Українська мова в сучасних реаліях

 

movaГоворити й писати про українську мову в Україні – надзвичайно відповідальна справа, адже в сучасних реаліях вона уже має державний статус, закріплений визначальними державо твірними законами (Конституція України та ін.), та й проголошувано її підтримку на різних рівнях державної та виконавчої влади. До цього можна додати й те, що в більшості проголошуваних ініціатив із трибуни Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України гарантовано їй всебічний розвиток, розширення функційних просторів. Проте, навіть побіжний погляд на реалізацію таких настанов засвідчує зовсім інше – у вишівській практиці на неспеціальних факультетах вивчення української мови фахового спрямування віднесено до компетенції самого навчального закладу. У законодавчому ж полі й досі активний ухвалений не так уже й давно Закон «Про засади державної мовної політики» (від 03.07.2012 № 5029-VI), а в політичних колах є певне коло осіб, які не покинули мрій про його повну реанімацію.

Щоправда, цей Закон для пересічного користувача більше знаний за прізвищами його ініціаторів – Вадима Колесніченка і Сергія Ківалова, до яких, зовсім недаремно, додають і координаторів усіх дій зросійщення загальнодержавного простору України з Росії (тому й з’являється третя К – Кремль). Звичайно, без надійної основи в Україні будь-які спроби легалізувати такі дії були б просто приречені. До останньої хвилини куратори побоювалися, що все-таки не вдасться повністю втілити ідею Д. Затуліна про поширення російської мови: «Для того, щоб бути спокійним за російську мову, потрібно тільки усунути недобросовісну конкуренцію, яка продовжує поки що процвітати в Україні. Сумлінна конкуренція російській мові не зашкодить» (http://gazeta.ua/articles/sogodennya/_patriotichna-rusifikaciya-cherez-kogo-dosi-diye-movnij-­zakon-kolesnichenkakivalova/632153). Недаремно після парламентського голосування про сумнозвісний законопроект усі майбутні кроки були цілком прогнозовані й передбачувані – ні в якому разі не відступити на шляху його повної імплементації. Ну й, звичайно, не обійшлося без найвищих державних нагород президента Росії за відповідні дії ініціаторів Закону – медалі Пушкіна були удостоєні і Сергій Ківалов, і Вадим Колесніченко, не меншу ласку даровано й іншим посадовцям, які на усіх рівнях його «пильнували».

Такий детальний спогад у дні святкування Української писемності і мови цілком виправданий. Свого часу автора цих рядків було запрошено як експерта згаданого законопроекту, його негативний висновок знайшов повне оприлюднення на сторінках газети «Слово Просвіти» (Загнітко А. Модель мовного будівництва чи мовного поділу держави?: Ще про Законопроект «Про основи державної мовної політики  № 9073): поступ у майбутнє чи відступ у недавнє минуле? / Анатолій Загнітко // Слово Просвіти. – 2012. – Ч. 26 (663). – 28 червня – 4 липня. – С. 4-5). Та знайшлися ж ті лінгвісти, правники, керівники університетів та багато інших, які «створили» позитивний «образ» та обґрунтували «авторитетний» висновок на підтримку законопроекту. Не один і не два рази я чув з їхніх вуст, промовлене напівпошепки: «По-іншому не можна вчинити. Мені треба працювати».

Сьогоднішнє функціювання Закону та сором’язливе чи то замовчування цього, чи то відсутність сили волі його відмінити зовсім, чи то зовсім щось інше зовсім не сприяють консолідації державницьких сил. А покликання на те, що питання не на часі – викликає якщо не подив, то розчарування. Коли ж як не в ці хвилини справді творити не лише теперішність, а й майбуття Держави, останнє ж без мови, її повноцінного та повнокровного функціювання прирікає будь-яку державу на самознищення. У цивілізаційно-світовому просторі очевидним постає посилення державнотвірних тенденцій через мовну, територіальну, культурну та інші цінності, з-поміж яких мові належить в усьому повний пріоритет.

Одним із виявів силового поля мови є її навантаження в усьому геополітичному просторі Держави – від адміністративно-керівних начал до військово-засадничих. У заявлених межах освітній сфері належить один із найбільш чільних вимірів, де втрати сьогодні відчутними стануть на десятиліття й більше. Прикладом може бути сумнозвісне добровільне вивчення національної (української) мови в часи радянської імперії, наслідки якого болісно відлунюють у теперішності. Адже витворювалися цілі лакуни в шкільній освіті – дійшло до того, що в одній із краматорських шкіл у середині 80-х років усі учні були звільнені від вивчення української мови. І коли читаєш у розлогих міркуваннях окремих авторів, що подібного ставлення до українського слова, як сьогодні, не було в радянські часи, то виникає сумнів у щирості написаного.

Та мова не про це… У вищій школі сьогодні багато зроблено доброго (автор не прихильник повного заперечення доцільності нових моделей в організації університетської науки й освіти), але чомусь українська словесність на неспеціальних факультетах втрачає силову мотивацію й останніми роками потихеньку, наче шагренева шкіра, стає мало помітною. Так, нещодавно з’явився Лист МОН України (№ 1/9-542 від 07.10.2016) з промовистою назвою «Щодо застосування державної мови», що й справді зорієнтований на підняття статусного навантаження державної мови, але ж його останній абзац акумулює повністю його суть: «… з метою розширення сфери застосування державної мови рекомендуємо посилити роботу з популяризації української мови в учнівському, студентському та педагогічному середовищі, залучаючи дітей та молодь до участі в різноманітних навчально-виховних та культурно-просвітницьких заходах, а також, за необхідності, забезпечити підвищення  рівня володіння державною мовою науково-педагогічними та педагогічними працівниками». Ні в якому разі не піддаю ревізії аналізований Лист і не заперечую його актуальність для освітньої сфери, його суголосність із ухвалою Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя України, голова якої Світлана Фоменко наголосила: «Мінкультури на рівні Уряду заклало підґрунтя для розробки усіх необхідних нормативних актів, що сприятимуть реалізації нових підходів до сприйняття державної мови» (http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=249303946&cat_id=244276429). Усе добре, але ж є Закон… Прикметно, що в хвилини міркувань автора з’явилася побіжна інформація про спробу низки депутатів – ініціювати відміну Закону України «Про засади державної мовної політики».

Українська в сучасному геополітичному просторі має декілька вимірів, з-поміж яких знаковими є її внутрішньодержавне функційне навантаження та зовнішньополітична запитуваність. У цивілізаційно-світовому просторі очевидним постає посилення державнотвірних тенденцій через мовну, територіальну, культурну та інші цінності, з-поміж яких мові належить в усьому повний пріоритет. Яскравим прикладом може бути сприяння функціюванню державної мови в Росії, на розвиток і студіювання якої планово виділяються мільярди доларів. А в агресивно-державницьких колах Росії почали планове підготовлення до закону про російську націю. Тому одним із чільних завдань поступу Української Держави є підтвердження мовних цінностей, зафіксованих в Основному Законі України, напрацювання дорожної карти мовно-патріотичних, мовно-соціальних і мовно-культурних пріоритетів, спрямованих на мовну самоідентифікацію та мовнесамодовершення особистості в українському суспільстві.

Українська мова й Українська Держава

Проголошення Української Держави як суверенної та незалежної постало тією знаковою величиною, яку усвідомити можна було лише з погляду тисячолітньої історії народу, котрий постійно виборював право на власний політичний, ідеологічний та державницький устрій. Романтично-емоційний вимір у цей період був визначальним. Більшість населення Донеччини (на той час автор працював у Донецькому національному університеті, який нині перенесено до м. Вінниці, а з жовтня 20166 року він набув імені Василя Стуса), як і майже усіх регіонів Держави, сприйняла Незалежність України цілком усвідомлено. Тому постав запит суспільства на володіння українською мовою як державною: створювалися курси (різної тривалості) з вивчення мови в різних вишах, працювали над методикою викладання української мови у групах різних вікових категорій та різного соціального статусу, врешті-решт почали відкриватися школи з українською мовою навчання або ж окремі класи у школах з російською мовою навчання та багато іншого. Помітним був спротив місцевої влади проти всього того, що підтверджувало Українську Державність. Величину роматично-емоційної радості цього періоду можна схарактеризувати, як прагнення тодішніх ентузіастів побудувати національну державу на старих підмурівках і в наявних стінах, що не відповідало зацікавленням правлячих кіл усіх рівнів.

Ще один відносно обнадійливо-романтизований, але вже не такий емоційний період – Помаранчева революція 2004 року. Від самого початку її ідея були відкинуті агресивно налаштованою місцевою донецькою владою, яка від кінця дев’яностих років ХХ століття почала активно формувати стереотип «своєрідності Донбасу» в національному, мовному, культурному, етнічному, та й врешті – економічному вимірах. Усі, хто відкрито заявляв про підтримку ідей Помаранчевої революції, згодом різними адміністративними маніпуляціями витіснялися на маргінеси. Скільки сил необхідно було докласти для того, щоб студенти різних вишів Донеччини, які були активними учасниками подій на Майдані, могли закінчити навчання. На цей період припала епохальна подія для Донеччини – проведення на базі Донецького національного університету VI Міжнародного конгресу україністів (28.06.2005 ‒ 01.06.2005), у роботі якого взяли участь понад 650 дослідників із 35 країн світу. Навіть сьогодні в газетах так званої ДНР, пишучи про цю подію, наголошують, що його проведення стало можливим завдяки тому, що був надзвичайно високий потенціал кафедри української мови та прикладної лінгвістики Донецького національного університету, не забуваючи скваліфікувати цю подію як націонал-фашистську. І в теперішньому вимірі велич здійсненого тоді тривожить нинішніх ідеологів «Русского мира». Знаменним було і відкриття меморіальної дошки Василя Стуса з його барельєфом та викарбуваними рядками поезії «Як добре те, що смерті не боюсь я…» на філологічному корпусі Донецького національного університету.

Відбувалося поступове формування нової (чи новітньої) свідомості, у якій Українська Державність набуло пріоритетності, користування українською мовою стало функційно важливим, із кожним роком свого поступу Соборна Україна набувала чітко окреслених вимірів. Це навіть у найстрашнішому сні не міг побачити будь-який функціонер від минулої тоталітарної політики, який в усіх своїх оцінках здебільшого орієнтувався на російські реалії. Водночас така реальність чітко усвідомлювалася Росією як актуальна загроза неповерненню в минуле, перешкода у відродженні минулої імперії. Українській мові в новітній реальності належала провідна роль, оскільки вона єднала усі державні простори в цілісність, тому події 2013 – 2014 років необхідно розглядати з урахуванням мовного компонента, адже формування ідеології двомовності Партією регіонів на східноукраїнських теренах ґрунтувалося на засадах протиставлення одних земель іншим. Становлення ідеології двомовності – згодом трансформованої в концепцію регіональних мов – мало опертям руйнування визначального чинника державотворення – мови, підміну поняття захисту мов національних меншин наданням права домінування одній із них. Як не парадоксально – мові колишньої імперії, її правонаступниці – Росії.

Останній період – найважчий. Звичайно, його витоки закорінені в далекій і непростій історії як України загалом, так і окремих її земель. Не торкатимуся надзвичайно важких сторінок переміщення вишів із тимчасово окупованих територій та намагання в новому просторі не втратити свої наукові, освітні, культурні та позиції, хоча вся інфраструктура залишилася в місцях первинного функціонування університетів. Найважче говорити про фізичну втрату багатьох подвижників ідей Української Держави, знищення на окупованих територіях усього національно-українського, мовно-державного та державно-патріотичного, формування «цінностей», що протиставлені всьому територіально-цілісному простору України. Напевно, що герої та учасники Революції Гідності боролися за цілісну й Соборну Україну, тому державці від самого початку мали б напрацювати Стратегію збереження всього соборного простору Держави і збереження – примноження національно-патріотичного, оборонно-визвольного духу. Вірю в переможну силу Українського Духу, осердя якого становить Мова, яка в тисячолітній боротьбі викристалізувала надзвичайної сили потенціал, зуміла сформувати лексичні, граматичні, стилістичні, комунікативні та інші ресурси, рівноконкурентні за величиною та вимірами світовим мовам.

Вірю у виняткову місію Української Держави, її народу, неповторної мови й культури. В усі часи навантаження української духовності – мови, культури, традицій та багато іншого – поставало визначальним не лише для збереження української нації, а й розпросторення цивілізаційного поступу народів. Українська мова – винятковий код нації, її духу, самості, прочитання історії від найдавніших часів і до сьогодні. Перші кроки до функціювання державної мови в усіх вимірах легко простежувані – це й українськомовне радіо (http://novynarnia.com/2016/11/03/ruslana-zapustila-pershe-100-ukrayinomovne-radio-radio1-ua-sluhati/), відкриття якого зреалізовано Русланою Лижичко (Radio1.ua), це й розпросторення української книги та багато іншого. Усе це – запорука майбутньої розбудови українства. Від самоусвідомлення і до сьогодні – завтра прагнутиму долучитися до великої справи ширення Українського Слова, утвердження його у повній силі в усіх сферах державного життя. Найголовніше – віра в нас самих, у наш національно-мовний дух, цілісність та Соборність українських земель. Останні роки свідчать – у боротьбі, у воєнних лихоліттях Слово набуває надзвичайної сили, довершеності, спроможності випромінювати козацький дух у сьогоднішній простір. Зі Святом, Українська Державо!


Анатолій Загнітко, публіцист


 

Ще схожі публікації:

Молись і працюй!
    «Віра — око прозорливеє, серце чистеє, уста отверстая» Григорій СКОВОРОДА.   Войовничий атеїзм радянських часів намагався щомога знищити і духовність, і матеріальні с...
«ШОТЛАНДСЬКА ЗАСТОЛЬНА»
  Це оповідання написав мій батько Олексій Антонович ЗОЦ, повернувшись з Другої Світової війни, де воював з 1941 по 1945рік. В останній рік війни радянським командуванням був відряджений до Війська П...
На краю прірви
Те, що відбувається на моїй рідній Донеччині, треба називати своїми іменами: бандитизм і безвладдя. А люди, які чинять спротив або займають патріотичну позицію, мало не щодня поповнюють перелік жертв....
“Донеччина” від 19 серпня 2016 року № 29 (15920)
Здивування й подив викликав тихий прихід регіоналів у Кабінет Міністрів України, що зумовило певне розчарування багатьох уже не лише романтиків будівництва Української Держави, а й тих, хто вірив у па...
Слов’янськ: чому немає змін ?
Пройшло майже два роки після визволення нашого рідного і багатостраждального міста Слов’янськ.Але війна, саме війна, а не АТО, з окупантами продовжується, як і раніше рвуться снаряди, свистять кулі, г...
Часопис “Донеччина” від 2 червня 2017 року № 20 (15958)
У своїй повсякденній діяльності на благо односельців і суспільства учасники художньої самодіяльності Великоновосілківського району крім пісенного і танцювального жанрів до- сить часто і ефективно вико...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme