Чужа весна… НІЩО НЕ ЗАБУТО!

У березні 2014 року до донедавна мирного Донецька прийшов мітинговий «руський мір» – провісник наступної гібридної війни

На знімках: Якщо впізнаєте цих осіб,які в центрі Донецька кликали окупантів в Україну – запитайте як їм зараз живеться? У березні 2014-го жилет «Преса» можна було вдягати тільки на згадку і подалі від проросійських мітингів.

Похмуре, посіріле й височенне (одинадцять поверхів) приміщення Донецької обласної ради та Донецької облдержадміністрації могло нагадувати неприступну фортецю. Втім, тільки здалеку. Бо перебуваючи у цей час всередині, чогось згадувалися відомі з історії випадки ганебних капітуляцій фортець, брами яких добровільно відчинялися перед нападниками. Нас, кілька десятків журналістів, присутніх на сесії облради, із початком штурму, до якого вдався знавіснілий натовп, поспішно евакуювали на четвертий поверх. Перетворившись на заручників, ми водночас отримали непогану можливість спостерігати за подальшим розвитком подій. Попри наявність солідної охорони, а були задіяні спецпідрозділи «Беркут» і «Грифон», нападники голіруч, але з криками: «Ра-сі-я!!!» та «Міліція з народом!» зім’яли живий ланцюг правоохоронців із щитами та іншими спецзасобами, винесли металеві ворота і увірвалися у внутрішній двір до службових входів. Якийсь час їх ще блокували на поверхах, де стояв гармидер і грюкіт, немов використовують прадавні тарани чи інші стінобитні машини. І хоча не ми були головним «трофеєм» загарбників, треба було бачити їхню зловтіху, коли вони приступили до перевірки документів присутніх тут бранців.

«Чужі» прилетіли

Кінець зими та початок весни 2014 року в Донецьку трохи нагадував літо дворічної давнини, коли напередодні футбольних матчів Євро-2012 до обласного центру приїжджала сила-силенна гостей. Але тоді це були представники з інших областей України та різних країн Європи. А нині сюди посунули представники соціального дна із депресивних містечок Донбасу та «туристи» з Росії. Останніх видавав не тільки стійкий запах дешевих спиртних напоїв і тютюну, а й специфічний говір, а також прапори-триколори сусідньої держави, яких вони навіть не приховували. Зайди натовпами блукали містом і запитували у донеччан три потрібні їм адреси: «горсавєт», «абласная амніністрація» (іноді саме так) і «площадь Лєніна». І саме поява тут цих чужих «птахів» стала початком так званої «руской вєсни». Адже місцевим лідерам проукраїнських сил типу «Руський блок», «Патріотичні сили Донбасу» та Компартії, попри всі зусилля, досі так і не вдалося «розхитати» ситуацію і вивести на вулиці велику кількість людей. Хоча вони довго лякали тутешніх людей «озвірілими майданівцями», «бандерівцями», «фашистами», забороною російської мови і запевняли, що єдиний порятунок у цій ситуації – це Росія. Режисери цієї політичної драми наполегливо шукали місцевих виконавців на роль вожака «обурених» мас і невдовзі на авансцену вийшов карикатурний «народний губернатор» Павло Губарєв. Точніше, його буквально за руку привели провладні проросійські сили: приміром, на виступі екс-Діда Мороза на сесії Донецької міської ради наполіг народний депутат від Партії регіонів із патологічною антиукраїнською позицією Микола Левченко.

До речі, в ті дні, коли все починалося, оцінюючи дії керівників міської та обласної влади (міський голова Олександр Лук’янченко і недавно призначений на посаду голови облдержадміністрації Сергій Тарута), місцеві жителі відразу згадували позицію аборигена хати, яка скраю. Точніше, складалося враження, що ні влади, ні правоохоронних органів, які мають виконувати елементарні службові обов’язки, у цей самий час на території міста навіть у природі не існує! Бо як пояснити те, що громадяни чужої країни абсолютно безперешкодно закликали до повалення існуючого державного устрою, зривали й знищували прапори та іншу державну символіку України, підбурювали місцевих людей і самі брали участь у штурмах владних структур чи правоохоронних органів, нападали на тих донеччан, які потрапляли їм на очі з українською символікою?.. Повторюю, все згадане робилося абсолютно безкарно.

«Звичайно, ми не вірили, що це «розсмокчеться» самостійно, але й утримувалися від якихось різких рухів із поважних причин, – зізнається мій знайомий правоохоронець, який давно зняв погони, але тоді займав у органах певну посаду. – У Донецьку було достатньо сил, аби досить швидко і професійно «зачистити» від цієї погані вулиці та захоплені приміщення. Але, по-перше, існувало переконання, що йдеться про грандіозну провокацію і по той бік кордону тільки й чекають першої крові когось із росіян-політичних туристів. А, по-друге, із владою та правоохоронцями наші опоненти провели надзвичайно серйозну роботу. І немала частина, повіривши в те, що Донбас – це «Крим №2» – тобто так само легко стане частиною РФ, тільки імітували виконання обов’язків і вже подумки підраховували свої майбутні зарплати та пенсії. А насправді росіяни провели успішну спецоперацію: нас – насамперед російськомовних мешканців краю просто тупо «розвели», використали і «кинули»… Та це не може бути виправданням – особливо людям у погонах і на серйозних посадах».

З мітингу не повернувся…

А невдовзі дійсно пролилася перша кров, до чого дуже прагнули провокатори – російські «туристи». Без окремих сутичок не обходилося й раніше, але значно серйозніша бійка відбулася на проукраїнському мітингу 5 березня на площі Леніна. До цього часу ми, місцеві журналісти, вже добре затямили, із ким доводиться мати справу, а тому не ризикували одягати видані нам взимку правоохоронцями яскраві жовті жилети із написом «Press». Бо не для тих персон це писано – нерідко саме журналісти ставали об’єктами нападів під час мітингів під триколорами та гаслами: «Донецьк – російське місто!», «Назавжди з Росією» чи «Ні київській хунті!»

І згаданий багатолюдний мітинг вкотре довів разючу різницю між українським менталітетом та носіями «руськой вєсни». Проукраїнські донеччани йшли на площу з державними прапорами та іншою символікою, попри вечірню годину, багато з них взяли із собою дітей. А опоненти невдовзі почали підтягуватися групами до площі не тільки з триколорами, а й з каменюками, палицями, металевими трубами, вибуховими пакетами тощо. І все це жбурляли у бік українців, які розгорнувши тут величезний український прапор, почали співати пісень. Причому, демонструючи витримку, з цього боку неодноразово запрошували приєднатися до імпровізованого концерту представників агресивного натовпу, навіть спеціально заспівавши своєрідний неофіційний гімн Донбасу – «Спят курганы темные». Тобто шукали те, що об’єднує мешканців краю. Але улюблена шахтарська пісня стала порожнім звуком для розлючених зайд , які не прагли до діалогу, а продовжувати кидати у бік, де були також жінки і діти, все, що під руки потрапить. Бійка виникла після того, як мирних українських мітингувальників спробували захистили ультрас «Шахтаря», але сили були нерівними. І це стало черговим нагадуванням відомої істини – правда і добро також мають бути з кулаками. На жаль, цей «дзвіночок» тоді знову не почули.

Напередодні ще багатолюднішого проукраїнського мітингу 13 березня і влада, і правоохоронці неодноразово запевняли, що гарантують безпеку його учасникам. Але того вечора російські «туристи» та місцеві проросійські місцеві маргінали знову показали, хто насправді у місті є господарем. Так, спершу правоохоронці дійсно стояли живим кордоном між мирними демонстрантами під українськими прапорами та опонентами із трубами, битками, арматурою і ножами під полами. Та коли почалося побоїще (група активістів прикривала відхід більшої частини учасників мітингу), немало міліціонерів просто перетворилися на сторонніх спостерігачів. Ось тоді, коли хлопців притисли до автобусів, смертельне ножове поранення отримав 22-річний уродженець Донеччини Дмитро Чернявський, а ще чимало молодих людей вивезли звідси з важкими травмами…

«У нас тоді ще були сподівання, що хоч після цієї трагедії влада нарешті «прокинеться» і почне діяти рішуче, адекватно реагуючи на цей проросійсько-бандитський безмір! – згадує ті події мій колега, який невдовзі змушений був залишити місто. – Та й місцеві люди мали б нарешті збагнути, що їм несе цей «руській мір»! Але, пам’ятаєш, коли ми наступного після вбивства дня пішли на площу Леніна покласти квіти на місце, де ще виднілися плями крові, неподалік тупцювався гурт збуджених бабусь, які горлали на нас: «Фашизм нє пройдьот!..» А правоохоронці? Вони в ті дні тільки безпорадно розводили руками. А голова Донецької ОДА Тарута, на якого ще недавно покладали чималі надії, більше нагадував проповідника, а «мер» Лук’янченко взагалі принишк…»

Як безпосередній учасник і очевидець тих драматичних березневих подій, можу підтвердити – хоч-не-хоч, а виникала думка, що нас, проукраїнських мешканців Донецька поставили перед жорстоким вибором і дали зрозуміти наступне. Хочете ходити на мітинги і відстоювати свою Україну – будь ласка. Але безпеки вам ніхто не гарантує!.. Бо хто не з тими, які під російськими триколорами, той автоматично стає проти них. І тому після того березневого вечора, на жаль, побільшало впевненості у тому, що місто і частину його мешканців просто «здають». Так само, як здавали проросійським «мирним людям» приміщення СБУ, прокуратури та ОДА. До речі, знаєте чим закінчилася ота перевірка документів у захопленій облдержадміністрації?

Журналістів неподалік виходу «фільтрував» високий чоловік у цивільному, але з військовою виправкою і виразною російською вимовою. Біля нього вертівся і запопадливо заглядав у вічі наш «землячок», мабуть, знавець української мови чи місцевих людей. Здоровань взяв моє посвідчення «Урядового кур’єра», довго ретельно вивчав його, щось шамкотів губами, аж доки нарешті не натрапив на знайоме слово. «Кієв?» – риторично запитав і не поспіхом повернув документ. – Іді пока… А нада будєт, ми і в Кієвє найдьом!» – зверхньо підморгнув «землячкові».

Само собою, тоді ще ніхто з нас не підозрював, що за драматичним березнем настане квітень із захоплення диверсійною групою росіян Слов’янська, травень із початком боїв у Донецькому аеропорту та перше спекотне літо жорстокої гібридної війни. Та вже з’явилося відчуття, що чужі «туристи» справилися із покладеною на них місією – вже у березні українці Донеччини почали відчувати себе чужими людьми у своєму(!) місті. І саме відтоді і аж до середини літа доводилося вислуховувати запитання: «Ти ще не виїхав звідси?» Дехто питав це співчутливо, хтось знічев’я, а хтось – із погано прихованою зловтіхою.

Павло КУЩ