Дивно,але майже весь цей час я жила немов із заплющеними очима. Не бачила того, що мене оточує: безмежної загадкової краси. І от сталося… Знаєте, те чарівне відчуття, коли ти, немов знову прокинувшись з довгого сну, з радістю починаєш відчувати рух і спокій, звук і тишу, день і ніч цього світу. І усе це має свій неповторний присмак життя.
Я була переконана, що моє місто – це покинутий усіма клаптик землі, без будь-якої історичної спадщини. А згодом навчилась бачити красу у дрібницях, а головне, з’явилося бажання відшукувати її. Виявилось, що мій Маріуполь – дуже цікаве місто з неповторним колоритом. Тут немає на одній або декількох головних вулицях усіх пам’яток історії (не враховуючи, звісно ж, Драмтеатру і ще деяких споруд).
Цікавинки треба відшукати, що, між іншим, просто неймовірне заняття. Таким чином, помандрувавши старенькими вулицями, почитавши літературу, я знайшла багато гарного і захоплюючого.
Наприклад, будинок С.Ф. Гампера, який, мов гарна мушля, виблискує на сонці біля берегів Азовського моря. Власник цього будинку Сергій Федорович Гампер – головний лікар маріупольської земської лікарні, член міської думи. Він зробив великий внесок як у медицину, так і в розвиток міста. Щодо маєтку, то краєзнавці завжди сперечалися: чи то його власний, чи орендований. Але зараз просто перенесімося у ті далекі часи. Тільки уявіть: кінець дев’ятнадцятого століття, портове містечко, з вимощеними камінням вулицями і каретами. Ви йдете по Гамперівському узвозу, і вас зустрічає загадковий маєток у неоготичному стилі. Одразу в уяві постають величні замки могутніх королів минувшини, такий відтінок дає дім Гампера…
Ця червона, постаріла цегла, ці видовжені і загострені на кінцях вікна, вже є машиною часу, що дає волю фантазії і переносить у минуле. До речі, фантазія, скористаймося нею! Уявімо, що змогли зазирнути краєм ока за велику браму і осягнути всю красу подвір’я Гампера. Чистий ставок, лебеді, наче перлини, стежина золотого морського піску, що веде до парадних дверей. Поруч височіє невелика гостроверха «вежа» – теж частина будинку. Завершують композицію величні дерева, що бережуть прохолоду і тінь. Повертаючись у сьогодення, вже не можна цього побачити: лебеді відлетіли, ставок заріс очеретом і був забудований невеликими сарайчиками, золотий пісок розвіяв вітер. Проводжаючи поглядом маєток, ми спускаємося далі, закарбувавши у своєму серці відтінок тієї своєрідної, загадкової старовини. І потихеньку йдемо до моря, бо море пам’ятає все.
Софія ПЕРСАНЬ,
м.Маріуполь
фото з сайту 0629.com.ua
Ще схожі публікації:
Розмова журналіста Ігоря Зоца з Святійшим Філаретом, предстоятелем УПЦ Київського Патріархату – У своєму недавньому виступі у Верховній Раді Ви закликали депутатів до єдності, щоб не втратити держа...
У грудні 2020 року вийшла в світ спільна книга Національної спілки журналістів України (НСЖУ) та Асоціацієї польських журналістів (SDP) «Я журналіст. Чому ви мене б’єте?». Це видання є проявом со...
У неділю в області пройшов референдум про статус регіону. Донеччани мали відповісти лише на одне запитання: "Чи підтримуєте ви Акт про державну самостійність Донецької народної Республіки?". У...
Роберт Стівенсон,письменник:"Світ нудний для нудних людей" *** Народна мудрість:"Вони не дають нам жити-ми не дамо їм панувати" *** Ігор Зоц,журналіст:"Розсипана нація українська-хто нас позбирає ...
Мабуть, зовсім випадково збіглися в часі дві події: 2 квітня в Києві відбулися слухання у Комітеті Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики на тему «Про забезпечення стабільного...
Так вже повелось з далеких часів: що б не відбувалось на довгій життєвій дорозі, українці завжди співають. І кожна пісня своєю надзвичайною мелодійністю і зворушливими словами передає те, що людина ві...
