Непоправна втрата. У Донецьку за місяць до власного 86-го дня народження після важкої хвороби закінчив свій життєвий шлях наш колега, автор довгої низки книг поезії та прози, один із найстаріших літераторів Донеччини, член Національної спілки письменників України ще з 1961 року Іван Максимович МЕЛЬНИЧЕНКО.
Дуже важко писати ці рядки, адже ще кілька днів тому подумки вже готував привітання до чергового дня народження нашого старшого колеги, із яким ми його вітаємо на Покрову. А тепер, тамуючи душевний біль, доводиться вдаватися до іншого газетного жанру, особливостями якого є лаконічні слова співчуття, траурна рамка та підпис «Група товаришів». Зрозуміло, настрій відповідний, але все одно нічого не можу вдіяти: коли згадую початок нашого знайомства із Іваном Максимовичем, відразу на думку спадає не дуже доречне зараз слово «пощастило». Але це правда. Адже колись і дотепер продовжую вважати, що мені неабияк пощастило у тому, що на початку «нульових» років, коли приймали до спілки письменників молодих і не дуже авторів, приймальну комісію Донецького обласної організації очолював Іван Мельниченко. Як і інші колеги-новобранці, немало чув про неабияку вимогливість і принциповість цього знаного письменника, а тому, коли всі відповідні перипетії залишилися позаду, мав підстави із гордістю казати: «Мене приймав до спілки сам Мельниченко!». Що означало дуже ретельний, вимогливий і водночас об’єктивний підхід до всього тобою написаного. А потім «відкрив» для себе, що це ж саме повторюють і мої колеги старших поколінь: комусь Мельниченко допомагав повірити у власні здібності (про графоманів, звісно, не йдеться), ще будучи відповідальним секретарем обласного осередку, комусь посприяв вже будучи головою організації, а потім на чолі приймальної комісії. Тобто для багатьох письменників кількох поколінь нашого краю Максимович, а так зазвичай звала його наша творча братія, став своєрідним хрещеним батьком у літературі. І, повірте, нині чимало із нас просто приголомшені непоправною втратою і горем, бо, немов осиротіли…
Іван Максимович Мельниченко, народився на Покрову – 14 жовтня 1930 року в селі Возсіятське Єланецького району Миколаївської області. Вже змалку у важкі воєнні та повоєнні роки тягнувся до творчості і перегодя отримав шанс навчатися і закінчити Літературний інститут імені Горького у тодішній столиці. Працював у пресі та видавництві «Донбас» і писав, писав, писав. З року в рік поступово виходили його книжки, які засвідчували – в літературу прийшов цікавий самобутній поет і непересічний прозаїк. Йдеться насамперед про твори, що ніколи не залежувалися на книжкових прилавках чи полицях бібліотек: поетичні збірки «Осенний гром», «Четыре тысячи бурь», «Дни сокровенних признаний», а також книги оповідань, повістей і романів «Запах молний», «Охота в июне», «Полцарства за коня», «Весна травы», «Астры в конце ноября», «Высокий дождь», «Пока ты молод», «Черные абрикосы», «Правые берега», «Припади к орлиному ключу», «У чести нет обратной стороны» та інші.
Немаловажна деталь – відомий письменник користувався величезною повагою і авторитетом серед читачів та колег не тільки завдяки своїй самобутній творчості, а й через неабиякі організаторські здібності, принциповість, мудрість та людську порядність. Ці якості найдужче проявилися у ті роки, коли Іван Мельниченко очолював Донецьку обласну письменницьку організацію. І дуже прикметно, що і тоді, і пізніше він залишався для своїх колег насамперед не керівником-чиновником, а старшим товаришем без навіть найменшого натяку на «забронзовіння» чи чванькувату зверхність, нерідко притаманну коло творчим «вождям». А тому у пам’яті всіх, хто знав нашого літературного побратима, він навічно залишиться як талановитий письменник і керівник, а ще як дуже доброзичлива людина із неабияким почуттям гумору, душа компанії, дотепний розповідач літературних та інших бувальщин, багатющим запасом яких щедро нас тішив у вузькому чи трохи ширшому письменницькому колі.
…Бувало, пересміявшись, робили перерву – заспівували пісню. Максимович під настрій полюбляв журливу «Ходят кони», яку колись, розповідав, вони душевно виводили із давно вже покійним нашим письменником Григорієм Кривдою. І якось так сталося, що тепер вже «спелись» ми із ним – представники старшого і молодого покоління. Та потім наш ситуативний «дует» розпався: після початку гібридної війни я змушений був залишити Донецьк, який тимчасово окупували проросійські незаконні збройні формування. Веду до того, що із моїм старшим колегою і наставником не бачилися вже майже три роки(!!!), а спілкувалися тільки по телефону. І коли минулої Покрови вітав його із поважним 85-річчям, ми немало жартували і згадали й оту «нашу» пісню. І навіть урочисто пообіцяли один одному – вже наступного його дня народження обов’язково заспівати її вдвох – тобто нарешті зустрітися. Не сталося. І, на превеликий жаль, цього вже ніколи-ніколи не станеться…
Донецька обласна організація Національної спілки письменників України висловлює щирі співчуття рідним та близьким Івана Максимовича Мельниченка. Безумовно, наш обов’язок – зберегти і передати молодшим поколінням багату творчу спадщину талановитого письменника та пам’ять про дуже світлу й непересічну людину.
Павло КУЩ,
голова Донецької обласної організації НСПУ.
Ще схожі публікації:
Обласна влада виступає проти створення в нашому регіоні «Поля чудес з Країни дурнів» і «тиражування» Льонь олубкових, тобто жертв фінансових махінацій вікопам'ятної компанії «МММ». Творець «МММ» Сер...
За чверть століття в Україні часів Незалежності не існувало чіткої державницької політики по відродженню української історії. Українці не зробили висновків з біблійної істини, чому Мойсей сорок років ...
У 1946 році до нас в село, в далеку глибинку Донбасу, приїхала молода вчителька Є.М. Лопатинська. Євдокія Миколаївна любила вишивати і до неї потягнулися дівчатка, щоб навчитись цьому ремеслу. Зацікав...
«Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні — МАЮЧИ, щоб не довелося гірко любити ВТРАТИВШИ», — ці слова В'ячеслава Чорновола, видатного громадського діяча, одного з засновників та багаторічного л...
Цьогоріч у Донецькій області буде відкрито десять заповідників загальною площею майже дві тисячі гектарів. На початок року площа природно-заповідного фонду краю склала майже сто тисяч гектарів і т...
Розпад Радянського Союзу дав надію, що Україна стане українською. Та де там. Уже чвертьстоліття у своїй країні, на своїй землі боремось з «п’ятою колоною» Москви. І... програємо. «Русский мир», очолюв...
