– Евтерпа! Калліопа! Мельпомена! Талія! Терпсіхора! Ерато! Полігімнія! Кліо! Уранія!.. Глухі хіба? Де ви там?..
Ні – це не перекличка наявних представниць кращої половини людства у чиємусь приватному хатньому гаремі. А приблизно так деякі творчі персони починають ранок і кличуть на допомогу названих жінок. Точніше, одну чи відразу кількох із всіх дев’яти богинь і водночас покровительок поезії, мистецтв і наук. Як свідчать найправдивіші зразки грецької міфології, ці Музи жили на вершинах беотійських гір Гелікон і Парнас, де б’є з-під землі священне Кастальське джерело. А ось моя Муза тривалий час мешкала на верхівках рукотворних гір – териконів у Донецьку поблизу каламутних заводських та шахтних джерел і приток, які впадають у річку Кальміус. І, їй-бо, невідомо, що б я досі робив без неї! Адже кожна із отих згаданих міфічних дев’яти муз мають вузьку спеціалізацію і відповідають за епічну чи ліричну поезію, трагедії, танці чи історію. А хто, питається, буде опікуватися журналістикою та прозою гумору і сатири, за яку нерідко беруться творчі персони? Тому доцільність і необхідність ще й такої Музи не підлягає сумніву.
Як опікуються своїми підопічними міфічні покровительки творців поезії, пісень чи танців? Та майже як і сто чи тисячу років назад. Після наполегливих творчих пошуків автором (з кимось утрьох та більше) сюжетів чи героїв майбутніх шедеврів, його вранці будять аж ніяк не риторичними запитаннями типу: «Коли ти вже нап’єшся?», а приносять у постіль каву, чай, газовану воду чи розсіл і тихенько муркотять на вухо вже готові поетичні рядки. Тому, наприклад, поетові тільки й залишається записати на папір продиктоване Музою і поставити свій підпис. Словом, нічого нового. А ось моя Муза підходить до справи дуже творчо, креативно і головне – ефективно. Оскільки вже багато років часто спати вкладаємося поруч, вона чимдуж опікується моїми снами. Як вона це робить, досі не втямлю, але вранці зазвичай прокидаюся від дужих стусанів… Та ні! Йдеться не про те, що ви могли подумати… Мене безцеремонно будять нетерплячі герої оповідань чи повістей, які наввипередки прохаються у майбутній твір. Доводиться йти їм назустріч і старанно виконувати всі їхні забаганки. А Муза, попри її відсутність поряд, і вдень не дає мені спокою. Приміром, коли ми мешкали у Донецьку, постійний нагляд наді мною здійснював її повноважний представник і заступник по творчості – наш кіт Хома. Спершу я не дуже цьому вірив, та коли котяра вкладався прямо на письмовому столі і своїм муркотінням невимушено диктував прозові рядки, змирився з такою опікою…
Чому Муза нерідко залишала мене наодинці з котом, який був «за старшого»? З поважної причини – їй дуже ніколи. І це вже свідчу не жартома, як було досі, а дуже серйозно. Бо Музі треба було встигнути вдень побувати у гарячому заводському цеху чи на кілометровій глибині у тісних темних виробках вугільної шахти, на новобудові чи в сільгосппідприємстві, у владних кабінетах чи в прокуратурі, у штольнях заводу шампанських вин чи біля нелегальної вугільної «копанки», у школі чи в театрі, на прикордонній заставі чи в морському порту, у соляній шахті чи в Ботанічному саду – тобто майже в усіх куточках Донеччини, де тоді вирувало мирне життя. І саме в цьому справжня унікальність моєї Музи, оскільки вона водночас – самодостатня творча особистість і дуже кваліфікований і талановитий Журналіст. Не випадково пишу це слово з великої літери, адже з відомих причин вже майже три десятиліття зблизька знаю її творчість. Переконаний, із такою оцінкою погодяться тисячі читачів української преси. Насамперед йдеться про передплатників газети Верховної Ради «Голос України», в якій Муза за 19 років роботи власним кореспондентом по Донецькій області написала довгі кілометри газетних рядків. А після того, як довелося вимушено залишити тимчасово окупований Донецьк, тепер завідує відділом мережі власних кореспондентів у тій же парламентській газеті і час від часу продовжує писати журналістські матеріали на вже звичному високому рівні. Бо читачі (насамперед маю на увазі з Донеччини) за майже чотири п’ятирічки настільки звикли до її аналітичних, проблемних та інших цікавих публікацій, що тепер зізнаються: відчувають їх нестачу. Особливо зараз, коли правдиве журналістське слово на Донбасі – на вагу золота.
До речі, про золото: його моя Муза, не гаючи часу, періодично носить його додому. Адже нагороджена знаком «Золоте перо Донбасу», а ще Почесним знаком Національної спілки журналістів України, має безліч різноманітних інших відзнак і подяк за свою самобутню творчість. Її дуже шанують та цінують читачі і колеги по «цеху». Хто ж вона? Сумніваюсь, що хтось ще не здогадався і все ж – Ліна Кущ – журналіст, редактор кількох моїх книжок, дружина із 28–річним стажем, мати наших двох синів. І за сумісництвом – Муза з верхівок донецьких териконів, які нетерпляче виглядають нашого до них повернення.
Як водиться, до дуже симпатичної дати, яку відзначає Ліна Володимирівна, на неї чекає сила-силенна привітань і гарних побажань. Приєднуючись до всього сказаного й написаного, буду свято вірити, що все-все справдиться і тому лаконічно додам: «Так тобі й треба!..»
Павло КУЩ,
журналіст, письменник, лауреат літературних премій імені Лесі Українки та імені Остапа Вишні
Редакція «ЧД» долучається до привітань іменинниці з найтеплішими і найсвітлішими побажаннями. Все буде добре!
Ще схожі публікації:
Ігор Зоц: «У Донецьку втратив одразу дві книгозбірні: одну вдома, що дісталася новим господарям разом з меблями, посудом, побутовою технікою і «зомбоящиком», а другу в розстріляному і згодом захоплено...
Цими днями заступник голови Верховної Ради України Ірина Геращенко в урочистій обстановці вручила нагороди працівникам бюджетної сфери Донецької області. Серед нагороджених – доцент Донбаського держав...
«Почнемо, браття, пісню невеселу словами призабутої старини про Ігорів згорьований похід…» Підстав для того, аби нагадати моєму співрозмовнику перші рядки славетної літературної пам’ятки Київської...
Донецький апеляційний адміністративний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу міської ради у справі про закриття школи № 111. Свого часу це була одна із перших українських шкіл у шахтарській ст...
Нашим державним мужам поки що бракує політичної волі. Тому й досі важко працівникам військкоматів вручати повістки, – бажаючих воювати на Сході все менше й менше. Здавалося б, козацькі нащадки повинні...
Уперше за 27 років незалежності України міська влада Слов’янська спромоглася, нарешті, висловити слова подяки на адресу тих земляків, які упродовж десятків років віддавали своє здоров’я, знання, час д...
