Моє місто. Маріуполь

Дивно,але майже весь цей час я жила немов із заплющеними очима. Не бачила того, що мене оточує: безмежної загадкової краси. І от сталося… Знаєте, те чарівне відчуття, коли ти, немов знову прокинувшись з довгого сну, з радістю починаєш відчувати рух і спокій, звук і тишу, день і ніч цього світу. І усе це має свій неповторний присмак життя.

Я була переконана, що моє місто – це покинутий усіма клаптик землі, без будь-якої історичної спадщини. А згодом навчилась бачити красу у дрібницях, а головне, з’явилося бажання відшукувати її. Виявилось, що мій Маріуполь – дуже цікаве місто з неповторним колоритом. Тут немає на одній або декількох головних вулицях усіх пам’яток історії (не враховуючи, звісно ж, Драмтеатру і ще деяких споруд).

Цікавинки треба відшукати, що, між іншим, просто неймовірне заняття. Таким чином, помандрувавши старенькими вулицями, почитавши літературу, я знайшла багато гарного і захоплюючого.

Наприклад, будинок С.Ф. Гампера, який, мов гарна мушля, виблискує на сонці біля берегів Азовського моря. Власник цього будинку Сергій Федорович Гампер – головний лікар маріупольської земської лікарні, член міської думи. Він зробив великий внесок як у медицину, так і в розвиток міста. Щодо маєтку, то краєзнавці завжди сперечалися: чи то його власний, чи орендований. Але зараз просто перенесімося у ті далекі часи. Тільки уявіть: кінець дев’ятнадцятого століття, портове містечко, з вимощеними камінням вулицями і каретами. Ви йдете по Гамперівському узвозу, і вас зустрічає загадковий маєток у неоготичному стилі. Одразу в уяві постають величні замки могутніх королів минувшини, такий відтінок дає дім Гампера…

Ця червона, постаріла цегла, ці видовжені і загострені на кінцях вікна, вже є машиною часу, що дає волю фантазії і переносить у минуле. До речі, фантазія, скористаймося нею! Уявімо, що змогли зазирнути краєм ока за велику браму і осягнути всю красу подвір’я Гампера. Чистий ставок, лебеді, наче перлини, стежина золотого морського піску, що веде до парадних дверей. Поруч височіє невелика гостроверха «вежа» – теж частина будинку. Завершують композицію величні дерева, що бережуть прохолоду і тінь. Повертаючись у сьогодення, вже не можна цього побачити: лебеді відлетіли, ставок заріс очеретом і був забудований невеликими сарайчиками, золотий пісок розвіяв вітер. Проводжаючи поглядом маєток, ми спускаємося далі, закарбувавши у своєму серці відтінок тієї своєрідної, загадкової старовини. І потихеньку йдемо до моря, бо море пам’ятає все.


Софія ПЕРСАНЬ,

м.Маріуполь

фото з сайту 0629.com.ua


 

Ще схожі публікації:

Від пенсії не втечеш
Давно збиралася поділитися з вами, дорогі читачі, своїми думками щодо наболілого, яке не дає серцю спокою. Помітила, що останнім часом (та, мабуть, роками) уважно спостерігаю за людьми: які вони, щ...
Оголошення Добропільського міськрайонного суду
«Добропільський міськрайонний суд Донецької області (85004 м. Добропілля Донецької області вул. Банкова, буд.39а) розглядає кримінальну справу за обвинуваченням Рисованого Романа Олександровича, 26 че...
Часопис “Донеччина” від 12 грудня 2017 року № 41 (15979)
Серед авторів книги «Покровський район: подорож у минуле», яку презентували в Мирнограді – люди різних професій та поколінь, національностей та віросповідань. Але їх об’єднує одне – любов до рідного к...
Ордаш Дадашов: палке серце і щедра душа...
Доля випадково звела мене із цією людиною. Він, уродженець Північного гірського Кавказу, виявився більшим патріотом Донеччини, шанувальником його історії, ніж деякі записні «краєзнавці»...   ...
АКВАРІУМ
  Нарешті вихідні. То вже якісь сто …надцяті, які я збиралася присвятити звільненню маленьких мешканців скляної хати - акваріуму. Кожен раз, коли я діставалася дому через цю кляту лінію ро...
Ми йдемо своїм незворотнім курсом!
  До 155-річчя з дня народження Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934 р.) «Вони пишуть історію країни» – так кажуть про тих, хто полум’ям своєї душі запалює інших і веде за собою до перемоги д...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme