неприємних розмов. А я не вмію такі розмови вести. Спитала, що мені тепер робити. Він не очікував, що кричати не буду і уважно на мене подивився. Сказав, що треба було давно перепустку оформити. Та подала я ті документи в міграційну службу ще два місяці тому! Хто ж не знає, що там робиться в тій міграційній?! Люди ночують під тією будівлею! Він теж це знав. І, мабуть, не тільки це. Але зараз потрібна перепустка. От і приїхали! В Горлівку не поїду, до Артемівська не пускають. Буду жити на блокпості. А що тут ввечері робити? Скоро ж машини перестануть курсувати туди-сюди. Буде сумно. І холодно. І страшно. Хіба що читати буду, якщо світло не вимкнуть. «Хочете книжку подарую? Мені дочка дала на дорогу «Шлюпка у відкритому морі». Сказала, що цікава», – чомусь запропонувала я. Той закивав головою. Відкрила сумку, подаю книжку. «А то що за книжки? – питається військовий. «Думаю, Вам буде нецікаво», – але подаю збірки та журнали, щоб не подумав, що контрабанда якась літературна. «То Ви на обкладинці?» – спитав, розглядаючи мої книжки. Ти диви, який уважний! «Я, – відказую. – Обласна літературна премія імені Віктора Шутова за 2014 рік. Тільки мені один диплом і дістався. Ані медалі, ані самої премії! Навіть, не знаю скільки та премія у гривнях». «Мене Володимир звуть. Теж вірші пишу. Дружині, – і посміхнувся. – Книжку подаруєте? Свою». Теж киваю головою і подаю йому книжку. Десь з глибин бронежилета він витягнув ручку і попросив підписати для дружини. Доки я підписувала книжку він зупинив машину і наказав водієві: «Довезеш до Артемівська!І спробуй тільки з них гроші взяти!» Моя сусідка, яка мовчки простояла поруч зі мною весь цей час, потягла в машину свою валізу і, мабуть, разів тридцять сказала: «Дякую!» Через п’ятнадцять хвилин я вже прямувала до інституту. Ось тобі і відповідь на питання: «І кому ці вірші потрібні?»
Тепер, коли я їду повз курдюмівський блокпост, завжди згадую, що «Шлюпку у відкритому морі» я так і не прочитала.
Наталя КОВАЛЬСЬКА
м. Бахмут.
Ще схожі публікації:
Коли в 2014 ворог полонив мій Донецьк – писав статті до столичних видань, а коли в Києві 24 лютого 2022 не стало газет, і другим домом стало бомбосховище – багато передумалося, згадалося, мріялося....
29 серпня – День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України Цими днями на території Лиманської громади на Донеччині відбулос...
У Сіверсько-Донецькому БУВР відзначили професійне свято. Щороку в першу неділю червня фахівці-водники відзначають своє професійне свято – День працівників водного господарства України. В...
Цими днями в Одесі завершився вже ХХII за ліком Загальнонаціональний конкурс «Українська мова – мова єднання». За словами одного з фундаторів форуму і очільника Одеської регіональної організац...
Такі люди вселяють віру в незнищенність України. Хоча, зазвичай, їх можна щодня бачити поруч і не звертати при цьому жодної уваги. Зате у важкий час історичних випробувань такі люди відразу стають пом...
«Ми повинні знайти Перемогу в наших душах» Віктор Харламов, 22 липня 2014 року. Збірник поезій і прози «Атомы Судьбы» (К.2016.,МП «Леся») ,який уклав і видав власним коштом донба...
