Моє місто. Маріуполь

Дивно,але майже весь цей час я жила немов із заплющеними очима. Не бачила того, що мене оточує: безмежної загадкової краси. І от сталося… Знаєте, те чарівне відчуття, коли ти, немов знову прокинувшись з довгого сну, з радістю починаєш відчувати рух і спокій, звук і тишу, день і ніч цього світу. І усе це має свій неповторний присмак життя.

Я була переконана, що моє місто – це покинутий усіма клаптик землі, без будь-якої історичної спадщини. А згодом навчилась бачити красу у дрібницях, а головне, з’явилося бажання відшукувати її. Виявилось, що мій Маріуполь – дуже цікаве місто з неповторним колоритом. Тут немає на одній або декількох головних вулицях усіх пам’яток історії (не враховуючи, звісно ж, Драмтеатру і ще деяких споруд).

Цікавинки треба відшукати, що, між іншим, просто неймовірне заняття. Таким чином, помандрувавши старенькими вулицями, почитавши літературу, я знайшла багато гарного і захоплюючого.

Наприклад, будинок С.Ф. Гампера, який, мов гарна мушля, виблискує на сонці біля берегів Азовського моря. Власник цього будинку Сергій Федорович Гампер – головний лікар маріупольської земської лікарні, член міської думи. Він зробив великий внесок як у медицину, так і в розвиток міста. Щодо маєтку, то краєзнавці завжди сперечалися: чи то його власний, чи орендований. Але зараз просто перенесімося у ті далекі часи. Тільки уявіть: кінець дев’ятнадцятого століття, портове містечко, з вимощеними камінням вулицями і каретами. Ви йдете по Гамперівському узвозу, і вас зустрічає загадковий маєток у неоготичному стилі. Одразу в уяві постають величні замки могутніх королів минувшини, такий відтінок дає дім Гампера…

Ця червона, постаріла цегла, ці видовжені і загострені на кінцях вікна, вже є машиною часу, що дає волю фантазії і переносить у минуле. До речі, фантазія, скористаймося нею! Уявімо, що змогли зазирнути краєм ока за велику браму і осягнути всю красу подвір’я Гампера. Чистий ставок, лебеді, наче перлини, стежина золотого морського піску, що веде до парадних дверей. Поруч височіє невелика гостроверха «вежа» – теж частина будинку. Завершують композицію величні дерева, що бережуть прохолоду і тінь. Повертаючись у сьогодення, вже не можна цього побачити: лебеді відлетіли, ставок заріс очеретом і був забудований невеликими сарайчиками, золотий пісок розвіяв вітер. Проводжаючи поглядом маєток, ми спускаємося далі, закарбувавши у своєму серці відтінок тієї своєрідної, загадкової старовини. І потихеньку йдемо до моря, бо море пам’ятає все.


Софія ПЕРСАНЬ,

м.Маріуполь

фото з сайту 0629.com.ua


 

Ще схожі публікації:

Патріот
Цей рік – ювілейний в біографії відомого письменника, публіциста, громадського діяча, великого патріота рідного краю Г. П. Данилевського. Григорій Петрович – наш земляк. Він народився 26 квітня 1829 ...
Александра Коссе: учитель вчителів
Директор школи ... По-різному вимовляють люди це словосполучення. Учні - з трепетом і хвилюванням, вчителі - з повагою, а іноді і з острахом ( адміністратор все ж-таки!), Батьки, в основному, сприймаю...
З Міжнародним днем театру!
27 березня майстри та шанувальники театрального мистецтва традиційно відзначають Всесвітній день театру! Це свято започатковано у 1961 році Міжнародним інститутом театру при ЮНЕСКО. Вважається, що пе...
До 150-річчя М. О. Скрипника
І став вірний ленінець українським патріотом У 60-ті, після служби в армії, працював термістом на АІЗі. Робота була дуже гаряча - навколо газові камерні та очкові печі, а по центру на півцеху наші, ...
Часопис “Донеччина” від 30 червня 2017 року № 24 (15962)
Судячи із відгуків донеччан, які вже добре розкуштували російські продукти харчування та й інші товари, вони віддають перевагу українській, місцевій та білоруській продукції. Цей вибір мотивований які...
Анекдоти з бабусиного городу
     Ази городництва Галя засвоювала на присадибній ділянці своєї бабусі Наталії, у якої виховувалася після загибелі батька на фронті. Набуті знання удосконалювала на свекрухиному городі. А коли та...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme