Моє місто. Маріуполь

Дивно,але майже весь цей час я жила немов із заплющеними очима. Не бачила того, що мене оточує: безмежної загадкової краси. І от сталося… Знаєте, те чарівне відчуття, коли ти, немов знову прокинувшись з довгого сну, з радістю починаєш відчувати рух і спокій, звук і тишу, день і ніч цього світу. І усе це має свій неповторний присмак життя.

Я була переконана, що моє місто – це покинутий усіма клаптик землі, без будь-якої історичної спадщини. А згодом навчилась бачити красу у дрібницях, а головне, з’явилося бажання відшукувати її. Виявилось, що мій Маріуполь – дуже цікаве місто з неповторним колоритом. Тут немає на одній або декількох головних вулицях усіх пам’яток історії (не враховуючи, звісно ж, Драмтеатру і ще деяких споруд).

Цікавинки треба відшукати, що, між іншим, просто неймовірне заняття. Таким чином, помандрувавши старенькими вулицями, почитавши літературу, я знайшла багато гарного і захоплюючого.

Наприклад, будинок С.Ф. Гампера, який, мов гарна мушля, виблискує на сонці біля берегів Азовського моря. Власник цього будинку Сергій Федорович Гампер – головний лікар маріупольської земської лікарні, член міської думи. Він зробив великий внесок як у медицину, так і в розвиток міста. Щодо маєтку, то краєзнавці завжди сперечалися: чи то його власний, чи орендований. Але зараз просто перенесімося у ті далекі часи. Тільки уявіть: кінець дев’ятнадцятого століття, портове містечко, з вимощеними камінням вулицями і каретами. Ви йдете по Гамперівському узвозу, і вас зустрічає загадковий маєток у неоготичному стилі. Одразу в уяві постають величні замки могутніх королів минувшини, такий відтінок дає дім Гампера…

Ця червона, постаріла цегла, ці видовжені і загострені на кінцях вікна, вже є машиною часу, що дає волю фантазії і переносить у минуле. До речі, фантазія, скористаймося нею! Уявімо, що змогли зазирнути краєм ока за велику браму і осягнути всю красу подвір’я Гампера. Чистий ставок, лебеді, наче перлини, стежина золотого морського піску, що веде до парадних дверей. Поруч височіє невелика гостроверха «вежа» – теж частина будинку. Завершують композицію величні дерева, що бережуть прохолоду і тінь. Повертаючись у сьогодення, вже не можна цього побачити: лебеді відлетіли, ставок заріс очеретом і був забудований невеликими сарайчиками, золотий пісок розвіяв вітер. Проводжаючи поглядом маєток, ми спускаємося далі, закарбувавши у своєму серці відтінок тієї своєрідної, загадкової старовини. І потихеньку йдемо до моря, бо море пам’ятає все.


Софія ПЕРСАНЬ,

м.Маріуполь

фото з сайту 0629.com.ua


 

Ще схожі публікації:

Петренків день у Слов’янську
У рамках року Михайла Петренка, з ініціативи краєзнавців оголошеного Слов’янською міськрадою у зв’язку з 195-ю річницею з дня народження поета земляка та 150-річчям з дня його смерті, 7 вересня провед...
Дізнаємося правду про Биківню
З цікавою лекцією про жертви тоталітарного режиму у сталінські часи перед студентами філологічного факультету, викладачами та бібліотекарями Донбаського державного педінституту  виступив гість з Києва...
Перший храм у Волновасі. Греко-католицький
У статті 35 Конституції України закріплено право  громадян нашої держави на свободу віросповідання: “Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-я...
Журналістика зі Сходу: спроба осмислення
Несподівано приємний подарунок отримав днями від поета і краєзнавця Олега Максименка в Краматорську – видану тиражем 18(!) примірників книгу «Регіональна журналістика: історичні уроки» (Черкаси.2016,)...
Продовольча деукраїнізація
На тимчасово окупованій території Донеччини влада намагається відучити місцевих людей від споживання української продукції Нещодавно лідер самопроголошеної «ДНР» Олександр Захарченко, не приховуючи...
На сцені – «Пампушечки»
   Восени  2015 року у Старомлинівському сільському центру культури і дозвілля декілька небайдужих місцевих жіночок вирішили організувати тут танцювальний колектив. Директор закладу культури Л...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme