Життя як воно є: розпутнє і грішне в не нашому Донецьку

Про любов з першого погляду в Донецьку розповіла Машуня, давня приятелька – стоматологиня, яка поривалася була виїхати з рідного міста, але так і не наважилася кинути стареньких батьків. Та і син до роботи в Одесі так і не притулився, повернувся в Донецьк, одружився – живуть. А тут, після тривалого періоду безгрошів’я в стоматології почали регулярно платити аж 13 тисяч російських рублів на місяць. Ну і від пацієнтів щось перепадає…
А ще в Машуні є колежанки на роботі – Малишевська і Коротач, незаміжні ,і мабуть у свої далеко за сорок – без особливих шансів на зміну сімейного становища. Якщо до війни не пощастило постійного кавалера загнуздати – то де їх знайти, коли ровесники під дідуганів косять щоб в армію «ДНР» не загребли, а молодші на тіток не задивляються. Інша справа – вояки у камуфляжі: стрункі, з виду гарячі й дужі. На таких і натрапили Машунині подруги одного весняного дня. Побачення призначили вже того ж вечора – Коротач сама запропонувала в себе вдома: живе поруч з роботою, та і готує вона краще за подруг – двадцять п’ять років заміжжя за плечима, а покійний Юрасик на її борщі ніколи не скаржився…
Нашу Машу подруги на гульбисько з трьома защітніками Отєчества покликали скоріше за компанію, адже Машуня у пошуках чоловічої уваги за останнє десятиліття помічена не була.
…Гості зайшли до квартири, як до себе в хату – у камуфляжі, молоді. «Та в мене ж син такого віку»,- подумала Машуня. Хлопці поставили в куток автомати, знайомляться, дістають випивку, закуску і спозирають на жінок такими голодними очима, що Маші аж млосно стало. Зиркнула вона на розпашілих від чоловічої уваги подруг і чітко уявила чим вечірка завершиться. Не замислюючись що про неї подумають присутні, вхопилася за живіт, який буцімто непокоїв ще з обіду, сказала щось схоже на вибачення і похапцем залишила квартиру Коротач.
Наступного дня невиспані колєжанки Машуні не стримували свого задоволення вчорашньою пригодою і навіть дорікнули їй, що не підтримала компанію як слід. Машуня промовчала і тільки по мобільному її прорвало – виговоритися друзям молодості за сотні кілометрів звісно легше ніж читати мораль тому, хто її давно втратив.
Між тим і мене історія про походеньки двох підстаркуватих хвойд зачепила. Уявив як лікарки після злягання з першим стрічним перехожим вже через кілька годин починали порпатися в ротових порожнинах пацієнтів тими самими пальчиками, що… Пацієнти донецької стоматології особистим життям лікарок звісно не цікавляться та і навіщо воно їм – два роки окупації змінили людей.
З цього місця оповідачу зазвичай кортить вдатися до моралізаторства. Та оскільки це може тривати безкінечно – спробую викласти свої міркування стисліше.
Статеві зносини на перший погляд добропорядних лікарок і утриманок бюджету РФ з «ополченцями» не є чимось осудним. Більше того, з огляду на цінності молодої «республіки», таку відданість місцевих жінок треба сприймати як гуманітарну допомогу «армії» і т.д. А з іншого боку, перелюб донецьких лікарок є ще одним яскравим доповненням до узагальненого портрету жителів «ДНР», у яких життя наразі просто буяє: гроші видають у вигляді зарплати-пенсії від РФ плюс ненависна донбасівцям «хунта» теж платитить – треба лише трохи попоїздити, гуманітарка тече звідусіль, Путін і Захарченко розтлумачують як жити далі. Ну і кому особливо пощастить – до того прийдуть захисники «рузького міра» і нагородять сексом у вільний від війни з «укропами» час.
А ще в «ДНР» крім лікарок загарбники утримують школи, кілька інститутів, військове училище і ліцей, де, до речі, працює чимало зрадників у погонах на чолі з колишнім начальником. Росія також платить і чиновникам, поліції, журналістам – усім, хто пішов служити окупантам. Ну і звісно ощасливлені російською турботою пенсіонери – наразі основа, фундамент молодої «республіки». СРСР для цього люду вернувся і він це завоювання просто так не віддасть «хунті», яка, за версією окупантів, постійно «гатить», щоб не тільки погіршити щасливе життя донеччан, а й відібрати в них затоплені терористами з РФ шахти, руїни вивезених у Росію заводів, запущені і неорані землі…
Тому, як мені здається, агресивна більшість жителів «ДНР» битиметься до останнього найманця чи «відпускника» з РФ, але завойовувати себе не дозволить, бо вже знайшли пана – хазяїна, віддалися йому, підставили свої шию і …опу, чи ще щось недороге. «Иного нет у них пути», як у відомій пісні. Хотіли, щоб їх утримували – отримали. Немає ніякої загадки донбаської душі – нарешті їхнім сідницям тепло … і не стріляють…
Відтак, замість того, щоб лити крокодилові сльози за тими, хто здався загарбникам і радіє життю без України, нам теж треба теж визначитися: як жити людям, які обрали Україну і залишили житло в окупації. Нам треба визнати, що окупований Донбас є такою ж забрудненою територією, як Чорнобиль. Суцільно вражену «рузьким міром» українську територію немає сенсу чіпати до повного саморозпаду «скрєп», і водночас, саму Україну необхідно берегти і зміцнювати.
І ще одна деталь, яку помітила моя знайома ще минулорічної осені – у Донецьку побільшало «ополченців» з вагітними бойовими подругами в камуфляжі. Ким виростуть їхні діти в путінській резервації – чи треба пояснювати?