Коли-небудь ми створимо найбільший в історії екскаватор, вириємо найглибшу
могилу і навік поховаємо в ній війну… Рей БРЕДБЕРІ
Війна. Ще декілька років тому це слово ми вважали історизмом – поняттям, яке вийшло з нашого лексикону після перемоги у Другій Світовій війні та після виведення військ з Афганістану. Якщо ми чули слово «війна», то воно стосувалося подій в країнах Африки чи Азії. Звісно, нас, людей, постійно щось не влаштовувало у повсякденні, нам завжди чогось не вистачало: грошей, високо оплачуваної роботи, економічної стабільності. Але жоден з нас не турбувався за мир і спокій в країні. Здавалося, це, як сонце, небо, вода – нікуди не може подітися.
Але все змінилося, і вже більше ніколи не буде, як колись. Почалася війна. Кожна людина Донецької області відчула на собі страшний дотик цієї війни. Когось цей дотик вбив, знищив назавжди, у когось в серці залишив невиліковну рану і повсякчасний біль. Що може зрівнятися з горем матері, що втратила єдиного сина?! Як можна втішити її, висушити її сльози?! Як відповісти на німе питання в її очах: «За що? За що вбили моє дитя? За те, що він відстоював свою землю, виборював право на власний вибір?». Але доки пам’ять людська буде жива, житиме людський подвиг!
Моя розповідь про земляка. Ми жили в одному місті, і навіть в одному селищі, на відстані 100 м одне від одного, навчалися в одній школі з різницею в рік, брали участь у спільних шкільних заходах, входили до складу активу школи, влітку працювали в трудовому таборі, ходили на дискотеки, брали участь у спортивних змаганнях. Герой моєї історії – Іван Литвинов.
Це було у 80-х роках минулого століття. Кожного дня я бачила, як Іван – високий, стрункий, чорнявий хлопець, йде до школи. Він ніколи не запізнювався, в усьому був пунктуальний. Я звертала увагу, як активно він бере участь в усіх військово-патріотичних заходах: зірницях, лінійках, стройових підготовках. Іван навіть до школи ходив у військовій формі, і багато хто з хлопців брав з нього приклад. І не дивно, він багато читав, любив історичну літературу, клеїв моделі танків і військових літаків, марив військовим ремеслом. Тоді ніхто не думав,що наш Іван стане Героєм війни…
Вибір майбутньої професії він здійснив свідомо, виважено і вирішив стати військовим. Можливо, не останню роль відіграло те, що рідний дядько (брат матері) був військовим льотчиком, що загинув у 1973 році в Єгипті. Учився Іван в Одеському інституті сухопутних військ, опанував ледь не усі військові професії. Після закінчення служив у Харкові, поближче до матері, яка на той момент залишилася одна. Потім були на його шляху Артемівськ, Трьохізбинка, Краматорський аеропорт: військова людина не сидить на місці.
Згодом працював у Харківському відділі СБУ, одружився, в сім’ї народилися донька і син. Коли у 2014 році почалася війна, Іван був офіцером запасу. І хоч на той момент військових зі Сходу не призивали, він пішов добровольцем на фронт. Був направлений до третьої роти Кіровоградського спецназу. Мати відмовляла, нагадувала, що треба виростити дітей. Але син був непохитний, він ніколи не змінював своїх рішень: «А як же інші? В них також діти!». Алла Анатоліївна розуміла, що її відповідальний син так вихований, що не зможе стояти осторонь проблем рідної землі, що він офіцер, який давав присягу.
Доля занесла Івана до Донецького аеропорту, він був одним з кіборгів, що боронили Донецьке летовище, знаходився в самій вежі, де були наймужніші і найміцніші, і одного разу навіть давав інтерв’ю телеканалу «Інтер». На той момент дружина навіть не знала, що чоловік на війні. Після однієї з останніх масштабних танкових атак на Донецький аеропорт друзі Івана повідомили дружині про його зникнення, радили подавати у розшук. Потім мати разом з дружиною їздили до Дніпра на впізнання тіла, але неможливо було когось впізнати в тому обгорілому тілі. Ще рік у невідомості. Бездушність високопосадовців, бюрократизм. Лише завдяки незламності, цілеспрямованості рідних та за допомогою СБУ вдалося офіційно подати Івана в розшук, здати генетичний матеріал і дізнатися, що тіло капітана Івана Литвинова знаходиться в Дніпрі в спільному похованні. Завдяки зусиллям друзів і побратимів, які вважали його «не капітаном, а рідним батьком» (хоча йому було всього 40 років), він був перепохований у 2015 році у Харкові, де служив і де мешкає його родина.
На даний момент донька Героя закінчила школу і мріє навчатися в інституті, а син вчиться у Харківському військовому училищі. А мати? Мати так і живе одна у селі Іванівка і не хоче, не може, не мусить повірити, що її сина немає, живе спогадами і надією, що син повернеться, бо вона так і не бачила, не впізнала його тіло. І це її право, право матері сподіватися на повернення єдиної дитини, свого Героя. До речі, посмертно Іван Литвинов нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню.
Я розумію, що таких історій, як ця, за три роки війни сотні тисяч, але ця так ятрить серце і душу, бо цю людину я близько знала з самого дитинства і очі цієї матері, повні болю і сліз, я бачу перед собою.
Іван Литвинов служив своєму народові, віддав життя заради миру в країні, його коротке життя – приклад патріотизму і незламного бойового духу, я знаю: він був впевнений в перемозі! Таких людей треба пам’ятати! Зараз вирішується питання про встановлення в Краматорській загальноосвітній школі № 31, де навчався Іван, меморіальної дошки на його честь.
Слава Героям!
Вікторія ЛУЧКО
учитель Краматорської ЗОШ №31.
Ще схожі публікації:
Віднедавна все частіше ловлю себе на думці – мій паспорт, який у останній час із зрозумілих причин доводиться завжди тримати напоготові, для декого заодно виконує роль квитка чи навіть абонемента до …...
«Що є добрим і що поганим, хто є ворогом і хто своїм, яким було минуле, яким є сьогодення, яким буде майбутнє - все це визначає суспільство, а не провідна ідеологія». Кирило ГАЛУШКО, «Український н...
Кожна нація має особливі географічні об’єкти, що їх французький дослідник П. Нора назвав «місцями пам’яті». Це місцевості, згадка про які викликає в кожного представника нації яскраві патріотичні емоц...
Валерій Іванович Романько – відомий в Донеччині та й в Україні краєзнавець, педагог і письменник, а ще мій земляк з Покровського (Красноармійського) району і колишній вчитель у середній школі села ...
На одному багатоповерхових будинків у центральному районі Маріуполя з'явився новий стінопис: образ героїні є уособленням всіх жінок, які змогли розірвати коло насильства і розпочати нове життя. Зоб...
Творча спадщина нашого Національного Пророка – невичерпне джерело. Кожне нове покоління з урахуванням потреб своєї епохи шукає і знаходить у творах Батька нації, посланого нам Всевишнім, нові риси і о...
